Як на мене, надто велика частина журналістської спільноти України не вміє аналітично мислити. Це стосується й репортерів та редакторів, і публіцистів, і російськомовних, і україномовних, і радикальних патріотів, і їхніх опонентів. Таке невміння починається з елементарного, зокрема, з добору фактажу, на ґрунті якого будуються гіпотези й робляться висновки, та з критичного ставлення до так званих загальноприйнятих суджень, далеко не кожне з яких є правильним.

За прикладами далеко не треба ходити. В березні кілька сайтів з українською «пропискою» передрукували статтю з «Аргументов и фактов» під назвою «Начал Черчилль, кончил Ельцин. Краткий курс “Холодной войны”». Оригінал тексту, опублікований два роки тому, являє собою стандартний пропагандистський опус доби «розвиненого путінізму», де під дуже специфічним кутом зору висвітлюються ретельно дібрані факти. Проте мова не про суму цих фактів, а про заголовок, який одразу мав би насторожити вдумливу людину, не лише журналіста. Добре, Єльцин міг закінчити «холодну війну», він був президентом Росії та де-факто визнав поразку Кремля в цій війні. Та яким чином у 1946 році таку (і будь-яку іншу) війну міг розпочати відставний британський прем’єр Вінстон Черчилль?

На той час Черчилль програв парламентські вибори й опинився в опозиції; громадська думка Заходу сприймала його як свого роду релікт, який живе відлунням хай і героїчного, але минулого. А на додачу на момент виголошення промови у Фултоні Черчиллеві виповнився 71 рік; ВВС вже сформувало команду телевізійників, які мали висвітлити на високому рівні майбутній похорон сера Вінстона. Відтак у силу свого статусу – й формального, й неформального – розв’язати «холодну війну» або навіть оголосити про її початок він не міг. Тим більше, що в Британії правили лейбористи – запеклі ідейні супротивники консерватора Черчилля, а у США – Демократична партія, погляди членів якої теж істотно розходилися з поглядами автора Фултонської промови. Ну а у Франції де Голль щойно пішов у відставку, було створено уряд соціаліста Гуена, до якого ввійшли семеро соціалістів, шестеро комуністів, шестеро католиків. Знов-таки, це не «команда Черчилля», чи не так? Отож Фултонська промова – це не більш ніж аналітична доповідь знавця комунізму й майбутнього Нобелівського лауреата. Доповідь, яку негативно оцінила більшість тодішніх державних лідерів, але правоту положень якої підтвердили дії Кремля у 1946-50 роках.

Утім, усіх цих подробиць можна й не знати. Та досить зазирнути у Вікіпедію, ознайомитися з біографією сера Вінстона, щоби зрозуміти: не було в нього важелів, щоби почати «холодну війну». Ці важелі були в лідерів двох супердержав – СРСР і США. Саме Сталін зробив 1946-го перші ходи з метою поставити під свій контроль усю континентальну Європу, а Трумен восени того ж року, переконавшись у правоті Черчилля, зробив ходи у відповідь. І що цікаво: до Фултона був запрошений і Сталін, щоб викласти своє бачення світових проблем, але «вождь народів» відповів базарною лайкою на адресу Черчилля в газеті «Правда», чим мимоволі засвідчив правоту сера Вінстона.

Хтось скаже, що не варто було так детально спинятися на цьому сюжеті, але ж не тільки в передруках із «АиФ» міститься твердження, начебто Черчилль почав «холодну війну», а й у багатьох текстах українських авторів. І наступного року ця теза авторства сталінської команди (а то й самого «великого вождя») знову неодмінно з’явиться в мас-медіа…

Тепер про ще один загальник, що гуляє по медіасвіту України тривалий час. У березні й квітні він оприявнив себе в кількох виданнях: «Україна у складі Росії, а потім Радянського Союзу була понад 350 років». До нього вже так звикли, що він не викликає навіть в експертної аудиторії негативної реакції. А даремно, тому що йдеться про небезпечну дурницю, яка заважає правильному розумінню української історії та ментальності населення різних регіонів.

Отже, факти. Насправді найдовше у складі Московії, потім Російської імперії, потім СРСР перебувала Слобідська Україна – загалом менше чотирьох століть. При цьому козацькі полки тут були самоврядними; це самоврядування Петербург скасував 1765 року. Гетьманщина (Лівобережна Україна) мала такий статус неповних 350 років (якщо відняти часи, коли ця частина України входила до складу різних модифікацій незалежної Української держави). При цьому понад століття Гетьманщина була у складі Московії та Росії на правах самоврядної автономії з власним військом, політичним устроєм і фінансовою системою. Територія Запорозької Січі жила під Москвою й Петербургом понад 300 років, з них близько ста – автономно. Правобережна Україна (до Збруча) – сумарно менше, ніж 250 років. Причорномор’я – від Дністра до Дону – також сумарно менше, ніж 250 років. Волинь – сумарно менше, ніж 200 років. Південна Бессарабія – близько 180 років. Галичина – трохи більше, ніж 70 років, якщо брати перебування в СРСР плюс рік у складі Російської імперії (1914-15), за винятком частини Тернопільщини, та мала ще два десятиліття у складі Російської імперії, яка наприкінці XVIII століття віддала її імперії Габсбургів. Буковина – трохи більше, ніж 70 років; Закарпаття – 70 років. Ну й де тут «понад 350 років»? Вивести таку цифру аж ніяк не можливо, як не крути, передусім тому, що більша частина української території та українського етносу перебували під владою Московії/Росії/СРСР значно менший проміжок часу, і це слід враховувати, особливо коли йдеться про наслідки колоніальних часів і специфіку ментальності населення різних регіонів.

Утім, охочі можуть самі поглянути на мапу, яка показує територію Гетьманщини, Слобожанщини та Запорозької Січі у XVIII столітті.

Ще один стандартний загальник, який промайнув у квітневих публікаціях, але теж з’явився не сьогодні й не вчора: «У Німеччині й Італії президента обирає парламент». Насправді в цих державах президентів обирають інакше: за участі депутатів двопалатних парламентів і делегатів від самоврядних регіонів (в Італії – областей, у Німеччині – земель), тобто такими собі національними зборами виборщиків. Здавалося б, дрібниця. Але ні! У жодній європейській державі зі значною територією та значним населенням главу держави не обирають самі лиш депутати парламенту. Натомість у таких порівняно невеликих державах, як Греція, Чехія, Естонія чи Латвія, президентів обирають у парламентах. Чи випадково це? Схоже, що ні. Так чи інакше, експерименти з обранням глави Української держави у Верховній Раді, які періодично пропагують у ЗМІ деякі політики й політичні аналітики, насправді не мають під собою європейського підґрунтя.

Ну а про такий загальник мас-медіа, як «православний Великдень», зайвий раз і писати не хочеться. Але треба – йдеться про відверту дезінформацію аудиторії, бо разом із православними християнами Великдень відзначають греко-католики й деякі напрями протестантизму.

А тепер – про суто конкретну подію, яка, втім, також засвідчила існування в мас-медіа України загальників іншого роду, що також ігнорують факти. Та спершу – інформація до роздумів.

«20 квітня суддя Апеляційного суду м. Києва Микола Худик оголосив рішення колегії суддів у справі всесвітньо відомого акордеоніста Ігоря Завадського, його концертного директора Андрія Бригіди та водія Андрія Бойка. Адвокати підсудних просили Апеляційний суд визнати їх невинуватими у зв’язку з відсутністю події злочину.

Апеляційна скарга частково задоволена: вирок Подільського районного суду, яким Ігор Завадський був засуджений на 13 років позбавлення волі, Андрій Бригіда – на 7 років позбавлення волі, Андрій Бойко – на 3 роки обмеження волі, скасований. Причина – грубі порушення кримінально-процесуального законодавства, допущені судом першої інстанції, які унеможливлюють винесення вироку. Справа спрямована до Подільського районного суду на новий судовий розгляд.

Колегія суддів відмовила в задоволенні клопотання адвоката Анни Литвин про заміну запобіжного заходу утримання під вартою в СІЗО на поручительство і залишила Ігоря Завадського під арештом до 18 червня. Взяти Ігоря на поруки намагалися народна артистка України Раїса Недашківська, народний депутат України Микола Княжицький та директор ХПГ Євген Захаров. Завадський перебуває в СІЗО вже більше чотирьох років, і чим довше він буде там знаходитися, тим більше буде порушуватися стаття 5 Європейської конвенції з прав людини. Внаслідок катувань в день арешту він поступово втрачає зір».

Цей текст опублікований на сайті Харківської правозахисної групи, вельми серйозної й авторитетної організації. А торік ХПГ оприлюднила іншу заяву: «Ми, правозахисники та адвокати підсудних Євген Захаров, Микола Кушніренко та Анна Литвин та музиканти Дєніс Снігірьов та Руслан Шеремет, учні Ігоря Завадського, заявляємо, що цей всесвітньо відомий акордеоніст та його адміністратор Андрій Бригіда з 23 лютого 2012 року були піддані катуванням, незаконно утримуються під вартою в СІЗО №13 і були незаконно та несправедливо засуджені судом першої інстанції. Ми вважаємо, що їхня кримінальна справа є повністю сфабрикованою…»

Іншими словами, фактом є чітка й недвозначна позиція правозахисників. Не менш важливим фактом є й те, що слідчий, який вів справу Завадського, втік до Криму, проти прокурора порушено кримінальну справу за хабар у 150 тисяч доларів, а суддів теж піймано на криміналі – на фальсифікації справ. Це не означає, що Завадський і його колеги невинні; це означає те, що називати Ігоря Завадського «відомим акордеоністом-педофілом», як це зробили деякі мас-медіа, неприпустимо. Й не лише з моральних, а й із правових міркувань: судовий вирок скасовано, відбудеться повторний судовий розгляд справи. Тому фактом є те, що прокуратура Києва знову збирається доводити в суді винуватість Завадського та його колег, і те, що ХПГ готова боротися за визнання Завадського невинуватим на всіх рівнях, аж до Європейського суду з прав людини. Ось так. А за повідомлення на кшталт наведеного вище, як на мене, варто було би зробити їхніх авторів, як то кажуть, нерукопотисними…

Звісно, вище йшлося лише про деякі – але масштабні – випадки невмілого чи зловмисно-нехлюйського поводження з фактами у ЗМІ під час «весняного загострення» традиційних хвороб української журналістики. Їхній повний компендіум створити, як на мене, неможливо. Але сподіваюся, що цей текст виокремив дещо справді важливе, а сказане в ньому стане комусь у нагоді.

Фото - www.globallookpress.com