Нація живе в мові, цивілізація живе в смислообразах — змістах наукових досягнень і творів мистецтва, поведінкових стереотипах, технологіях, тобто у всьому тому, що може бути перекладено-передано іншій цивілізації без істотної втрати змісту. Смислообраз — це значеннєва немовна одиниця культури. Економічна міць світового рівня, досить високе демографічне зростання, пов'язана з цим військова і технологічна міць дозволяють нації ставати цивілізацією і, навпаки, несприятливе положення щодо цих факторів, може перетворити цивілізацію в просто націю. Більш «тонка матерія» — наявність цивілізаційної стратегії і готовності її здійснювати на світовій арені, постійне відтворення культурних смислообразів, привабливих для різних культур, що залежить від загального духовного стану суспільства (соціальний песимізм — оптимізм) — усе це також бере участь у виборі орієнтації (цивілізація — нація) (Більш детально — дивіться статтю автора «Зіткнення націй і цивілізацій»).

Київський філософ ХХ століття Я.Е. Голосовкер використовував поняття смислообраз в своїй імагінативній естетиці: «Смислообраз — це перш за все ідеї розуму уявлення, що нами розуміються, але зовсім не уявляються» (Голосовкер Я.Э. Имагинативная эстетика // Символ. Париж, 1993. №29). В.П. Зінченко писав наступне: «В смислообразі є дещо більше, ніж розуміння: він не пасивний, а активний, навіть знаряддєвий. В ньому може здійснюватися, як сказав би О. Мандельштам, проясняючий акт розуміння-виконання. Хоч такий акт може бути усвідомлюваним, але він далеко не завжди може бути вербалізований, що типово не тільки для творчості, але і для практики навчання. Наявність смислообразу свідчить про знання, але про якесь особливе. В ньому є чудернацьке поєднання інтуїтивно достовірного знання з якимось неявним знанням и знанням про незнання. Він не доведений, не доказаний і напружений, тому змушує до подальших пошуків» (Зинченко В.П. Наука о мышлении. Психологическая наука и образование. 2002. №2.).

Смислообраз — поки що найтаємничіше і незрозуміле. Чому щось є смислообразом, а щось — просто образом. Чому японський «сад каменів» або російська «мотрійка» — смислообрази, а український «вишиваний рушник» — просто образ. Чому висловлювання Шекспіра «Бути чи не бути» — смислообраз, висловлювання Достоєвського «Краса врятує світ» або «Якщо Бога нема, те все дозволено» — смислообрази, а будь-яке висловлювання Пушкіна або Шевченкa не є смислообразами? Гоголь і Толстой створювали винятково образи. А ось Ніцше був машиною по створенню смислообразів. Смислообраз — одиниця змісту національної культури, осмислена філософськи, або така, що наочно демонструє таку філософію як унікальний і в той же час універсальний артефакт культури. Унікальність образу не означає універсальності смислообразу, не завжди допускає філософське осмислення. Смислообраз оперує універсальними поняттями або характеристиками: структура, час, Бог, простір, буття, краса і т.д., що дозволяє перекласти смислообраз в будь-яку мову. Образ „Шинелі” Гоголя не перекладеш в будь-яку мову, оскільки не в кожній культурі взагалі є уявлення про шинель та її роль в житті людини. Навіть образ «русского бунта бессмысленного и беспощадного» Пушкіна не може бути універсальним.

Смислообраз — тільки те, що інші культури визнають смислообразом. Як би не тужилася і не старалася національна культура, смислообраз — тільки той образ, що пішов у світ і завоював його сам без усяких зусиль по просуванню або рекламі. Смислообраз — це те, що описується просто, але зміст чого лежить глибше, змушує нас проробити розумову роботу з його видобування, розкодування змісту. Найекспансивніші в світі смислообрази містять код національної культури, яка їх породила, зрозумівши який, можна так чи інакше зрозуміти ту культуру.

Отже, смислообраз: 1) просто описується, містить більш складний смисл, підлягає декодуванню своїми ж засобами; 2) оперує універсальними поняттями або характеристиками, тому не залежить від культури чи мови; 3) є оригінальним у якійсь культурі й унікальним для інших, унаслідок чого в реальності покидає її межі (зовнішня локалізація культурою походження для інших культур); 4) у реальності інкорпорується іншими культурами без усякого просування (внутрішньо локалізований іншими культурами для себе). Наявність смислообразів у культурі передбачає в той же час наявність у культурі розвиненої філософії. Оригінальна філософія — середовище смислообразів. Без філософії в культурі виробляються тільки образи.

1-а і 2-а вимога задані в гносеологічній позиції. Введення онтологічних вимог 3 і 4 — це надання смислообразу інтеркультурного характеру. Вимога 3 - це удар по «міфології того або іншого автора». Вимога 4 - це удар по «міфології нації». Вимога 3 є вимогою до діяча культури бути не тільки самобутнім для своєї культури, а унікальним для всіх культур. У цьому змісті удар по міфології автора означає, що Пушкін і Шевченко є представниками національних культур, але їхня творчість не містить смислообразів, тому що самі автори не ставили свідомо або підсвідомо цю мету. Удар по міфології нації означає, що національні смислообрази тільки тоді ними є, коли самі завойовують світ, тобто проникають в інші культури.

Цивілізація починається тоді, коли культура, щоб не втратити себе, починає осмислювати себе філософськи, починає через філософію шукати смисли, джерела і перспективи свого розвитку. Цивілізація починається тоді, коли національні образи доводяться філософією до універсальності смислообразів, і культура отримує можливість навіть після тимчасового занепаду з наявних смислообразів відтворити себе знову й вийти на новий виток розвитку. Таким чином, цивілізацією стали ті нації, що виявилися здатні створити філософію світового рівня, тобто таку, яку перекладають і вивчають інші культури, на яку так чи інакше посилаються істотні мислителі інших культур. Без усього перерахованого вище нація не є цивілізацією. А якщо нічого схожого на перераховане вище не було і в історії нації, то вона навіть і не може претендувати бути цивілізацією.

Ми підемо геть від смислообразів європейської цивілізації, щоб зайвий раз не ускладнювати бачення проблеми. Візьмемо тільки три країни — Японію, Росію й Україну, щоб схематично порівняти їх цивілізаційність.

Японія запропонувала світові спосіб віршування хайку-хокку як спосіб мислення. Японія запропонувала цілий набір філософських концепцій, починаючи від «шляху самурая» до екзистенціальних смислообразів “харакірі”, “камікадзе” і т.д., що змогли стати світовими. Росія як цивілізація, зробила могутній літературний сплеск, що дав насилу два літературних смислообрази, що вже вище згадувалися як висловлювання Достоєвського. Росія намагалася створювати філософію, деякі досягнення якої доведені до смислообразів. Україна ж не може претендувати ні на один цивілізаційний смислообраз aні в літературі, aні в філософії. Проте в українській культурі є образ, що міг би претендувати на смислообраз, якби у свій час у минулому була б зроблена його ґрунтовна філософська доробка. Давайте розглянемо логіку і структуру смислообразів на прикладі трьох популярних візуально-предметних образів — японського «саду каменів», «російської мотрійки», українського «вишиваного рушника».

Японський «сад каменів» уперше з'явився 500 років тому при храмі Рьоандзи в Кіото і являв собою п'ять голих каменів, розташованих на розрівняній гальці, що поросла мохом. Копіювання «Саду каменів» поширилося як у самій Японії, так і далеко за її межами. Побудова такого саду пов'язана з описом площі, форми, матеріалу і розташування каменів. Один з найбільш ймовірних змістів такого смислообразу був відкритий зовсім недавно дослідниками з університету Кіото. Розташування каменів виявляється уподібнено гіллястому дереву. «Стовбур схованого гіллястого дерева «виходить» від самого вигідного місця споглядання садка в дворі древнього храму… Власне підсвідоме сприйняття цього малюнка [як дерева – авт.] додає садові ту загадкову привабливість…»

«Російська мотрійка» уперше «була виточена і розписана в московській іграшковій майстерні тільки в 90-х роках XIX століття, за зразком привезеним з Японії. Цей японський зразок, виконаний з великим гумором, являв собою безліч фігурок, що вставляються одна в одну, японського мудреця Фукурума - лисуватого дядька з головою витягнутою нагору від численних роздумів. Однак «російська мотрійка» — все-таки російський смислообраз. Росіяни роблять одну дуже просту зміну, що наповнює просту іграшку глибоким змістом. Вони роблять мотрійку жінкою. Таким чином, мотрійка жіночого роду містить у собі як у череві (будучи ніби вагітною) весь інший рід по жіночій лінії. Тобто, мотрійка здобуває історичну родову часову тяглість, на відміну від японського прообразу іграшки. Хоча цей смислообраз мало інтерпретувався в російській філософії, він зміг підкорити світ.

Український «вишиваний рушник» з'являється приблизно в той же час, що і японський «сад каменів». Сам по собі «вишиваний рушник» не є унікальним, але унікальним є символічний і поведінковий код, що він несе на собі в культурі. Українським рушником перев'язували молодих на весіллі, а потім, коли син йшов у життєвий шлях, він ніс із собою благословення матері — «вишиваний рушник». Цей образ міг би стати одним із самих могутніх смислообразів нашої культури, якби був вчасно філософськи осмислений на рівні первинного описового змісту. Невелике власне дослідження сьогоднішніх шкільних проектів вивчення вишивки українських рушників дозволяє констатувати — у нас навіть зараз немає адекватного опису того, що це таке - «український рушник». Фактично, «вишиваний рушник» це родовий код долі, що передається від матері до сина, що супроводжує сина по життю, і в різних життєвих ситуаціях дозволяє знову і знову звернутися до закодованого в такий спосіб змісту.

У відомому творі Малишка «Пісня про рушник» описані геніально як сам ритуал, так і зміст «вишиваного рушника» на рівні візуально-символічної, поведінкової і зв’язкової частини коду.

Пісня про рушник

Слова А. Малишка

Музика П. Майбороди

Рідна мати моя,

ти ночей не доспала

І водила мене

у поля край села,

І в дорогу далеку

ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний

на щастя дала.

І в дорогу далеку

ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний

на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте

росяниста доріжка,

І зелені луги,

й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива

материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі

хороші твої.

І твоя незрадлива

материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі

хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник,

простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав,

в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові

оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука,

і вірна любов.

І на тім рушничкові

оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука,

й твоя материнська любов.

Візуально-символічна частина культурного коду смислообразу — символи, що вишиваються на рушникові. Поведінкова частина смислообразу — ритуал вишивання (вишиває мати), ритуал передачі (при відході дитини з дому), ритуал використання (до дарування — на весіллі, після дарування — у різних ситуаціях життя, включаючи використання при опусканні труни в могилу і після — пов'язуючи хрест над могилою). Зв’язкова частина смислообразу — родовий код долі є двоїстим: це символічний опис долі предків і символічний опис бачення ними долі їхніх нащадків; сам рушник виявляється символом цілої життєвої дороги людини, він супроводжує людину по життю до смерті і після неї над могилою. У філософії, крім описаного в пісні Малишка, повинна була у свій час бути осмислена також і четверта частина коду — епохальна, тобто, кожна епоха має свій символічний ряд, відмінний від такого ж іншої епохи.

Через відсутність філософського опису смислообразу «вишиваний рушник» ми сьогодні маємо наступну ситуацію культурного існування образу «рушник вишиваний». Існують описові дослідження рушника вишиваного, але нема філософії цього смислообразу. По-перше, діти в школі просто вивчають символи, що зустрічаються у вишивці на рушнику, і не розуміють, що це символи родового коду долі, передані в спадщину від матері до дитини, тобто, що цей код має вищеописані чотири частини або рівня розуміння. По-друге, діти не освоюють розходження символічних рядів попередніх епох і нинішньої, не роблять порівняльного аналізу із символами нинішньої епохи, носіями якої вони вже є, тобто, вони не освоюють більшу розмаїтість символів, ніж містилася в минулому, оскільки сучасне життя несе нові символи життєвого шляху людей. По-третє, вже дорослі українці сприймають «вишиваний рушник» як простий виріб народного промислу, а не як специфічне для кожного роду закодоване послання, до якого можна потім звертатися все життя, щоб зрозуміти свій родовий код. Якби таке осмислення було зроблено у свій час — кожна родина зберігала б «вишивані рушники» як історичні траєкторії свого роду написані символічною мовою.

Українська філософія у свій час не виконала цю роботу по доведенню образу до рівня цивілізаційного смислообразу, що починає працювати на культуру на значеннєвому рівні. Ви тільки уявіть собі, як би могла змінитися історія України, якби вона мала такий універсальний і добре філософськи проінтерпретований з багатою символікою спосіб передачі родового коду долі з покоління в покоління. Яким би могутнім було би вивчення символічної історії народу, яким би багатим виявився символічний досвід історичної траєкторії українських родів. І українцям час із розпачем сказати — ось над чим би мали працювати свого часу українські філософи. Але так не сталося.

Ми навмисно взяли найпопулярніші смислообрази трьох націй. На їхньому прикладі ми побачили схожі змісти смислообразності. Японський “сад каменів” — гіллясте дерево, що приховане в розташуванні каменів у саду, щодо якого потрібно знайти місце, щоб побачити його стовбур і розбіжні гілки, тобто, потрібно знайти місце, з якого видно, як відбувається ріст-розвиток. “Російська мотрійка” — прихований в одній фігурі мотрійки розвиток роду-племені, побачити який можна тільки зсередини, і розполовинювання тіла мотрійки при цьому теж багато чого говорить про націю. Український “вишиваний рушник” — недодуманий філософськи майже смислообраз, а тому - створюваний і передаваний випадково родовий код долі в символах, що описує як долю предків, так і передбачувану предками долю нащадків. Найбільш загальним і найприхованішим щодо розкодування є японський смислообраз. Найбільш незобов'язуючим до дії, наочним і страхітливим є російський смислообраз. Найбільш потенційно багатим на символічний зміст і зовнішні ритуали, що супроводжують людину по життю, є український смислообраз.

Те, що нинішні українці не вишивають самі, нічого не змінює в суті українського смислообразу — адже вишивку можна замовляти фахівцям, чітко обумовлюючи, які символи повинні бути на рушникові. І всі ритуали створення, передачі і використання «рушника вишиваного» можна відродити. Але от чи потрібно нам тепер усе це, коли всі ми вже зрозуміли — ми не цивілізація. Ми ідемо від російської цивілізації в європейську цивілізацію, так і не спробувавши бути цивілізацією самі. Якщо ні, то чому українські діячі культури не продукують смислообразів?

Про існування культури на зламі національної та цивілізаційної платформи — читайте в статті автора „Зіткнення націй та цивілізацій”.

Читайте також:

Журналістська революція у ЗМІ не стала революцією топ-менеджменту

Уроки помаранчевої революції

Чому Суспільне телебачення поки що не може бути створене в Україні?