Радянське кіно, повнометражне й телевізійне, мало різні жанри та різну якість. Проте був сегмент, якого ваш автор ніколи не любив, навіть якщо якість такого кіно була високою, починаючи від сценарію та закінчуючи акторською грою. Кажу про фільми зі шкільного життя. Хоч резонансний, справді етапний для тодішнього підліткового кіно «Розіграш» Володимира Меньшова, хоч дотепну комедію «4:0 на користь Тетянки» Радомира Василевського, хоч скандальне «Опудало» Ролана Бикова. Не кажучи вже про телевізійні хіти «Пригоди Електроніка» Костянтина Бромберга та «Гостю з майбутнього» Павла Арсенова.

Причина — повна невідповідність жодній із відтворених моделей шкільним реаліям, у яких я, радянський школяр, перебував. Підлітки не ходили в неділю по кефір у піонерських краватках, як Коля Герасимов із «Гості з майбутнього». Об'єднання класу для позитивного результату не пригадую за десять шкільних років не лише в нашій школі. Так само ніде клас дружно не гуртувався проти «стукача», як в «Опудалі». Хіба що деякі школярі з «Пригод Електроніка» дозволяли собі вдягати під форму светри й ігнорувати піонерську символіку, але й у цьому не вбачалося ані бунту, ані тихого протесту.

Але тут укотре підходимо до вічного питання: наскільки в художньому кіно має бути відтворена реальність? Її можна прикрашати, як у тих-таки радянських стрічках. Можна ігнорувати на користь окремо взятої історії та драматургії даного конкретного сценарію. Можна радикально перебрехати. А можна, як у вкотре згаданому «Опудалі», спробувати відтворити реалії, коли всі цькують одного при байдужості педагогів — і перетворити ляпас системі тієї освіти й не тільки освіти. Так чи інакше, різниця між художнім та документальним кіно існує, що не потребує доказів. Тож не варто вивчати під мікроскопом, наскільки кіно відповідає життю або відрізняється від нього.

Вся ця прелюдія — невелика частина роздумів вашого автора під час перегляду перших десяти епізодів «Школи». Серіал власного виробництва стартував в ефірі «1+1» 15 січня й анонсувався як перший український серіал про школу та невигадане життя підлітків. Також автори проекту наголошували: у сценарії використовувалися реальні історії з життя учнів старших класів, розказані їхніми батьками. Тобто маємо зразок адаптації справжнього життя українських школярів у формат телевізійного, та ще й сто відсотків україномовного серіалу.

Що ж із цього поки виходить? Українська мова вже окремо відзначена в соцмережах, хоча немає даних, скільки мешканців Facebook дивиться «Школу» винятково через мовний патріотизм. Я не філолог, не фаховий мовник. Тож вуха чіпляють лише окремі фрази на кшталт «учнівська граната» замість «учбова граната» (російське ученический не відповідає учебному). Або вислови на зразок: «Ну, розпочинаємо», коли йдеться про суботник, хоча слово надто академічне, щоб ним могла користуватися вчителька з економічною освітою. Не те щоб фраза: «Починаємо» або «почнімо» конфліктує з почутим. Але закликати: «Починаємо!» все ж природніше, а отже — простіше.

Проте в цілому «мовну проблему» творці «Школи» вирішили на чотири з плюсом. До «п'ятірки» не вистачає, з одного боку, нашого розуміння того, що у школах так не говорять, і з іншого — брак відчуття природності мовлення в частини акторів. Котрі в житті українською не так часто користуються. Та, повторюся, це справа часу й досвіду, діло наживне й далі має вирівнятися.

Далі — про сам формат. Закладаюся, що не в мене єдиного виникли стійкі асоціації з однойменним російським серіалом Валерії Гай Германіки, до створення якого причетна українка Наталя Ворожбит як авторка ідеї та головна сценаристка. Він вийшов вісім років тому, викликав неоднозначну реакцію в російському суспільстві й по картинці більше нагадує реаліті. Це свідомий задум творців: глядач має розуміти максимальну наближеність сюжету до реального життя сучасної школи. За два роки до того Гай Германіка зняла схожу за настроями стрічку «Всі помруть, а я лишуся», зняту оператором переважно з руки, а режисерка для повного занурення у непривабливу реальність використовувала прийом суб'єктивної камери. Також стрічка ще до прем'єри прославилася тим, що під час зйомок акторки-підлітки пили справжній алкоголь і по-справжньому билися.

Нічого такого в нашій «Школі» немає. Навпаки, все акуратно, вилизано, навіть ризикну сказати — гламурно. Прайм-тайм не толерує облуплених шкільних стін, патьоки води на стелях, загиджених задніх дворів та «вбитих» класів. Це зрозуміло. Тож не дуже ясно, де в Україні така школа, в якій учням, нехай і старших класів, ліберально дозволяють ходити без форми та в ризикованих міні. Ваш автор противник шкільної форми як такої, що вбиває особистість учня. Але консервативне МОН України зі мною не згодне. Тож вільний одяг — правда кіно, та зовсім не українські шкільні реалії.

Якщо брати історії, котрі лягають в основу кожної серії, бачимо горизонтальну лінію з вертикальними вкрапленнями. Так, у першій серії основний конфлікт розгортається довкола хуліганського вибрику двох недоростків на уроці англійської, після чого літню вчительку забрала «швидка». Потім є історія з наркотиками, видурені в батьків гроші нібито на шкільні потреби, а насправді — на татуювання, зловживання соціальними мережами, таємні гульки в чужій квартирі тощо. Навіть, на злобу дня, випадок зі знайденою в пісочниці гранатою, яка виявилася не бойовою.

Все назване, а також інше, не згадане тут, але показане у «Школі», справді має місце і є досить типовими явищами. Принаймні, такий висновок роблю, спілкуючись із сином-школярем та слухаючи класну керівничку на батьківських зборах. Не маючи сумнівів у реальності взятих за основу фактів, натомість задаюся питаннями про способи їхньої інтеграції в сюжет.

Наприклад, про наркотики. Стрічки новин рясніють випадками, коли біля шкіл крутяться драг-дилери й вербують серед школярів пушерів. Нехай навіть правильний хлопчина Андрій потрапляє в пастку і змушений шукати ринок збуту коноплі у шкільних стінах. Але ж навіть наївний учень у білій сорочці не підійде відкрито до двох однокласниць із пропозицією купити травички! Вони відшивають його — й Андрійко тут же, в них на очах, підходить із цією ж пропозицією до іншого однокласника. Далі він, не надто шифруючись, тиняється школою й наміром продати хоч щось нагадує коробейника з електричок чи вагонів метро.

Чи згадана не раз граната Ф-1. Ані герої, ані глядачі ще не знають, що вона учбова. Незнання не заважає підліткам, як хлопцям, так і дівчатам, запросто брати її в руки. Ще й підкидати одне одному в рюкзаки. При тому, що живих змій чи, наприклад, мишей дівчата в міні-спідницях злякалися б одразу.

У першій серії взагалі був дивний епізод у жіночому туалеті, куди від безвиході забіг темношкірий учень Жан. Потім туди заходить шкільна буфетниця й зачиняється в кабінці. Що вимагає робити логіка? Жан кулею вилітає й тікає, поки не побачили. Що пропонує сценарій? Жан сидить і мовчить. А потім ще й відповідає на телефонний дзвінок жіночим голосом. Для чого такі складнощі? Щоб буфетниця зловила Жана й привела до директора як злісного порушника дисципліни. Навіть якщо хлопця й заставали в порожньому жіночому туалеті, навряд із цього роздували би злочин вселенського масштабу. Просто драматургам потрібен конфлікт, а вийшло не зовсім доречно. Навряд чи конфлікти варто шукати й придумувати в клозетах.

Основна історія має два умовних блоки: непрості стосунки в середовищі підлітків та ще складніші стосунки в педагогічному колективі. Тут лінії поки не перетинаються, й виглядає, що дорослі та діти живуть своїм життям. Причому мені, дорослому глядачеві, інтриги в педагогічному колективі видаються цікавішими. Можливо, причина в тому, що старші актори все ж мають більше досвіду й, відповідно, грають переконливіше, ніж підлітки. Хоча блогер Лола у виконанні Лізи Василенко поки запам'яталася найбільше.

Про педагогів — окрема розмова. Всяке буває в українських школах. Навіть десь посади директорів ще обіймають чоловіки. Проте мужчини в педагогічному колективі, нехай і в меншості — фантазія й фантастика водночас. Тут радше згадується старий радянський міні-серіал «Велика перерва», коли у вечірню школу приходить мужчина-викладач історії Нестор Петрович, стаючи ходячим артефактом у вчительській.

Шукати невідповідності між кіно та життям у «Школі» можна до нескінченності, навіть пишаючись власною спостережливістю. Втім, усі зауваження розлітаються об рейтинги та кількість переглядів в інтернеті. Що саме по собі свідчить: перший український україномовний «шкільний» серіал відбувся незалежно від того чи іншого суб'єктивного погляду й пошуків диявола в деталях.

Фото: прес-служба «1+1»