Що стало найприкметнішим і найбільше шокувало в історії з прориванням державного кордону Михеїлом Саакашвілі — то це те, що в ній не було позитивних героїв. У радянських газетах, коли вони писали про «розтлінний Захід», була така рубрика — «Их нравы». От саме вона найбільше пасує до того, що відбувалося. Нехтування законом, нехтування правом було тотальним. Тихо спочила в бозі віра українців у те, що бодай хтось із нинішньої генерації політиків здатен продемонструвати нову політику, не таку, яка є нормою від часів Кучми — з новими цілями, новими сенсами й новою методикою. Всі хором кажуть: «Європа», так? А менше з тим, події довкола перетину грузинським екс-президентом кордону залишили українців перед фактом: для наших політиків — причому всіх політиків: і провладних, і опозиційних, і «старих», і «нових» — радше за все, не існує межі, якої вони не змогли би перетнути, перетинання якої є табу. «Мета виправдовує засоби» — хоч бери й затверджуй це гасло як частину державного Герба, під Тризубом, а то й над ним.

Політика як маскульт

Зрештою, немає куди подітися від враження якоїсь безмірної... мабуть, найдоречнішим тут є слово «інфантильність». Бо дуже вже всі сторони нагадували дітей, що загралися й у запалі гри вже й не згадують ані про вибирання засобів, ані про можливі наслідки. «А я його самокатом по голові» — «А я його піском із пісочниці нагодую!». І які тільки й прагнуть, щоби про них усі лише й говорили — й навіть байдуже, що саме й у якому контексті говорили.

Так само тотальним було використання ЗМІ — от саме слово «використання» в даному разі і є найдоречнішим — як засобів піару. Мовчавши мало не півдоби, Президент тільки й спромігся, що на абстрактно-загальні трюїзми. На слова про «правове, а не політичне поле», якими можна прокоментувати мало не будь-яку подію взагалі. Тоді як громадяни чекали від лідера держави не на стислу репліку у стилі автовідповідача, а на ґрунтовні, переконливі слова, на пояснення його бачення ситуації, його власної позиції та його дій. Петро Порошенко так і не збагнув загальнозрозумілої речі: ухилення від пояснень, відмовки й загальники лише переконують громадян у тому, що Президент чинить щось нешляхетне з якоюсь прихованою метою. Навіть тоді переконує, коли цього, можливо, й немає.

А в даному разі складається ще й стійке враження, що обидві сторони чогось недоговорюють. І обидві сторони роблять вигляд, що не розуміють цього стосовно своїх опонентів. Уже мало не місяць тому Михеїл Саакашвілі оголосив, що 10 вересня збирається приїхати до України. Звісно ж, влада мала зрозуміти: призначивши й дуже заздалегідь оприлюднивши точну дату (а навіщо, до речі?), він буде до цього ретельно готуватися. Й, можливо, не він один, а певний штаб. Перебіг реальних подій минулої неділі й справді дає підстави припустити, що ця акція не була спонтанною акцією політика та його прихильників.

Так само Саакашвілі мав розуміти, що після такого демонстративного кидання рукавички влада теж готуватиметься до його «теплої зустрічі». І скидається на те, що з обох боків розрахунок був на максимальну... ні, навіть не публічність, а саме скандальність того, що станеться. На максимальну публічну конфліктність, на максимальну медійну резонансність дуже таблоїдного штибу. І вже під час самих подій обидві сторони саме так і поводилися. Не публічна прозорість і не юридична бездоганність, а такі собі інформаційні коктейлі Молотова — от що було зброєю обох сторін. От уявіть собі, що Саакашвілі та Порошенко десь у телестудії, анонсувавши дебати, почали б кидатися одне в одного заздалегідь заготовленими тортами й поливати одне одного сметаною. Але ж, власне кажучи, саме таке дійство й відбувалося — тільки не в телестудії, а на пленері!

Обидві сторони від самого початку чудово розуміли: хоч би як воно сталося в реальності, а шкандаль буде ще той. Обидві сторони поводилися так, щоби власна перемога виглядала максимально ефектною (не ефективною, а саме ефектною), а поразка супротивника — абсолютною. Обидві сторони грали в одну й ту саму гру: «Я — розумний, ви — дебіли». І тепер не залишається нічого іншого, як тільки вимовити фразу, яку досі ненавидів і терпіти не міг: «Усі вони виявилися однаковими».

Обидві сторони не лише розуміли, а й, здається, прагнули того, щоби потужний інформаційний привід було забезпечено, й Михеїл Саакашвілі гарантовано опинився б у центрі медійної уваги.

І чергового разу це мало справляти те саме дивне враження, яке надто вже часто виникає від появ у ЗМІ Саакашвілі від самого початку, а останнім часом і Порошенка, — враження чогось не по суті, чогось повз тему. Враження чогось от саме таблоїдного. Те враження, подібне до якого в Росії викликає Навальний: от він є, от його тільки й обговорюють, але чого він, власне, прагне, яким він є як політик, якими є його переконання й наміри — того ніхто до пуття не може сказати. Така собі альтернатива заради альтернативи, альтернатива-загадка, альтернатива-таємниця. Альтернатива на суто персональному рівні. Таке саме враження років із десять тому викликали українські поп-зірки: вони не сходили зі шпальт світської та скандальної хроніки, але ніхто до пуття не знав, що і як вони співають.

Останнім часом українська політика, принаймні її публічний вимір, дуже стрімко перетворюється на різновид масової культури — такий різновид, що ніякому Шустерові й не снився? Якщо це й є демократія, то...

Матеріалізація міфу

Якщо відстежити публікації українських ЗМІ протягом понад двох років, коли грузинський екс-президент носив український паспорт, більшість із-поміж них можна чітко поділити на дві категорії — беззастережно прихильні й беззастережно викривальні. І практично не знайти нейтральних публікацій — розважливих, аналітичних, таких, що оперують самими лише фактами, а не здебільшого емоціями.

Протягом цих понад двох років Михеїл Саакашвілі у ЗМІ був героєм переважно трьох журналістських жанрів. Передусім, новин. Але дуже значною мірою ці новини несли той самий один-єдиний зміст: «От він я, Михеїл Саакашвілі». Ще були різноманітні інтерв'ю, зміст яких був тим самим: «От він я». Була практика ведення авторської програми на телебачення — й ця програма перетворювалася на власний бенефіс. Створювався образ месії, спасителя.

Другий жанр — це публіцистичні матеріали на тему «злочинної влади», де висловлювання Саакашвілі правили не за тези, що потребують доведення, а за докази, за аксіоми, за відправні точки для подальших звинувачувальних логічних побудов.

Був ще й третій жанр — «наїзди» на самого Саакашвілі, ним годував глядачів, зокрема, канал «Україна». Втім, по-перше, за цим найчастіше проглядала особиста зацікавленість відповідних медіавласників та пов'язаних із ними кіл. А по-друге, ці «наїзди» були не змістовнішими за піар самого Саакашвілі, вони так само заряджали емоціями, а не знанням фактів.

А тепер спитаймо себе чесно: а що ми знали про Михеїла Саакашвілі на момент набуття ним українського громадянства? Насмілюся стверджувати: для багатьох і багатьох українців ім'я Саакашвілі стояло в одному ряді з іменами Шарля де Голля, Куан Ю Лі, Маргарет Тетчер. Тобто з іменами людей, овіяних ореолом «спасителів націй», але щодо яких переважна більшість українців не могла сказати нічого конкретнішого. Украй загальні знання на межі ярликів, брендів.

Саакашвілі здолав корупцію у Грузії. Нібито так — але, знову ж таки, ніякої конкретики українці здебільшого не знали. Річ не в тім, чи була ця конкретика насправді — вона була; річ у рівні й обсязі знань про «героя» й «спасителя». Річ у тім, що, вважаючи Саакашвілі за дієвого реформатора, українці у своїй переважній більшості нічогісінько не знали про характер і зміст тих реформ.

2015 року Петро Порошенко надав громадянство не людині на ім'я Михеїл Ніколоз-дзе Саакашвілі. Він надав українське громадянство міфу про Михеїла Саакашвілі. Легенді про Михеїла Саакашвілі. Можливо, надання громадянства Саакашвілі було з боку Порошенка жестом доброї волі — порятунком для людини, що закінчила ту саму alma mater і з якою Президент був знайомий ще за тих часів (найімовірніше, досить поверхово знайомий, бо Саакашвілі був на один або два курси молодшим за Порошенка). От тільки, коли так, це було надання порятунку не особистими зусиллями, а зусиллями держави. Неодмінно була в цьому й іміджева складова: запрошенням Саакашвілі Порошенко прагнув підтвердити свій реформаторський імідж. Досить хистке порівняння, але приблизно так само, для надання собі «солідності», Віктор Янукович використовував міф про Георгія Берегового. (Принагідно хочеться з жалем констатувати: тодішні опозиційні ЗМІ добряче хлопнули вухами, бо так і не звернули уваги на найочевидніший факт: уся інформація про буцімто тісну співпрацю Януковича з Береговим виходила лише від самого Януковича; так і не довелося бачити такої інформації від родичів, або колег, або знайомих Берегового. Як не доводилося бачити і спроб журналістів знайти сліди згадок про Януковича в оточенні Берегового — або ж переконатися, що таких згадок не існує.)

Тепер, через два роки, позбавляти громадянства довелося так само не людину на ім'я Михеїл Саакашвілі, а міф про нього. А міфи зазвичай дуже не полюбляють жартів із ними. Для міфів не існує людських законів і правил, для міфів не існує людських табу. Тож Саакашвілі й повівся відповідним чином — лише збільшивши міру своєї «міфологічності».

А ЗМІ за всі понад два роки так і не нагадали українцям: в СРСР існував інститут громадянства союзних республік. Кожен громадянин СРСР водночас мав громадянство союзної республіки, на території якої жив. Тільки громадянство це збігалося з місцем проживання: варто було людині переїхати з Тбілісі до Києва, як вона автоматично втрачала громадянство Грузинської РСР і набувала громадянство Української РСР. От саме так сталося в нашому випадку — по-радянськи. По-радянськи надавши Саакашвілі українське громадянство, Порошенко не мав іншого виходу, як по-радянськи ж його й відібрати. Громадянство як цукерка, громадянство як особистий дарунок.

ЗМІ як творці міфів

От тепер запитання: а що протягом двох років зробили українські ЗМІ, щоби перед українцями постав реальний, із плоті та крові, Михеїл Саакашвілі — такий, який він є? ЗМІ старанно ретранслювали те, чого хотів сам Саакашвілі. От він переносить кабінет до намету на будівництві траси Одеса — Рені: овва, яка ж близькість до народу, яка ж демократичність! Одне лише запитання: а що робити тим потенційним відвідувачам (і не лише рядовим громадянам, а й тим, хто мав із главою Одеської ОДА суто робочі стосунки)? Роз'їжджати областю (від півночі до півдня якої — більша відстань, ніж від Одеси до Києва), ловлячи його? «Ви до мене, а я в наметі»? Одна з невід'ємних вимог до владних установ полягає в тому, що вони мусять мати чітко визначене, загальновідоме й транспортно досяжне місце перебування — бо інакше вони стають недосяжними, перетворюються на той самий міф.

Гаразд, Саакашвілі контролював будівництво важливої траси. Але ніколи не доводилося чути, щоб він був фахівцем зі шляхового будівництва! Його «походи з наметом» були чистої води піаром навіть не з нульовою — з від'ємною ефективністю. Але ж аудиторія ЗМІ в цьому могла не розібратися. А ЗМІ не пояснювали.

А з того польового кабінету ЗМІ поширювали отакі фотографії: поруч із прапором України — прапор Грузії, точнісінько такого самого розміру й виконання. Й навіть більше: фактично це один прапор, половина якого — українська, а половина — грузинська, й вони навіть дещо перетікають одна в одну. Але що це, як це може бути? В кабінеті (навіть не вдома) голови державної адміністрації найбільшої області — прапор іноземної держави. «Двоєдиний» прапор двох держав, ніби вони є одним цілим, єдиним суб'єктом міжнародного права. І не скажеш же, що ЗМІ про це не повідомляли — от же вона, фотографія. Але де були експерти, журналісти-аналітики, публіцисти? Чому вони так і не розтлумачили, що все це означає. Нам казали, що Саакашвілі здав грузинський паспорт, але...

Саакашвілі боровся з корупцією. Спочатку в Одеській області. Потім він почав улаштовувати антикорупційні форуми по всій Україні. Роз'їзні антикорупційні форуми — й вони мали сильний піарний присмак. Бо нагадували радше анонси боротьби з корупцією, ніж власне боротьбу з нею. Бо боротьбу з корупцією ведуть не на форумах і не перед камерами. Не «сьогодні тут — завтра там». А тепер пригадаймо: кого саме з корупціонерів Саакашвілі викрив? Не назвав, а саме викрив із фактами в руках і з відповідними юридичними діями? Хоча би в Одесі, у якій жив та працював? Хоча б ініціював відповідні юридичні процедури? У пам'яті залишилося тільки те, що він майже від самого початку став скаржитися, що йому не дають і не дозволяють.

Отут доводиться згадувати: коли Саакашвілі був президентом Грузії, ЗМІ подеколи повідомляли: й правоохоронні, й судові органи, так, стали некорумпованими, але були абсолютно слухняними, працювали в ручному режимі, немов підлеглі Саакашвілі, яким він давав розпорядження. То чи не виявилося так: стикнувшись із тим, що в Україні не зовсім так, не аж до такої міри, грузинський екс-президент і почав голосно вести про корупцію — бо неможливість керувати правоохоронними органами у відверто ручному режимі, в демонстративно ручному режимі й вважав за прояв корупції? Саме так його витлумачив? Це саме те питання, в якому за два роки мали б розібратися ЗМІ. Але чомусь не розібралися.

Пригадується нещодавнє звинувачення Саакашвілі на адресу Павла Клімкіна: «Павло Клімкін етнічно не українець, а росіянин, народився в Росії, наскільки я розумію, має там громадянство...». «Наскільки я розумію» як єдина доказова база. Та експерти й журналісти мали б ухопитися за це й бодай поставити перед суспільством запитання: а чи після цієї заяви можна так уже беззастережно довіряти антикорупційним викриттям Саакашвілі? Може, й вони подеколи ґрунтуються на тому самому «наскільки я розумію» й більше ані на чому?

За два роки ЗМІ так і не з'ясували позиції Саакашвілі з дуже принципового, основоположного питання. Адже відомо: пам'ятник Сталіну в Горі демонтували лише під кінець його другої президентської каденції. Коли Саакашвілі назвав Сталіна «антигрузином», він узагалі вже не був президентом, і сталося це в контексті його критики нової грузинської влади, яку він і взагалі критикує за геть усе. То як насправді грузинський екс-президент ставиться до постаті Сталіна? Хто для нього Сталін — людожер і вбивця, яких світ не бачив, а чи великий грузин, що змусив валятися біля своїх ніг усю Росію й усю велику імперію?

Навіть важко сказати, як це назвати: за два роки перебування Саакашвілі в Україні, й перебування на самій видноті, українці не стали знати про нього анітрохи більше, ніж знали до того. Він як отримав українське громадянство, маючи в активі боротьбу з корупцією, так і був позбавлений громадянства з самою лише риторикою про боротьбу з корупцією. Що було, рівно те й лишилося. А, поміж іншим, Аляксандр Лукашенка теж прийшов до влади з риторикою боротьби з корупцією. Наслідки всі ми бачимо от уже 23 роки.

Михеїл Саакашвілі малював і малює чорно-білу картину, що у Грузії, що в Україні: він сам є абсолютне добро, Порошенко є абсолютне зло. (Й саме це в його публічній поведінці найбільше нагадувало Юлію Тимошенко.) Й от же дива: в матеріалах про нього чимало ЗМІ саме такої тональності, саме такої чорно-білої картини й дотримувалися — аж до такої міри, що це можна було назвати загальною тенденцією.

Спробуймо сказати чесно: те, що робив і робить Саакашвілі — це критика, це викривання, а чи інформаційне кілерство, для якого всі засоби згодяться? І спробуймо сказати ще чесніше: а чи наші ЗМІ відрізняють критику й викривання від кілерства? Чи не стикаємося ми повсякчас із інформаційним кілерством під виглядом критики й викривання, замість критики й викривання? А якщо стикаємося, то декому з-поза меж України саме це й потрібно: знову ж таки, клієнт (тобто Україна) дозріває, його вже майже можна брати голими руками.

І ще одна «нотатка на полях». Що залишило дуже неприємний осад в історії про позбавлення Саакашвілі громадянства — це те, що чимало ЗМІ, повідомляючи про підстави, безбожно плутали поняття «слідство» й «судимість». А це повертало нас до світогляду навіть не просто радянських, а сталінських часів, коли між слідством та судом і справді не було різниці, коли якщо проти когось розпочинали слідство, його результат уже був точно відомим.

Борис Бахтєєв