Як на мене, це вже стає нудним: мовні ляпсуси у виконанні журналістів інформагенцій України. При цьому йдеться як про україномовні, так і про російськомовні тексти. Кілька наочних прикладів.

«"Синій кіт": у Києві дві дівчинки-учасниці "груп-смерті" в соцмережі намагалися стрибнути з 16-поверхівки (фото, відео)». Це заголовок вістки. Потім, щоправда, редактори сайту УНІАН поправили «Синього кота» на «Синього кита». Проте тільки в заголовку. А в тексті один раз поправили, а другий — забули, тож залишилося: «У Києві двоє неповнолітніх дівчат ледь не покінчили життя самогубством через "квест" в "групі смерті" Синій кіт"». А от словосполучення «групи смерті» в тексті написано вірно, а в заголовку чогось через дефіс… Панове, невже так важко бути професіоналами та не плутати котів із китами і правильно розставляти дефіси? Бо ж із вашої подачі «сині коти» розбіглися по інтернету…

Ще один знаковий і поширений мовний ляпсус маємо в заголовку: «“Оселя зла: Фінальна битва”, або Як зомбі допомогли Полу Андерсону одружитися на Мілі Йовович». Шановні колеги, скільки можна повторювати, що одружитися можна лише «з», а не «на»?

Ну а це вже не мовна безграмотність, а загальна. Ще один знаковий заголовок: «Учёные обнаружили новые планеты на орбите звезд Солнечной системы». Це скільки ж зірок у Сонячній системі, а? Хоча нічого дивного: з вивченням астрономії у школі постійні пертурбації, один мій син її свого часу вчив, інший — ні, проте навіть у дитячому садочку виховательки розповідають про Сонце та планети, які обертаються навколо нього, і про те, що таких систем «зірки-планети» у Всесвіті чимало… Втім, я навів тільки один приклад украй безграмотної вістки про відкриття дослідниками, які працюють із NASA, екзопланет, де можливе життя. Кожен охочий може поповнити список, який засвідчує трагікомічний стан освіченості багатьох журналістів.

А тепер перейдімо до серйозніших речей. Я би, можливо, обійшов ці тексти чи написав про них, не називаючи прізвища автора. Але ж Павло Казарін — один із найталановитіших публіцистів, які в силу відомих причин змушені були полишити свій рідний Крим, він має чимало шанувальників, до нього багато хто прислухається. І водночас він допускає неприпустимі як для публіциста такого таланту речі, надзвичайно вільно поводячись із фактами, а це здатне деформувати (часом істотно) загальну картину. Візьму для прикладу тільки дві його статті, опубліковані в лютні.

Павло Казарін пише: «Эскалация боевых действий в районе Авдеевки стала еще одним подтверждением. Кто-то пишет о том, что Киев должен либо срочно наступать всеми дивизиями на боевиков, либо “отрезать ОРДЛО и забыть”». Але ж дивізій у Збройних силах України (тим більше в Нацгвардії) немає. «На кінець 2005 р. всі дивізії вже були переформовані в бригади (13 бойових, 3 артилерійські та ракетну)» (цитата звідси). Це що стосується ЗСУ, які перейшли з совєтської схеми організації з’єднань («батальйон — полк — дивізія — корпус») на більш поширену в сучасному світі й досконалішу в управлінні схему «батальйон — бригада — корпус». До речі, таку схему запровадив в українському війську ще генерал-хорунжий Олександр Греков, у 1918–19 роках військовий міністр УНР, а потім — командувач Української галицької армії. Ну а в Нацгвардії «першого формування» (1991–2000) дивізії були, аж сім, але їх розформували разом із НГУ. У відродженій 12 березня 2014 року Нацгвардії є бригади, є полки й батальйони, але дивізій немає й не було. Дрібниця? Ні, тому що йдеться про довіру до статті передусім із боку фронтовиків (які в нас сором’язливо звуться «учасниками АТО») та волонтерів.

Ще одне твердження з цієї ж статті: «И если бы сторонники России не выхолащивали историю Второй мировой от неприятных фактов, то помнили бы, что на стороне вермахта сражались несколько сотен тысяч советских граждан». Проте ось що пише про це російськомовна Вікіпедія: «В частях Вермахта с 1940 по 1945 гг. служило до 1,5 миллиона граждан СССР (только в одном 1944 году до 1-го миллиона)». Варто згадати й інші формування — з’єднання «Ваффен СС», поліцейські батальйони тощо. Тож масштаб явища був значно більшим, при цьому щонайменше половина тих, хто воював на боці Німеччини, являла собою етнічних росіян…

А ось два твердження Павла Казаріна з іншої статті, де він загалом слушно опонує знаному журналісту Остапу Дроздову, який закликає українців відмовитися від Криму та Донбасу. Проте… «Лет двадцать назад, Остап, в Украине не было украиноязычного ТВ и радио, украиноязычной рок-музыки и такого же высшего образования». Ой! А в якому радіоефірі автор цих рядків виступав у 1990-му з регулярними коментарями? І як він же потрапив у 1992-му у програму Миколи Княжицького «Вікна», якщо україномовного ТБ не було? Невже ж це все мені примарилося? А перший фестиваль «Червона Рута», який відбувся 17‒24 вересня 1989 року в Чернівцях (пам’ятаю, там був рок-гурт із Донецька, що співав українською) — це що, колективне марення? І взагалі: україномовне телебачення та радіо достатньо високої, як на ті часи, якості існувало ще в 1960-х; на УТ-1 навіть багато які російські фільми дублювалися українською мовою (пам’ятаю дубльований багатосерійний «Щит і меч»). І лекції з філософії та психології в Київському університеті багато хто з викладачів читав українською мовою… Ба навіть україномовна рок-музика наприкінці 1960-х з’явилася, і не лише у Львові, а й у Києві. Несподівано для себе знайшов в інтернеті кадри виступу «київських бітлів» — ансамблю «Дзвони». Щоправда, тут співу немає, суто інструментальна музика, але зверніть увагу на прохання до них — «сыграть что-нибудь не очень крикливое»… І грають вони композицію «Хмара» (не «Облако», хоча це фрагмент із російськомовного фільму!). І мрія одного з учасників рок-гурту — якби була машина часу, хотів би потрапити в 1648 рік, до війська гетьмана Запорозького Богдана-Зиновія Хмельницького… Мені довелося чути цей гурт уже на початку 1970-х. Співали вони трьома мовами — українською, англійською та російською. Відповідно тримовною була й назва — «Дзвони» / The Bells / «Колокола». Хлопці насмілювалися не лише «крикливо» грати композиції «бітлів», а й писати пісні на тексти українських класиків, наприклад, Лесі Українки…

Ну а потім був погром 1972 року, «маланчукіщина», арешти й заборони, витіснення української мови з викладання й телебачення, цілеспрямоване нищення урбаністичної української культури, яка тільки-но успішно почала відновлюватися після сталінської доби… Я розумію, це все було давно, ще до народження Павла Казаріна, проте — було! І його не вдалося знищити…

І ще одне твердження з цієї статті: «Но я хочу напомнить, что в 2013 году любой, кто стал бы рассказывать про то, что Крым будет аннексирован, Донбасс — оккупирован, малазийский Боинг — сбит, а губернатором Одесской области станет экс-президент Грузии, был бы немедленно увезен в психиатрическую больницу». Насправді ж земляк Павла Казаріна кримчанин Ігор Лосєв писав про реальну небезпеку російської експансії ще за десять років до цього, окресливши навіть ланцюжок послідовності дій Кремля: Севастополь — Крим — Донбас. На жаль, в інтернеті посилання на цю статтю, опубліковану в тижневику «Українське слово» під псевдонімом «Богдан Кримський», зникло пару років тому, але охочі можуть знайти саме видання в одній із центральних бібліотек і перевірити мої слова. Не раз Лосєв писав про російський анексіонізм і пізніше, «гонораром» за що стали підпалені двері квартири Лосєва в Севастополі за президентства Ющенка.

Я стільки уваги присвятив фактологічним хибам талановитих (повторю це ще раз) статей Павла Казаріна, щоби ще раз наголосити: публіцист, тексти якого читає чимало люду й до думки якого дослухається суспільство, повинен із великою відповідальністю ставитися до написаного ним.

І нарешті — проблема, яку я хочу поставити перед колегами. Нині в мас-медіа з’являється чимало текстів, присвячених століттю Російської й Української (співвідношення між ними — окрема тема) революцій. Але скажіть, будь ласка, чому ми традиційно вживаємо термін «Лютнева революція»? Адже за григоріанським календарем вона розпочалася (беру найпоширенішу думку істориків) 8 березня (воно ж — 23 лютого за юліанським календарем)? Тільки тому, що така назва фігурує в «Короткому курсі історії ВПК(б)» чи з інших причин? Адже навіть за юліанським календарем реальна зміна державного ладу в Російській імперії сталася на початку березня. 1 березня революція остаточно ствердилася в Петрограді та стала фактом у Москві; тоді ж був випущений «Приказ №1» Петросовєта про перехід командування у військових частинах від офіцерів до виборних комітетів, що знаменувало собою радикальну трансформацію армії. Далі більшістю голосів 2 березня Петроградський совєт доручив формування уряду Думському комітету. Того ж дня імператор Ніколай II зрікся престолу на користь свого брата Михаїла, який наступного дня також відмовився від трону. Була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Георгієм Львовим, який до скликання Всеросійських Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні. Тобто головні події революції, без яких вона була би просто збройним бунтом, відбулися 1‒3 березня. То чому ж революція «Лютнева»? Ба сам Ульянов-Ленін, мабуть, не випадково по гарячих слідах подій писав «о русской революции 1 марта 1917 года»…

Ідеться не про схоластичну проблему: якщо ми прагнемо осмислювати українську історію в єдиній системі координат, то треба зважати, що різні частини України, приєднані до різних держав, жили за різними календарями. Коли в Московії літочислення ще велося «зі створення світу», українці давно вже користувалися юліанським календарем (подивіться козацькі літописи). А далі Західна Європа (й ті частини українських земель, які були поза межами Російської імперії) жили за григоріанським, а підросійські землі — за юліанським календарем. Як на мене, зводити докупи хронологію української історії останніх століть варто на основі саме григоріанського календаря, яким користуємося сьогодні ми, чи, якщо хтось бажає, на ґрунті новоюліанського календаря, яким керується більшість православних Церков (відзначаючи Різдво Христове 25 грудня, а не 7січня, як ми це робимо за інерцією). Утім, проблема складна, потребує обговорення, я ж висловлюю свою думку.

Фото: mirnoe.com