«Останній шанс» - так називається реаліті на каналі ICTV. Як і обіцяли його творці, глядачеві показують історії про людей без певного місця проживання, котрі захотіли змінити своє безпритульне теперішнє на стале майбутнє. Три випуски, які вийшли в ефір, розповідають про їхні дивовижні перевтілення. І в цьому плані «Останній шанс» цілком можна порівняти з форматом мейковер, де охочих до змін жінок перевдягають, перефарбовують, змушують худнути тощо.

Але від мейковерів новий проект ICTV вирізняється тим, що в ролі об'єкта перевтілення виступають найупослідженіші, найнеприємніші мешканці соціального дна. Ті, яких закадровий голос уперто називає російськомовною абревіатурою «бомж», культивуючи тим самим радянську традицію зневаги й ненависті до цієї категорії населення. Хоча на позначення її статусу в українській мові давно вже придумали куди гуманніше й милозвучніше слово «безхатько». Чи «безхатченко», як кому більше до вподоби.

Оця «радянщина» пре з усіх щілин проекту. Передусім тому, що героям проекту відмовлено в праві на самостійне рішення власних проблем. З іншого боку, в передмові до кожного випуску наголошується - чотирьох героїв вибрали з тисяч (!) претендентів-безхатьків, які зголосилися пристати на умови реаліті, точніше, його ведучого Олексія Арестовича, титрованого цього разу психологом. Інші «бомжі», за термінологією авторів, змінювати свого життя не захотіли.

Отож, як уже не раз траплялося в розмаїтих проектах перевтілень на різних каналах, перед обраними постає така собі фея (в нашому випадку, фей Олексій Арестович), яка готує Попелюшку до балу всього її життя.

Але за це Попелюшка має слухатися свого фея й виконувати всі його завдання. Приміром, якщо «бомж» із Полтави не вміє в свої 36 років читати, він має навчитися цього. Якщо 43-річна жінка з притулку «Стефанія» хоче влаштуватися на роботу, яка їй подобається, вона мусить опанувати екстремальну риторику. А коли 27-річний екс-хореограф мріє повернутися до професії, навчання з якої не завершив, йому треба для початку пережити неймовірні відчуття в косметичному салоні.

Кожному персонажу реаліті дається місяць на виконання всіх завдань Олексія Арестовича. І кожний (принаймні, поки що) у фіналі випуску зустрічає свого чудового фея звітом про сумлінно виконану роботу. Хтозна, скільки коштували забаганки ведучого в його експериментах із безхатьками каналу. Судячи з того, які місця в пошуках осідлості доводиться їм відвідувати, гроші вкладено в це шоу немаленькі.

Відвідини салонів краси та стоматологічної клініки, послуги приватних детективів у пошуках родичів, оренда квартир і будинків, оформлення документів, купівля нового одягу та інші елементи соціалізації, без яких не може існувати сучасна людина, - можна лише уявити собі, наскільки затратним виявився цей соціальний проект для його авторів. Проте дорікнути їм у цьому язик не повертається, бо все-таки дати безхатькові «Останній шанс» - це дуже шляхетно. Хай навіть місцями й не надто естетично, бо навіть уже в новому одязі, з новими зубами та новими навичками, вони все одно залишаються підозрілими.

Дивлячись на те, як одна з героїнь, 43-річна Лідія Чередниченко, горнеться до свого коханого Рахмата (якого знайшли аж у Таджикистані), а той пропонує їй на камеру руку і серце, чомусь не віриться, що в пари є щасливе спільне майбутнє. Навіть якщо вони все-таки знайдуть сина, якого Ліда змушена була віддати до притулку. І геть неприязна зустріч героїні з мамою та братом на Чернігівщині, коли дочку й сестру рідня виганяє геть, показує: родичі не вірять у добрі наміри героїні. Ба більше, намагаючись якомога швидше випроводити її з дому, вони в такий спосіб хочуть позбутися неприємних і болісних згадок про те, що в їхній родині є така паршива вівця.

20 років на вулиці - це вам не кіт начхав усе-таки. Рецидив можливий і, як на мене, неминучий. Хоча цілком можливо, що подібні враження кореняться в намертво вбитих стереотипах «совка». Мовляв, скільки «бомжа» не годуй, а він усе одне втече на вулицю.

Найбільш позитивне враження й, відповідно, відчуття якоїсь перспективності залишив по собі випуск від 12 листопада - про 27-річного Володю Смірнова. Бо навіть у своїй невідмитості від вокзального бруду хлопець випромінював оптимізм і віру в щось краще.

Відтак і всі його дитинні реакції на манікюр-педикюр, величезну квартиру та випробовування сучасною хореографією викликають співчуття і бажання, щоб ця історія закінчилася добре. Тож коли Олексій Арестович урочисто вручає новоспеченому керівникові сільського танцювального гуртка для дітей паспорт, віриш: цей не здасться і вхопиться за свій «Останній шанс» руками й ногами.

Деякі моменти в цьому реаліті, розрахованому на чотири випуски, бентежать із погляду не так майбутнього персонажів, як поведінки ведучого та його завдань героям.

Як уже було сказано, Олексій Арестович постає перед ними в образі доброго фея. Поведінка його далека від зверхності, навпаки, він ніби й щиро співчуває персонажам і намагається дати їм усе, що залежить від творчої групи та бюджету програми. Проте одне-єдине слово «покушать» чомусь перекреслює (принаймні, в сприйнятті автора цих рядків) усі зусилля ведучого здаватися респектабельним стильним мужчиною, який мусить для своїх підопічних бути взірцем для наслідування. Оце «покушать» настільки лакейсько-плебейське, що далі можна не старатися справляти враження столичної штучки.

І ще одне. Чому, коли 36-річного Олега Прихожая вчить читати викладач Полтавського університету імені Короленка, йому дають не український «Буквар», а російську «Азбуку»? Згодом, задля вдосконалення навичок, чоловікові загадують читати Пушкіна. Але Полтава, здається, все-таки українське місто. З державними установами, де майбутньому громадянину України доведеться спілкуватися державною ж таки мовою. Чи не варто було починати з української, бо, чого доброго, екс-«бомж» за потреби не зуміє прочитати україномовний рецепт і почне качати свої «права російськомовного населення»?

Що цілком імовірно в наших реаліях. Якщо згадати, з чого починалися сепаратистські рухи в Криму та на Донбасі і до чого вони призвели. Окупація Криму та частини Донецької з Луганською областей, війна, яку досі називають ідіотською абревіатурою АТО, - щоденне тло нинішнього життя в Україні та поза нею. І на цьому тлі історії про безхатьків, хай і зроблені на високопрофесійному рівні, сприймаються як двовимірні картонні картинки, що випадково виринули на панорамному 3D-полотні.

І чомусь їх, «бомжів», яким дали шанс на нормальне життя, не шкода. Бо їхня побутова невлаштованість тьмяніє, коли чуєш, скільки вояків загинуло чи дістало поранення на сході. Прикидаючи ж, скільки процес облаштування нового життя для безхатьків коштував каналу, думаєш чомусь про берці, броніки й танки з БТРами, що їх можна було би придбати за кошти, витрачені на реаліті «Останній шанс». Отакий когнітивний дисонанс, окрім усього вищесказаного, пробуджує цикл «Останній шанс».