14:45
Понеділок, 19 Лютого 2018

Міф чи легенда?

Бажання створити міф цілком зрозуміле, проте зараз навряд чи актуальне. Міф у нинішніх українських умовах тотожний неправді.
Міф чи легенда?
Міф чи легенда?

«Детектор медіа» опублікував уже кілька матеріалів про фільм Леоніда Кантера та Івана Ясного «Міф» — колонки Ярослава Підгори-Гвяздовського, Андрія Кокотюхи, блог Юрія Луканова.

Але у відомого кінокритика Ігоря Грабовича дещо інше трактування стрічки, насамперед із погляду актуальності творення міфів національним кіно саме тепер і засобів їхнього природного, а не штучного творення.

Редакція «Детектора медіа» сподівається, що полемічний текст Ігоря Грабовича може викликати в середовищі кінокритиків та кіномитців ширшу дискусію, вивівши обговорення за межі конкретного фільму на рівень змісту трендів у сучасному українському кінематографі.

Стрічка про Василя Сліпака має символічну для українського кіно назву «Міф». Символічна вона тому, що впродовж десятиліть українські кінематографісти мріяли створити певну національну кіноміфологію, яка заступить і радянську, і голлівудську міфології. Себто від самого початку йшлося про заміну однієї міфології іншою, а не, скажімо, про деміфілогізацію національного життя, створення реалістичного кіно або ще чогось. І це цілком зрозуміло.

Двадцять років тому були часи постмодернізму, якому не бачилося альтернатив. Мовляв, усе вже сказано, історія скінчилася, перетасуймо ще раз усім відому колоду. Здавалося, варто тільки переосмислити наявний національний матеріал, по-новому на нього глянути, як у Тарантіно, й усе вийде. Всучимо пістолета тому, хто його не тримав у руках раніше, напишемо йому репліки на кшталт: «Я знаю, що ти думаєш: “Він зробив шість пострілів чи тільки п’ять?”», і все спрацює.

Проте не спрацювало. Фільми 1990-х із Бандерою, Шухевичем, оунівцями-упівцями не додавали національній міфології мужності. Зокрема, через те, що не було мужності в самих персонажах. Вони якось більше писали статті й ліпили вареники, ніж воювали.

Не вдалося головного — створити міфу засадничого, який би «перезавантажив» Україну і все суще в ній. Не вдалося створити нового культурного героя, сильного та харизматичного, який би обстоював національні інтереси.

Останній спалах такої надії стався наприкінці дев’яностих, коли з’явився Віктор Ющенко, який принаймні зовні відповідав типажу голлівудської кінозірки. У шостому числі «Kino-кола» за 2000 рік кінознавець Сергій Тримбач публікує статтю «Віктор Ющенко: відстріляємось! (Штрихи екранного образу)». Ющенко в ній порівнюється з героєм американського вестерна: «Руки — ось що головне в його образі. Великі мужицькі руки, якими можна запросто й голову кому одірвати. Або шаблюкою р-раз! — і ваших нєт. І обличчя — з того самого ряду. Таких звичніше бачити на коні… мчиться прерією, і так ловко, роззирнувшись, бах, бах з пістоля. І вороги одразу пачками летять у придорожний пил».

І ще одна цитата: «Образ сили — ось чого прагнеться. Всі оті кисільні рельєфи з молочними сіськами: тьху на вас! Ми живемо в реальному світі, нас постійно окружають-оточують. Відбиватися треба. Бо з’їдять…».

Жартівливий тон цієї статті жартівливим залишався до пори до часу. Стаття була ще раз опублікована на національному кінопорталі «Kino-коло.ua» у листопаді 2004 року, коли почалася Помаранчева революція і здавалося, що все в  державі зрушило з місця й наш ковбой самотужки переб’є всю банду. Подальші події всім відомі, включаючи й політику, і, найголовніше, український кінематограф, який справді почав творити кіноміфологію, проте аж ніяк не українську.

У цій давній статті є ще один пасаж, який 2004 року видався пророчим. Сергій Тримбач описує свій діалог із Ющенком: «Прожувавши бутерброд, я наважився підійти. А діло було якраз напередодні президентських виборів, від яких Ющенко, як відомо, ухилився.

— Вікторе Андрійовичу, — видав я сентенцію, — наступні вибори мусять бути вашими! Вам вірять, вас — оберуть…

— Вам що ж, — втомлено махнув він рукою, — хочеться моєї смерті?».

Тепер ми розуміємо, що такою і є ціна міфу. Міф, фантазований нами, як здебільшого красива казка про самотнього героя, навіть у міфології класичного вестерна не дуже радісний, оскільки героям доводиться вести війну фактично з усіма, із собою також. А вже у вестерні опортуністичному цінності настільки перемішані, що сам закон ставиться під сумнів.

Нова національна міфологія має даватися справжньою кров’ю, ймовірно, інакше й не буває.

Проте не все так очевидно. Українське кіно нині опинилося у двозначні ситуації, оскільки йому доводиться мати справу не з переспівами голлівудських міфів, а з реальними людьми, які поклали своє життя за свободу. Таких людей стає все більше, й на всіх фільмів не вистачає. І кінематографістам важко втиснути їх у хоч якусь міфологію, оскільки екран сочиться кров’ю, й бій триває довше відведеного хронометражем часу. До міста з’їжджаються нові й нові бандити, й сьогодні ти не можеш призначити їм одну-єдину вирішальну перестрілку ополудні.

Тому наразі нам не до міфу й не до міфотворчості. Щось важливіше на кону.

Стрічка Леоніда Кантера та Івана Яснія «Міф» справляє суперечливе враження. Річ тут не в назві, як на мене, цілком полемічній до глядацьких очікувань, а в самій манері оповіді, власне, в наративі, точніше, у способі його організації.

Оповідь про Василя Сліпака ведеться подвійна. Звучать два голоси за кадром. Один належить його старшому братові Оресту, інший — неназваній оповідачці, яка читає казку про Джельсоміно групі іноземних слухачів. Ці слухачі — діти. І якщо в першому випадку все логічно та зрозуміло, то у другому виникають запитання. Хто ці діти, і хто ця оповідачка, й чому вони іноземці?

Можна припустити, що в такий спосіб історія Василя Сліпака стане зрозумілішою іноземцям, які, як оті малі діти, нічого не тямлять в Україні, тому їм треба створювати відповідні аналогії.

Проте перед нами тільки дві стратегії оповіді. Одна з них — реалістична, інша — підкреслено міфологічна. У першій ми маємо справу зі справжньою історією Василя Сліпака, нехай вона й подана з прогалинами, нехай і суперечливо та суб’єктивно, проте вона про реальну людину. Інша оповідь переносить реальну людину в міфологічний простір. Як на мене, ці манери оповіді конфліктують між собою.

Бажання створити міф цілком зрозуміле, проте наразі навряд чи актуальне. Міф у нинішніх українських умовах тотожний неправді. Міфологія нині — це те саме, що й вигадка. Проте навіщо нам вона потрібна, коли є справжні герої?

Якщо вже хочеться чогось позачасового, то варто звертатися до такого жанру, як легенда. Легенди також є частиною міфології, проте, на відміну від міфу, в легенді йдеться про реальну особистість та реальну подію. Міф розповідає про вигаданих людей та вигадані події. Міф потрібен тоді, коли немає легенд.

Сама оповідь про Василя Сліпака, яку в картині провадить його брат Орест, це саме оповідь про легенду, власне, легенда і є. Унікальний талант, успішний артист, улюбленець жінок, епатажний представник богеми, який раптом вирішує радикально змінити свою долю — все це складові легенди. Саме з такого матеріалу вона і твориться.

Парадокс ситуації в тому, що правдиву кіноміфологію творять саме легенди. Легендарні події періоду індіанських воєн та їхні персонажі створили американський вестерн, а події періоду «сухого закону» та персонажі на кшталт Аль Капоне створили класичний гангстерський фільм. Аж ніяк не навпаки. Реальність обростає легендами, а вже потім легенди приходять у кіно, де й залишаються назавжди в нашій пам’яті.

Фото: https://www.facebook.com/documentaryMyth/

Читайте також

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
946
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop