У новорічну ніч я традиційно почуваюся негідником без права на соціальну адаптацію, бо дивлюся телевізор не для того, щоб підтримати святковий настрій (чи для чого там його люди дивляться?), а лише завдяки давньому переконанню: Новий рік – це і є телевізор. З усім його серпантином, "З легким паром", з добрим Гарантом, з нав’язливою піною шампанського. От, наприклад, минулого, 2004-го, поламався мій ящик – і не було Нового року.

Чимало людей записують новорічні телевізійні програми на відео. І, звісно ж, не для того, щоб шаленіти від критичної маси убогості, одноманітності та інших естетичних катастроф у цих телепродуктах.

Як досягнути цієї життєрадісної інтонації, цього передчуття тотального позитиву, щоб дивитися черговий "мюзикл" без дурнуватого підгигикування – питання для мене вбивче. Бо навіть попередня психотерапевтична підготовка дає жалюгідні результати. У кращому разі я можу дивитися новорічне шоу, наче змагання з фігурного катання: ніби серйозно і навіть з певним зацікавленням, але в стані напруженого очікування, коли ж вони попадають одне на одного.

Причин такого несприйняття жанру – новорічної веселухи, а не фігурного катання – лише дві. По-перше, я вперто не розумію, чому ці "концерти зірок російської естради" називаються мюзиклами. Все ж таки зразком цього жанру залишаються твори Вебера або бродвейський "Cats", але аж ніяк не "Старі пісні про головне". По-друге, ніяк не можу зрозуміти, на чому базується холоднокровне переконання вітчизняних телепродюсерів, що саме такого штибу видовищ прагне народ? Лише тому, що так сказав Костянтин Ернст? Звісно, це не предмет фахової дискусії. Будь-який озброєний рейтингами і опитуваннями телепродюсер розітре мій сумнів на порохно. Але йдеться ж не тільки про комерційну доречність. Зрештою, магія цифр ніколи не спростує приватної правди. У моєму випадку – дуже простої: будь-які розмови про новорічне ТБ з друзями та знайомими зводяться до харкання, плювання та інтерактивної нудоти. І ця реакція настільки одностайна, що варто було б мені вдатися до невтішного висновку: я живу серед якихось далеких від народу маргіналів та збоченців. Повірити у це важко. Хоча б тому, що серед стихійно опитаних мною людей теж є чимало телевізійників. І продюсерів. Тому я схильний до іншого резюме: проблема не в самих мюзиклах, а в тому, що центральні канали схильні ототожнювати успіх своїх новорічних зусиль з усталеною довірою глядацької авдиторії до певного каналу. Головним критерієм вибору, на мою думку, залишається не той чи інший мюзикл, а саме канал, на якому його крутять. Я, наприклад, свідомо обрав "1+1". Не тому, що фанатію від усього арабського, а тому, що він у мене найкраще показує. Отак я подивився твір під назвою "Алі-баба і сорок розбійників".

Попередній пієтет до цього полум’яного шоу забезпечила шанована персона – режисер Віктор Придувалов. Найкращий український кліпмейкер. Людина, чиє відеомислення завжди мене цікавило. Інша річ, що колись він скептично відгукувався про перспективу забацати кліп тому чи іншому попсовому виконавцю, а тепер виринув з надр гіперпопсової купелі. Отже, стало цікаво, хто кого очистив і обчухрав. Чий компроміс переміг у черговому мегафайті добра і бабла.

Схаменувся я тільки тоді, коли на екрані з’явився Гарант. Не в халаті й не в абу-касимових капцях, чим засвідчив свою непричетність до жанру телевізійного мюзикла, й нагадав про акцію "Детектор медіа", яку я, так сталося, чарівно продинамив.

Мій внутрішній коматоз від "Алі-баби" насамперед трапився від того, що яскравий альтернативний кліпмейкер виявився посереднім фабрикантом мила – попри пунктирні зусилля іронізувати всередині сірникової коробки обраного формату. Придувалова у цьому мюзиклі не більше, ніж східної мудрості.

Чомусь всі переконані, що це дуже круто: якщо надворі зима (навіть якщо це відверто галіма зима) – то глядача треба тропічно пропарити. Цей "контраст" (як художній хід) вже давно і переконливо конкурує з вульгарністю. Ну, нехай. Така вже специфіка новорічної ночі – маніакально градус підвищувати. Що далі? Стоптали 470 пар капців. Ну, тут теж нічого дивного. Кислотно танцювати в такому взутті – заняття неекономне. Інформація про те, що під час зйомок "випарувалося" 50 кг коштовностей, зродило нав’язливе бажання довідатись, хто ж їх поцупив і скільки кримінальних справ порушено, – все ж таки інформаційне буття останнього місяця вплинуло на свідомість. Випили 835 пляшок. Туманно звучить. З чим були пляшки і якої місткості – ось проблема для Гамлєта. Втім, сценарій Веніаміна Смєхова не залишив простору для фантазування на пляшкову тематику. Попри те, що дія відбувається у Персії, національний напій цих химерних зороастрійців – а заодно й головний скарб, знайдений Алі-бабою у печері, – це водяра. До таких ввічливих поклонів грошодавцю на телебачені звикли, хоча з дозуванням логотипів окремих торгових марок вчинили таки по-новорічному, зі святковою щедрістю. До горілчаного магната долучився й мобільний оператор, чий Sim-Sim, очевидно, знову "заплатив за все". Рекламний месидж мюзикла виявився не менш твердолобим, ніж повсякчасне цитування видертих з радянського кіно фраз (штибу "Ларісу Івановну хачу", "чик – і ти уже на нєбєсах"), які коров’ячим сідлом лягали на погонні метри шовку. На текстовому рівні гумор вичерпувався петросянівськими гегами і акторською безпорадністю більшості запрошених поп-зірок, які намагалися імітувати "східний акцент". Отак і наші колгоспники розповідають грузинські анекдоти.

Що ж стосується музики, то краще вже буде згадати про танці. Танці були. І були вони нічо’. Бо не потребували додаткової драматургії. Хоча б тому, що про основну драматругію – музичну – просто забули. Очевидно, автори вирішили, що досить самого лише сюжету і пісень. І не помилилися. Для телевізійного продукту – і цього досить. Тільки от незрозуміло, що робити зі словом мюзикл. Хіба що перетворити його на комету – так, як вчинив Хасан з Касимом, запхавши жадібному братові Алі-баби динамітну шашку в задницю. Воно якось не дуже по-новорічному і зовсім не по-казковому вийшло, але так учив Тарантіно.

Насамкінець – про приємне. Знятий і змонтований мюзикл справді непогано. Видовищно. Хоча, як зауважив один мій знайомий телевізійний режисер, "сьогодні погано зняти – технічно неможливо".