І був переконаний, що це такі телепрограми, в яких носії протилежних ідей та переконань влаштовують між собою яскраву, аргументовану полеміку, щоб у булькотінні словесного окропу бодай на мить зблиснула оголена сідниця істини – для всіх, присутніх у студії, для ведучих, але насамперед – для глядачів. Потім з’ясувалося, що рейтингове ток-шоу може дотримуватися зовсім іншої концепції – зі сваркою замість дискусії, з матюками замість аргументів, студентами театрального училища замість нашорошеної аудиторії, і з самозакоханими "господарями знімального майданчика" замість модераторів розмови. А ще пізніше помітив, що сучасне популярне ток-шоу взагалі не потребує концепцій, бо вариться з того, що є під рукою, а не з того, про що у рецептах написано. Іноді так воно й краще – кулінарний сюрприз виходить. Мабуть, за це треба ще й подякувати. Бо деякі найнедолугіші експерименти можуть вразити не менше, ніж петарда за сорок гривень, кинута якимось кмітливим школяриком вам під ноги. Такі несподіванки мало хто любить, але – погодьтеся – нечасто трапляється саме такий раптовий дискурс, саме такий натхненний стимул для слововиверження щодо справжньої природи винахідників пороху і їхнього місця у тілі цивілізації. Отака дивна конвульсія трапилася і в моїй свідомості, коли перегляд теледебатів між кандидатами у президенти підсунув їй – свідомості зрадливій – містичну бомбу. Бо дивився я ніби на Януковича та Ющенка, ще й слухав їх уважно, але перед внутрішнім моїм зором чомусь постійно з’являлася Ганна Безулик. І образ її чомусь посилювався саме тоді, коли говорив православний кандидат, який усіх пробачив у церкві перед іконою.

Джерельні води таких несподіваних асоціацій не довелося шукати у мезозойських глибинах. Омовіння ними трапилося минулого тижня, коли на "1+1" показували ток-шоу "Я так думаю", присвячене перспективам життя в парламентсько-президентській країні. Позначка на екрані стверджувала, що розмова відбувається у прямому ефірі, – й це саме той випадок, коли навіть великий театральний гуру захлинувся би вигуками: "Вірю, воістину вірю". Прямий ефір пер на глядача, як бронетехніка. Передусім – завдяки самій ведучій, яка від початку взяла кулеметний темп мовлення та жестикуляції. Я навіть задумався, на що це більше схоже: на підвальний допит чи на розстріл без суду? Поруч із таким "живим" модеруванням її дотеперішня звичка перебивати гостей на півслові – зразок золотого мовчання. Бо вперше я бачив настільки чудову модель ток-шоу, коли ведуча, поставивши запитання й заледве дочекавшись перших тактів мисленнєвої увертюри когось із гостей, одразу ж урочисто вигукувала: "Я зрозуміла!" й намагалася миттєво відбити подачу – на заздрість китайським майстрам пінг-понгу – в інший куток, де у повній готовності – ще під час естетично бездоганного польоту її руки – з якоюсь хоровою синхронністю оживало декілька ротів. Якщо ж хтось намагався, попри живий ефір, в якому одразу ж після заставки починає "бракувати часу", довести свою думку бодай до кульмінації, пані Безулик авторитетно повідомляла, що "не може не перебивати", бо їй "потрібна відповідь". Уся програма минула у назріванні відповідей, з яких мені вдалося зафіксувати лише одну: "Адміністративному ресурсу – хана!". Якби формулювання цієї ж тези містило на кілька слів більше, то ще невідомо, чи вдалося б її озвучити. На тлі такої кислотної дискотеки, коли коні-люди утворили головну телевізійну чесноту – "атмосферу", я нарешті збагнув, що тримати людей протягом години у стані критичної невисловленості – це майстерність. І найбільшої поваги заслуговують саме методи, якими вдається тримати вольтаж програми, головний з яких – навіть не намагатися нікого слухати. Починається розмова по суті? – нате вам смислову гранату: "Мене не цікавить, хто які обіцянки буде виконувати, мене цікавить, як ми будемо жити". Ця фраза убиває кожного аналітика, бо висмикує його, як редьку нещасну, з якоїсь проблемної грядки й викидає на базарний дипломатичний простір. Добити ж кожного розумника ще простіше. Для цього є питання штибу: "Анархію можна назвати демократією?", "Хто в країні головний?" і – тремтіть, продажні політологи й заангажовані політики – "Ми краще станемо жити?".

Так, це шоу однієї людини. За її танцювальними викрутасами навіть Юлія Тимошенко не встигала, а це вже вище компліментів, вище майстерності, вище форматів і концепцій. Саме це треба показувати майбутнім журналістам, а не повторювати продюсерські високоматематичні абстракції про "глядацькі смаки" і їхнє формування.

Отже, відтепер назва "Я так думаю" незмінно висмикуватиме з моєї пам’яті підзаголовок: "А що ви думаєте – мене не цікавить".

Поставивши поруч Ганну Безулик, як ідеальну ведучу "живого" ток-шоу, і кандидата Януковича В.Ф. (точніше, його дебатний образ), я перш за все відкинув єдину між ними засадничу відмінність: Янукович практично не перебивав опонента, хоча й говорив більше. Що ж стосується фахового уміння не слухати співрозмовника, то саме у цій категорії обидва образи схожі, наче відкріпні посвідчення. Як і Безулик, Янукович віртуозно опанував суто телевізійний хист не чути адресовані йому слова. Адже у повсякденному житті "не чути" можна по-різному. Можна ігнорувати, можна "з’їжджати", можна погратися сенсом сказаного. Можна, врешті-решт, не чути театрально, з підтекстом. Але набагато ефектніша саме телевізійна метода імені Безулик – не чути ПЕРЕКОНЛИВО для глядача, настільки, щоб він повірив у неістотність усього, що говорить хтось інший. Наприклад, цікавиться Віктор Андрійович, що ж то за халепа з Криворіжсталлю? А йому у відповідь: "Как мы будем жить дальше?". І логіка сприйняття автоматично викидає слухача-глядача у згадуваний базарний дискурс, що в ньому, таки да, питання про Криворіжсталь – це "мєлочь", а от як дальше жить? – це "умно і глубоко". Не менш важливий для істинної телезірки й апломб, з яким можна ляпнуть в ефірі й повну нісенітницю. Якби Безулик поцікавилася, чи можна "анархію назвати демократією" у свого шкільного вчителя – отримала би прикру оцінку, але ж на ТБ існує ще й контекст, інтонація, погляд, кадр, впевненість і вираз обличчя, насамкінець – грим і навушник. От і Янукович – сказав, що "за Біблією казли – це зрадники", і навіть бровою не повів. Жодних питань. Тепер Сабодану доведеться нове видання Святого письма готувати, з примітками й коментарями. Бо сказано це так, що навіть російське православ’я не заперечить, зібравши відповідний диспут. З Ющенком – все не так. Це людина з іншим ставленням до тексту, до логіки, до послідовності. Він не може буди телезіркою. Я зловив себе на тому, що коли лідер "Нашої України" вживає русизми чи збивається на відверті гм... напевно, все ж таки дурниці (на кшталт "оранжевої хустинки на трусиках" Віталія Кличка), то мені стає якось незручно. Бо він може обмовитися, помилитися, підібрати невірне слово – але відразу ж розуміє це сам, а відтак це розуміє й глядач. Ні, не бути йому телезіркою, не вести популярне ток-шоу, – на відміну від православного конкурента, якому саме час замислитися над рейтинговими показниками каналу "Україна".