Натомість документальна стрічка, яку маріонетка Путлера, Пьотр Толстой, назвав «пропагандою нацизму», розповідає про медичний батальйон «Госпітальєри», що їздить по АТО й рятує життя.

Заявлений на одному з найбільших і найрезонансніших російських кінофестивалів, документальному форумі «Артдокфест», співорганізатором і президентом якого від початку є Віталій Манський, фільм #WarForPeace так і не було показано Ще наприкінці листопада до місцевої прокуратури й Міністерства культури на нього надійшла «кляуза». Віце-спікер Думи РФ, Пьотр Толстой, просив перевірити фільм на «екстремізм і тероризм», з огляду на те, що в кадрі з’являються бійці батальйону «Азов», а сам український режисер має стосунок до добровольчого батальйону «Правий сектор» (обидва — заборонені в РФ). Потому прес-служба віце-спікера почала розсилати на ЗМІ заяву, називаючи показ #WarForPeace «провокацією». Російський Перший канал присвятив 45 хвилин свого вечірнього ефіру публічному цькуванню фільму, порівнюючи його з «пропагандою Ісламської держави». В окремих виданнях писалося про «фашизм» і що фільм «розкриває образ Росії як країни-агресора». І це все при тому, що стрічку Тітаренка ще ніхто не бачив.

Покази дозволила провести у своєму кінотеатрі «Октябрь» мережа «Каро-фільм». Проте з часом, залякані скандалом, розгорнутим у пресі, представники мережі відмовилися від своїх слів. Тоді Манський, як президент фестивалю, переніс покази в культурний центр Чехії, розташований на території Чеського посольства. Натомість керівник російської нацистської організації SERB Ігор Бекетов сказав, що приведе на показ п'ятсот своїх поплічників. Чехи дали задній хід, а на сайті «Артдокфесту» з’явилася заява про скасування показу через «неможливість гарантувати безпеку глядачам». І вірогідність небезпеки була дуже високою через факт попереднього інциденту, пов’язаного зі зривом організацією SERB показу іншого українського фільму, заявленого в межах «Артдокфесту» — «Польоту кулі» Беати Бубенець, коли до кінотеатру «Октябрь» увірвалися бойовики Ігоря Бекетова й розпилили по залу токсичний газ, про що 11 грудня написав Hollywood Reporter (хіба що вони промовчали про розлиті по залу та розкидані по екрану фекалії).

Також на фестивалі було зірвано покази картини про Мустафу Джамілєва. І причина полягала не у змісті стрічок, а в їх українському виробництві. Віталій Манський, коментуючи ситуацію для Hollywood Reporter, сказав: «Вони протестують проти фільму, який не бачили, а це абсурд, при цьому не розуміючи, що фільм нічого не розпалює, а навпаки». 

Звинувачення #WarForPeace у пропагандизмі так само було відкинуто Манським. Для видання «Медуза» він вказав на суттєву ознаку фільму: «Він являє собою репортаж без авторських коментарів». А це скасовує момент «підказки» глядачу, куди подумки рухатися або чию сторону вибирати.

Євгеній Тітаренко відразу хотів зробити голий, безпристрасний репортаж, даючи слово лише відображеному в кадрі. Саме для цього він і приїхав в АТО. Приїхав із Ялти, де він, одесит за народженням і режисер за освітою, мав свою кінокомпанію та кіношколу, до війни й до анексії працюючи, зокрема, з росіянами на створенні окремих серіалів та фільмів. На другий день після анексії він виїхав із Криму й вирушив до Донбасу, орієнтовно на кілька тижнів, особисто перевірити «громадянськість» війни. І в Пісках став свідком однієї з евакуацій із Донецького аеропорту. Це так на нього вплинуло, що він записався до Медичного батальйону «Госпітальєри», формально закріпленого за «Правим сектором». Пройшов курси парамедика й залишився на рік. Та паралельно, протягом 2014-2015 років, знімав усе, що бачив у своїх мандрах між Пісками, шахтою Бутівка, Широкіним та Станицею Луганською.

Восени 2015 року він приїхав до Дніпра, маючи на руках 120 годин знятого матеріалу. А коли познайомився з волонтеркою і, за сумісництвом, продюсеркою Наталією Хазан, вирішив зробити повнометражний документальний фільм.

Певна унікальність #WarForPeace полягає у сполученні двох, здавалося б, непоєднанних речей — з одного боку, фільм зроблений «на колінці» винятково Євгеном, який його знімав, монтував, «кольорокоригував» і чистив-зводив звук, а з іншого боку — незважаючи на неіндустріальний спосіб виробництва, — його високо оцінив Манський, і по телефону привітав режисера з чудовим фільмом. При цьому не вбачаючи потреби щось коригувати, адже, за його словами, він є «самодостатній, має нерв, щирість, емоцію і правильно зроблений з точки зору режисури».

Змонтовані 93 хвилини екранного часу викликають ефект присутності. Рухлива до хаотичності і втрати фокусу камера, позбавлена професійного балансувального стедікаму, робить усе в кадрі «живим як є». Або мертвим. Від розриву снаряду чи кулі снайпера. Парамедики, отримуючи виклик про допомогу, можуть приїхати до вже загиблих, яким не допомогти, які лежать у крові, в напівзруйнованих хатах. Або помруть пізніше, як кілька разів показано у фільмі: ось медики допомагають місцевій родині, а за кілька місяців після цього, пише титр, усі вони загинуть під час обстрілу.

Таке мало хто показує. Більшість режисерів вибирають вигідну динаміку бою чи переможні фінали — загалом, життя в бою або бій за життя, але не смерть. А вона є, війна часто призводить до смерті. Як у випадку з журналістом-фотографом газети «Сегодня» Сергієм Ніколаєвим: він, бувалий військовий репортер, який пройшов Лівію, Сомалі, Туреччину і Грузію, вперше приїхав до АТО, але не за редакційним завданням, а за покликом душі, маючи відпустку, й саме тут його, вперше пораненого, зустрів Євген. Перев’язка, крапельниця, джгут. Коротка розмова в імпровізованій машині швидкої допомоги, що вібрує на швидкості. Але «проникаючий у живіт», із пораненнями ноги й руки, не дав можливість вижити — у військовому шпиталі Красноармійська (нині Покровськ) за 80 км від Донецька він помер на операційному столі. Йому було 43 роки.

Євген допомагав, потім фільмував, не знаючи, чим усе закінчиться. Потому ці кадри, останні в житті Ніколаєва, переглядала його донька.

Тож не дивно, що з огляду на сам фільм звинувачення його російськими очільниками у фашизмі виглядають злою іронією. А закиди щодо наявності в кадрі воїнів «Азова» (сторінка «Артдокфесту» на російській Wikipedia) і поготів є профнепридатністю «експертів» та загалом гротеском. Адже фільми були переплутані, й бійці «Азову» фігурують в іншому, 25-хвилинному фільмі з такою ж назвою, давно розміщеному на youtube.com. А у стрічці Євгенія Тітаренка згадуються бійці «Айдару». Але в якому контексті? Чоловік близько 60 років, сива борода, запалі очі, тільки що повернувся з полону. По телефону він розказує другу, скільки і як убили його побратимів, якраз із «Айдару», — підвісили за ноги й били, поки ті не вмерли, — потім дзвонить матері й каже, що вже повертається із заробітків у Польщі…

Складений як документ війни, фільм показує її прямо й без сорому. З усіма її буденними аспектами абиякого солдатського побуту, простим відпочинком зі співами, боями з незапіканими триповерховими матюками, допомогою стареньким або вже неходячим бабусям, які залишилися напризволяще в зоні бойових дій і, якщо б не ЗСУ, як вони самі кажуть, здохли би з голоду. А всі ці солдати, всі парамедики, добровольці — це звичайні люди, хто з Києва, хто зі Львова, а хто з Донецька. Про кількох із них, на їхньому похованні, у фіналі фільму говорить один немолодий боєць: «Свою землю можна любити по-різному, але так, як ці хлопці любили свою землю… Їх ніхто не заставляв прийти сюди і воювати, за свободу, щоб не бути рабами…».

У моменти затишшя камера мандрує вулицями спустошеного міста. На дверях однієї хати написано «Заміновано». Далі діти граються у вирвах біля розбомблених будинків, а поруч із ними лежить автомат. Іграшковий.

Один із «Госпітальєрів» із позивним «Фрост» каже: «Ти ніби не при делах, но ти завжди все бачиш, бачиш всю смерть, всю кров, всю романтіку війни. Зразу кудись дівається ця романтіка, коли приїжджають хлопці, порвані на куски». Потім, у стик, кадр, як парамедики біжать полем-полем-дим, під звук не Розенбаума, а вибухів, але в хаті лежить мрець, із закривавленою головою, що й каска не допомогла, і застиглим поглядом відкритих очей. Та зупинятися немає можливості, треба бігти на інший виклик, і не суттєво, що вже ніч і фари вмикати не можна.

Треба сказати, що фільмові добре допомагає звукоряд і музичний супровід, написаний Іваном Оглобліним, сином чудової актриси Лариси Руснак, чия роль у фільмі «Полон» Анатолія Матешка врізається в пам'ять, мов куля. Спочатку режисер клав відео на звук відомих пісень. Та це доволі коштовна підкладка, від якої, звісно, відмовилися. Що й краще: новий звук перекриває всі можливі вимоги до емоційних і технічних потреб. Не геройська й не сентиментальна, хоч і мінорна, вона виконує роль безкінечного суму за втраченими життями, за болем і стражданням тисяч людей, своїх і ворогів, врятованих і ні, солдат і мирного населення. Вона підкреслює зафільмоване, а часом додає до нього те, чого бракує — ніжності, високих тонів…

А хто сказав, що війна — це лише низький бас? Глядач може побачити непоодинокі фігури дівчат, медсестр-госпітальєрів, що рятували й бадьорили бійців, лякаючись обстрілів і співаючи «Їхав козак містом…», тягаючи на собі БЖ разом із усією амуніцією й поранених. Це ластівки війни, саме щастя солдат, позбавлених тепла домівок, але наділених радістю бачити жіночі очі. Тож приємність теж присутня. Вершина якої — врятовані життя. Про це й фільми — про намагання зберегти мир там, де йде війна. Рятуючи життя.

Не так давно творці стрічки розіслали її на чисельні фестивалі світу, зокрема й на конкурс українського фестивалю Docudays.

Фото: 49000.com.ua