Якщо торік щодо концепції святкування Дня Перемоги в лавах українських телевізійників панувала благословенна одностайність, то цього року ставлення до Перемоги можна обережно назвати плюралістичним. 

Нагадаю: минуле 9 Травня у виконанні загальнонаціональних каналів перетворилося переважно на ретрансляцію московського міфу про Велику Перемогу, де місце українців було десь між колабораціоністами та мовчазними жертвами, яких рятував великий російський народ. Тобто канали демонстрували програму, де щосили наголошувалося: перемога над нацизмом - заслуга тільки й лише радянського народу.

Натомість цьогоріч офіційна, а з нею – й телевізійна концепція Дня Перемоги зазнала таких радикальних змін, що вони заслуговують на окремий аналіз. Щоправда, в телевізійній версії це стосується переважно Першого національного. 

Саме тут українські громадяни 9 травня почули з вуст свого президента ну дуже нестандартне як для почесного голови Партії регіонів визнання: українські втрати під час Другої світової війни становили 42% усіх втрат СРСР. А ще таке «відкриття»: українці здобули перемогу над фашизмом разом із іншими народами (без прикметника «братніх», обов’язкового для радянської й пострадянської міфологеми про Велику вітчизняну війну). У промові Віктора Януковича в Палаці «Україна» звернуло на себе увагу й просто-таки вразило до глибини душі підкреслене вживання президентом визначення «Друга світова війна». На відміну від торішнього педалювання дефініції «Велика вітчизняна війна». А ще (нечувана досі річ!) – заклик до примирення тих українців та їхніх нащадків, хто в часи боротьби з коричневою чумою став жертвами двох різних тоталітарних систем.

І ще. У своїй, не побоюся цього слова, революційній промові з нагоди 68-ї річниці Перемоги президент України чітко визначив європейський вектор України, назвавши нашу державу європейською. Жодного слова про братній російський чи білоруський народ ветерани, яким пощастило отримати запрошення до Національного палацу «Україна», а також Віктор Ющенко та Леонід Кравчук, які сиділи по праву й ліву руки нинішнього президента, не почули. 

Ця революційна промова, вочевидь, готувалася в глибокій таємниці, тож Перший національний повторив у запису трансляцію урочистого засідання до Дня Перемоги не один раз. Натомість комерційні телеканали такий розворот в оцінці Великої Перемоги, точніше, цілковите відхрещення українського президента від визначальної ролі «великого російського народу» в перемозі над фашизмом, обережно проігнорували. Адже у вечірніх випусках новин на «1+1», приміром, чи в «Подробицях» на «Інтері» не подали жодного синхрону президента з Палацу «Україна», обмежившись сюжетом про покладання квітів у Парку Слави. 

Чим керувалися їхні випускові редактори, верстаючи святкові випуски,  невідомо. Цілком можливо, що вони просто не захотіли ламати негласну домовленість не псувати цьогорічного святкування Дня Перемоги як найбільшого свята, що одне лише й здатне об’єднати українців. Бо в таку безхмарну тенденцію, та ще й на тлі всуціль російського або ж російськомовного кінопоказу, ігнорування (вперше за три роки!) українським президентом російської традиції у висвітленні Другої світової війни ніяк не вписувалося! Ну, й, мабуть, сітку не мав охоти ламати ніхто, та ще й у вихідні. 

Тим часом під час прямої трансляції з Палацу «Україна» концерту для ветеранів та президентів сталася ще одна безпрецедентна подія: Лев Лещенко, виконавши свій безсмертний хіт усіх часів і народів «День Победы», виголосив неможливі для російського патріота слова – «Слава Великой Украине!» Тут, здається, на мить присутні заклякли, а потім вибухнули оплесками.   

Взагалі склалося враження, що в святкуванні Дня Перемоги серед українського істеблішменту цьогоріч панували розгубленість і навіть місцями контроверсійність. Що й зумовило плюралізм, згаданий на початку публікації.

Плюралізм унаслідок розгубленості чи, може, й неузгодженості позицій у середовищі влади виявився в тому, що під час покладання квітів до монумента Невідомому солдатові в Парку Слави в Києві поруч із президентом не виявилося його вірного багаторічного соратника й сателіта – прем’єр-міністра Миколи Азарова. Щоправда, він «засвітився» перед камерами напередодні, відкриваючи в тому ж таки парку погруддя двічі Героїв Радянського Союзу Георгія Берегового та Ахмет-Хана Султана. Але 9 травня місця поруч із президентом у Палаці «Україна» йому не знайшлося. Як і «младореформаторам» із команди Сергія Арбузова. Останні, втім, роз’їхалися «на місця». Що й засвідчили деякі сумлінні журналісти з загальнонаціональних каналів.

Тим часом Перший національний розпочав урочисту пряму трансляцію вранці о 9-й із Майдану Незалежності, перемістившись годиною пізніше до Парку Слави. Тобто, камери Першого національного невідступно стежили за першою особою держави. І коли вони досить несподівано для загалу привели до парадних сходів Палацу «Україна», глядачі дещо напружилися. Адже за 21 рік святкувань Дня Перемоги публіка давно звикла: українські президенти вітали ветеранів та просто глядачів із трибуни на Майдані Незалежності.  Коли ті ж самі невідступні камери показали прохід президента до головної сцени країни, несамохіть упадала в очі якась неймовірна кількість охоронців, які прикривали вихід президента – буквально через кожні два-три метри обличчям до можливих екстремістів-терористів із числа запрошених ветеранів стирчали міцні стрижені потилиці вже легендарних «хлопців спортивної статури». Хвилину мовчання, якої не було анонсовано в жодній із телепрограм жодного українського телеканалу, таки було оголошено. Самим президентом із трибуни «України». Після цього Віктор Янукович милостиво сказав залові «Сідайте» й розпочав свою революційну промову. 

Запитання, чому деякі ветерани виявилися «рівнішими за інших» і відтак провели урочистості в кондиціонованому залі, а інші або марно чекали президента на Майдані чи й пеклися на сонці в черзі по гречану кашу й «наркомівські сто грамів» біля Музею Великої вітчизняної війни, лишилися без відповіді. Тим паче, що про цю ганебну сторінку 9 травня 2013 року згадали тільки у вечірньому випуску ТСН («1+1»). Кореспондент Алла Хоцянівська розповіла, як запрошені до меморіалу старенькі дві години пеклися на травневому сонці, а їхні нахабні нащадки відпихали одне одного з черги до безкоштовної каші з дармовою горілкою. Синхрон ветерана, що такої ганьби він не бачив іще ніколи, продемонстрував: київській владі, а конкретно Олександрові Попову та Галині Герезі, яка, до речі, «приймала парад» на Майдані, тупо начхати на людей, якщо захід не освятив своєю присутністю президент. Дивно, чому глава КМДА з’явився біля Музею за дві години після оголошеного початку урочистостей для київських ветеранів, адже в Палаці «Україна» його не було… Принаймні, всюдисуща камера його «не помітила». Самі ж «урочистості», які полягали в марші військовиків у білосніжних одностроях під оркестр та запалюванні Олександром Поповим Вічного вогню, тривали не більш ніж 15 хвилин.

Тим часом «Інтер», виправдовуючи свою «правонаступність всесоюзної кнопки», день 9 травня присвятив святкуванню Дню Перемоги цілком у дусі тієї самої «кнопки». Марафон «Наша перемога», який тривав від 7-ї ранку до полудня, не містив жодних контроверсій. Прямі включення з міст України, душевні й трагічні, але водночас оптимістичні історії про те, як відомі й не дуже люди пережили війну, а також про те, як святкують свято Перемоги в родинах, цілком логічно переривалися на пряму трансляцію військового параду з Москви. Демонстрація російського міні-серіалу «Привіт від 'катюші'» – це взагалі з телепрограми Першого російського каналу від того ж таки 9 травня.

Не стала винятком і програма «Жди меня. Встречи Победы», організована у вигляді телемосту між Москвою та Києвом. Родзинкою української студії стала вже відома українському глядачеві в найменших подробицях історія італійця Луїджі та українки Мокрини, які зустрілися саме завдяки цій передачі й яким на початку «Переможного тижня» з ініціативи «Інтера» відкрито пам’ятник біля Мосту закоханих у Маріїнському парку.

Цілком у дусі «спільних слов’янських цінностей» телевізійний день 9 травня на «Інтері» завершився грандіозним концертом під назвою «Перемога. Одна на всіх» за участю зірок російської та української сцени. Попри високий професіоналізм виконавців, драматичні вставки дуже нагадували конкурси інсценізованої пісні, що їх пам’ятають усі випускники радянських шкіл.

Чи варто підкреслювати, що «Подробиці» в перерві святкового концерту докладно розповіли, як святкували День перемоги в різних містах України? При цьому тут знову ж таки не дали жодного синхрону з промови Віктора Януковича, яка, вочевидь, не вкладалася в прокрустове ложе ідеології спільної перемоги, де левова частка все-таки належить росіянам. Так само не знайшлося в новинному випуску каналу місця для ганебного «святкування» 9 Травня біля підніжжя монументу Матері-Батьківщини. 

Про контроверсійність та плюралізм у святкування Дня Перемоги міг скласти уявлення хіба що глядач каналу «Україна» з вечірнього випуску «Событий». Ведуча програми Олена Кот (з георгіївською стрічкою на грудях) влучно схарактеризувала багатоманітність у ставленні українців до Перемоги словами: «Украина – страна контрастов». Після чого тут показали й мітинг регіоналів біля станції метро «Арсенальна», де виступав закосичений георгіївською стрічкою полум’яний Нестор Шуфрич, і зіткнення свободівців із «Беркутом» у Тернополі, й умовляння львівських міліціонерів, які просили комуністку забрати червоний прапор із братської могили на Марсовому полі. Біля Арсенальної, якщо судити з сюжету «України», зібралися всі, кого не запросили на офіційні урочистості – від уже згаданих регіоналів із георгіївськими стрічками до трьох сирійських громадян, які прийшли подякувати радянським солдатам за незалежність своєї країни, та юних представників партії «Боротьба» чи старших – ВПКП(б). Потрапив у кадр прискіпливих журналістів і джип із дивною символікою: череп на тлі перехрещених гайкових ключів. Ця машина повела колону слухачів Академії внутрішніх справ. Одне слово, картинка святкування вийшла строкатою, без жодного натяку на вироблену в високих кабінетах єдину «генеральну лінію».

Скидається, що ця «генеральна лінія» настільки відхилилася від торішньої, що «червоні прапори перемоги» маяли хіба що над головами комуністів, а георгіївські стрічки, російський символ Перемоги, став почесною відзнакою в регіоналів. 

До Європи, звісно, з її Днем скорботи та примирення 8 травня, нам іще дуже далеко. Але й від Москви з її давно зцементованою концепцією Великої Перемоги як заслуги виключно російського, тобто радянського народу, ця картинка ну дуже вже далека!