На сайті Lb.ua з'явився блог виконавчого продюсера Одеського міжнародного кіноname="_GoBack">фестивалю Юлії Синькевич, у якому авторка висловила обурення тим, що Держкіно не виділило цього року грошей на захід. Також авторка торкнулася ще кількох питань, які активно обговорюються в кіноспільноті впродовж останніх місяців.

З іншого боку, цього тижня виник скандал навколо прокату фільму «Вилікувати страх». Фільм, який виграв перший пітчинг Держкіно і отримав фінансування, двічі змінював режисерів та назву і врешті-решт виходить у прокат, проте в Росії. «Детектор медіа» ще 12 квітня звернулася до продюсера фільму Олега Ситника з питанням, чи планується прокат стрічки в Україні. Наше запитання залишилося без відповіді, натомість пан Ситник прокоментував ситуацію з прокатом російським ЗМІ. Як виявилося, ще минулого року продюсер звернувся до Держкіно України, щоб останній викупив права на фільм для українського прокату.

В інтерв'ю «Детектор медіа» Пилип Іллєнко розповів, скільки коштів у держави просили цього року організатори ОМКФ, хто буде організовувати український павільйон у Каннах, про збір на розвиток українського кіно і чи відбудеться 8-й пітчинг Держкіно.

-   Я хотіла б розпочати нашу розмову з блогу Юлії Синькевич на сайті Lb.ua. У ньому на адресу Держкіно пролунало кілька звинувачень, давайте всі їх розглянемо. Зрозуміло, що перше - відмова цього року в державному фінансуванні ОМКФ. Чому так відбулося й чи готове Держкіно підтримати фестиваль в інший спосіб, наприклад, інформаційно?

-  Одразу хотів би зазначити, що я готовий до діалогу з Одеським кінофестивалем. Ми вважаємо цей захід важливим і були щиро здивовані закидами в наш бік, особливо зважаючи на неконструктивність «викривального» тексту, який, зокрема, містить некоректно викладену інформацію. Некоректність у тому, що Одеський кінофестиваль, по-перше, попросив у нас три мільйона гривень, а не один мільйон, і саме в трьох мільйонах ми відмовили. А по-друге, це неправда, що фестивалю відмовляють у фінансування другий рік поспіль: минулого року економічна ситуація була також складна, і навіть ще більш скрутна, ніж цього року, тому Держкіно, ще до мого призначення (Пилипа Іллєнка було призначено головою Держкіно в серпні 2014 року. - Авт.), запропонувало фестивалю підтримку в розмірі до 100 тисяч гривень. У відповідь ми отримали лист від організаційного комітету Одеського фестивалю такого змісту, що, мовляв, у зв'язку з трагічними подіями, вони відмовляються від державного фінансування. За рік ситуація не змінилася, й ми могли би розглянути питання про виділення ОМКФ так само символічного фінансування, про що я Юлії Синькевич говорив. Проте ми знаємо і знали завжди, що за ОМКФ стоять серйозні люди, з чиїми іменами його асоціюють і які мають широкі фінансові можливості. Треба чесно сказати - на подібні фестивалі фінансування шукають не толокою (це трохи гумору стосовно назви блогу Юлії Сінькевич).

Щодо інших закидів на адресу Держкіно: я позитивно ставлюся до критики на свою адресу, але тільки критики того, що в межах моїх повноважень. Формування громадської ради при Держкіно, як і при будь-якому органі центральної виконавчої влади, відбувається на підставі постанови Кабінету Міністрів із чітко прописаним механізмом. Він спеціально прописаний у такий спосіб, щоб орган, при якому формується рада, не міг впливати на її формування. Так відбулося й цього разу. Всі громадські організації, що подали документи належним чином, увійшли до складу громадської ради при Держкіно, а винятком став представник лише однієї з них - він просто на з'явився на установчих зборах. Подані організаціями документи перевіряла ініціативна група. До її складу увійшли представники попередньої громадської ради, а потім усі документи розглядалися на установчих зборах. Саме установчі збори й приймали рішення про кількісний і персональний склад громадської ради.  Щодо назв інститутів громадянського суспільства - всі організації рівні в своїх юридичних правах, а їхні назви в даному випадку не мають значення.

-  У блозі також порушувалося питання «Оскарівського скандалу».

-  Ми не мали жодного стосунку до Оскарівського комітету. Про його рішення я дізнався постфактум, коли воно було оприлюднене в ЗМІ. Більш того, я взагалі з частиною членів Оскарівського комітету не знайомий. Усі три фільми, які брали участь у відборі, були повністю або частково фінансово підтримані Держкіно. Всі три фільми я вважаю достойними. Кожний із них розрахований на свою цільову аудиторію. Тому жодну сторону в цьому конфлікті я не підтримував і свої вподобання не озвучував, хоча питання такі мені ставили багато разів.

-  Цього року буде формуватися оновлений склад Оскарівського комітету. Держкіно збирається брати участь у цьому процесі?

-  Ми не втручаємося в процес реформування. Наскільки я знаю, цим процесом опікується Спілка кінематографістів, вони зробили відповідне звернення, і можливо, це правильне рішення. Головне - ми не хочемо втручатися у вибір фільмів, хай це буде професійний відбір. Інше питання, що українська кіноспільнота, на жаль, не консолідована. Хоча виходить невелика кількість фільмів, але присутня незрозуміла запекла конкуренція - нам треба пам'ятати, що ми в одному човні, і пробачати одне одному. А ми, на жаль, дуже часто від толоки переходимо до чорної ради.

-  Ще одне питання, яке виникає вже не з блогу пані Синькевич, а з відповіді, яку вона отримала від Держкіно щодо фінансування різноманітних кінозаходів. Із ким Держкіно буде укладати договори щодо організації фестивалів і Днів українського кіно за кордоном?

-  Почнімо з того, що заходи Держкіно фінансує лише частково, решту вкладають спонсори. І це впливає на вибір організації, яка проводить захід. Наприклад, участь України в Берлінському і Каннському кінофестивалях фінансово підтримує Фонд Ігоря Янковського «Ініціатива заради майбутнього», і так само цей фонд надавав гроші на проведення «Днів українського кіно в Мюнхені» та «Днів українського кіно в Парижі».

Щодо договорів, то по Берлінському кінофестивалю ми працювали з Національним центром імені Олександра Довженка, по Каннах будемо працювати з «Молодістю».

На нашому сайті розмішено перелік заходів. Але треба сказати, що це «план заходів», а в планах можливі зміни: деякі фестивалі відмовляються від підтримки, деякі просять більше, і якщо в нас є така можливість, ми збільшуємо підтримку. Крім того, цей план стосується лише заходів, що ми оплачуємо із загального фонду держбюджету, а в нас ще є спецфонд, невеликий, але часом помічний. Він, зокрема, наповнюється від грошей, що надходять від розповсюдження наших фільмів, і з нього ми теж підтримуємо кінозаходи, зокрема прем'єри українських фільмів тощо. І тут треба сказати про переваги вдалого прокату фільму «Поводир»: із тих коштів, які ми отримали від прокату, наприклад,  фестивалю Docudays UA вдалося надати не 50, а 100 тисяч гривень. І я вважаю, що це правильно, бо вже другий рік поспіль кількість глядачів на цьому фестивалі підтверджує його актуальність, якість і користь для українського суспільства. Ті фестивалі, які є в плані, підтримуються Держкіно традиційно, а «традиційно» - значить щороку, десятиліттями й попереднім керівництвом - Катериною Копиловою та її попередницею Ганною Чміль, і я не бачу нічого поганого в продовженні цієї традиції Держкіно під керівництвом Пилипа Іллєнка... Хоча, як я прочитав в інтернеті, це викликає невротичні підозри в якійсь незрозумілій корупції.

-  Ну ви ж розумієте, що така реакція викликана, зокрема, тим, що фестиваль «Відкрита ніч» підтримано на 100 тисяч, а Docudays, наприклад, на 50.

-   Ну, насправді, як я вже зазначав, Docudays отримав таки 100 тисяч. «Відкрита ніч» цього року просила 300 тисяч, але ми змогли запропонувати лише 100 тисяч, як і в попередні роки. Збільшення суми, яку вони просили, пов'язане з розширенням формату - тепер фестиваль триватиме кілька днів. Проте ми не погодили таку суму. Коли ми формували план заходів, то розуміли, що маємо 2,6 мільйона гривень із загального фонду бюджету, з яких більше 1,5 мільйона - це кредиторська заборгованість (борги за фестивалі й заходи минулого року). Ми просто пропорційно зменшивши кожному його запит, розподілили кошти з урахуванням їхньої історичної ваги. У списку фестивалів фігурує лише один новий представник - «Чілдрен кінофест», але він спрямований на популяризацію кіно серед дітей, що ми вважаємо дуже потрібним. А крім того, його робить досвідчений фестивальний менеджер, який, до речі, робив раніше ОМКФ - Денис Іванов.

Ми шукаємо можливостей допомагати кожному фестивалю. Але, повертаючись до «Відкритої ночі», мушу сказати, що я особисто завжди працював там як волонтер (і пройшов шлях від вантажника, що носив стільці на гору Уздихальницю, до продюсера), мої компанії в різні роки були навіть спонсорами фестивалю і мої співробітники, яким я власним коштом платив зарплату, допомагали фестивалю, - це ніколи не було бізнесом ні для кого з друзів чи організаторів «Відкритої ночі». Крім того, це фестиваль не особисто Михайла Іллєнка, це перший в Україні фестиваль українського кіно, який виник у важкі для кіно 90-ті, будучи єдиним місцем, де можна було переглянути українські фільми. Виник завдяки активній позиції саме Михайла Герасимовича. Тому я неприємно здивований реакцією щодо його фінансування... Ми живемо в хворому суспільстві, де наявність успішних батьків, братів та сестер, інших родичів вважається підставою для підозр, а не предметом гордості... Я не можу змінити свого прізвища і я не можу змусити своїх родичів відмовилися від їхніх успіхів у кіно.

-   Щодо Каннського фестивалю. Я подивилася, що 2012 року Держкіно заплатило за організацію павільйону 500 тисяч гривень, цього року ця сума становить 200 тисяч гривень, притому що курс євро з того часу значно виріс.

-  Цього року наш павільйон у Каннах організовує «Молодість». Ми оголосили процедуру закупівлі в одного учасника, бо саме «Молодість» уклала договір із Каннським кіноринком і отримала дуже хорошу ціну на павільйон. Це в два з половиною рази дешевше, ніж реальна ціна цього павільйону. Крім того, «Молодість» залучає спонсорів, бо ми платимо фактично тільки за сам павільйон. А зменшення оплати за його оренду - це виключно заслуга пана Халпахчі та його високого особистого авторитету і впізнаваності в європейському кіносередовищі.

            «Цьогоріч на Канни подавався український повнометражний фільм»

- Вже не пані Синькевич, а українські кінорежисери ставлять таке запитання: павільйон - коштом держави, офіційні делегації - також, а режисери мають їхати своїм коштом. Чи можливо змінити цю практику, щоби держава оплачувала поїздку кіношників?

-  Питання - в грошах, а гроші це значні, особливо щодо проживання. Частково допомагають приватні спонсори. Ми не можемо забезпечити всім українським кіношникам поїздку до Канн, тим більше, що павільйон - це ринок, розрахований на продюсерів, які шукають собі партнерів і, певно, продюсер має сам забезпечувати свою поїздку до Канн. Якщо до конкурсу Канн чи на інший престижний фестиваль буде відібрано якийсь із українських фільмів, тоді ми будемо розглядати можливість фінансової підтримки поїздки їхніх творців. Я знаю, що цьогоріч на Канни подавався український повнометражний фільм - поки не хочу про нього говорити, але обов'язково розповім про нього окремо й додатково згодом. Я вже бачив цю стрічку, її зняли відомі українські кінематографісти, зняли повністю без державної підтримки - на пітчинг вони не подавалися. Між іншім, події у фільмів стосуються війни.

            «Я вважаю перебільшеним переляк дистрибуторів артхаусного кіно»

-  Зараз активно обговорюється законопроект про збір на підтримку кінематографа. Через те, що існують кілька подібних проектів, деякі учасники дискусії плутають законопроект за авторством народних депутатів Княжицького й Тарути і законопроект, розроблений Мінкультом і Держкіно. Інші, які не плутають, активно критикують останній. Розкажіть, чим ваш проект відрізняється від запропонованих народними депутатами. Наскільки я розумію, Верховна Рада може ухвалити тільки один із них. Що б ви відповіли тим, хто виступає проти збору?

- Так, у кінцевому варіанті ми маємо отримати один закон. Проект, розроблений Міністерством культури і Держкіно, вдається до досвіду Польщі та Франції, коли стягується збір на розвиток кіно з тих індустрій, які використовують кіно в якості контенту. У першу чергу це кінотеатри, в другу - телебачення, кабельні мережі й телекомунікації, оскільки зараз основним генератором трафіку в телекомунікаційних мережах є перегляд фільмів в інтернеті, причому перегляд нелегальний. Саме тому ми пропонуємо стягувати збір на розвиток кіно з тих, хто використовує кіно для свого бізнесу, адже всі ці ланки є бізнесом і дають гроші.

Я розумію загальне небажання бізнесу платити додаткові кошти, але, крім усього, бізнес, притому великий бізнес, має бути соціально відповідальним. Втім, протест проти законопроекту зайвий раз демонструє наявність у країні індустрій, власники яких лише хочуть платити менше податків і заробляти більше грошей і не дбати при цьому про культурний розвиток держави, в якій вони ці гроші заробляють. Вони посилаються на кризу і брак фінансів, але саме телекомунікаційна індустрія є однією з небагатьох, яка динамічно розвивається. Розраховувати на суттєве зростання фінансування українського кіно за рахунок бюджету навряд чи варто, через те, що банально грошей не вистачає на інші речі. Тут одвічний конфлікт. Але є європейська практика збору на розвиток кіно, коли кошти зараховуються на спеціальний рахунок чи фонд, а рішення щодо виділення коштів з цього рахунку приймається за участі громадськості.

Отже ми пропонуємо саме такий підхід: 3% з доходу кожної індустрії за надання відповідних послуг - продажу квитків, реклами на телебаченні, телекомунікаційних послуг і доступу до кабельних мереж. Варто зазначити, що кінодистрибутори і великі кінотеатральні мережі підтримали цей проект і долучилися до його розробки; зараз відбувається дуже продуктивна дискусія з представниками інших індустрій. До речі, сподіваюся, найближчим часом ми вийдемо на удосконалену комплексну модель цього законопроекту, яка крім збору передбачатиме і певні преференції його платникам. Гадаю, це єдиний вихід із тієї плачевної ситуації, в якій зараз опинився український кінематограф. Розмови про збір тривають уже багато років, вперше я про нього почув ще коли мені було 14 років, на жаль, віз і нині там, хоча сам збір прописано в законі про кінематографію, і залишається непрописаним лише механізм збору.

Ситуація не вирішується просто через небажання певних представників певних індустрій платити гроші. Звичайно, добре нічого не платити і показувати фільми в інтернеті. Там, до речі, з'являються й українські стрічки, причому в день виходу в прокат, і можна підрахувати навіть реальні збитки, які ці фільми понесли. Отже, ситуація з проектом закону така, що він активно доопрацьовується, ми шукаємо механізми, аби він не бив по малих учасниках ринку. Тобто якщо ми говоримо про демонстраторів національних фільмів, то вказуємо й на те, що національні фільми не будуть оподатковуватися, якщо говоримо про кінотеатри в малих містах, то вказуємо на своє бажання звільнити їх від цього збору; копродукція створена відповідно до міжнародно-правових документів, зокрема, Європейської конвенції про спільне виробництво, які ратифіковані Україною, матиме всі ті пільги як і національні фільми, і це стосується і квотування, і збору. Враховуючи вище сказане, я вважаю перебільшеним переляк дистрибуторів артхаусного кіно.

-  Так на круглому столі, організованому «Детектор медіаю», Денис Іванов просив, щоб артхаусне кіно не обкладали збором...

-   Ні, він просив не щоб артхаус не обкладали, а щоб збору не було - це різні речі. Бо в тій ситуації було би конструктивно сказати так: ось у нас бокс-офіс в Україні був у минулому році трохи менше одного мільярда гривень, а артхаусні дистрибутори заробили кілька мільйонів гривень; це незначні суми, які глобально не впливають на розмір доходу від збору на розвиток кіно, але це доступ населення до зразків найкращого європейського кіно і треба зробити виняток і продумати механізм. Ось так. І я думаю, що в жодного з ініціаторів цього закону не виникло б заперечень, більш того, ми на себе самостійно беремо зобов'язання цей підхід знайти. Але знаєте, в Польщі теж ніхто не хотів платити збір, але польським кінематографістам таки вдалося згуртувати суспільство, що в народі виникла чітка позиція - хто з депутатів Сейму проголосує проти цього збору, той ворог польського народу і культури! Коли я у Франції на прес конференції з нагоди відкриття Тижня українського кіно в Парижі, відповідаючи на запитання, сказав, що в нас досі не запроваджено збір, французи просто з подивом розсміялися. А в нас із незрозумілих для мене причин навіть деякі кінематографісти проти збору. Нехай би показали інші шляхи виходу українського кіно з кризи...

Треба вибудувати систему, яка забезпечить працездатність галузі, незалежно від того, хто буде очолювати Держкіно. Крім того, ми говоримо про відкритість фонду - щоб телеканали також могли отримувати гроші з нього на свої проекти, які мають синергетичний характер із кінопрокатними фільмами. Якщо вони вже будуть платити, то чому вони не мають права, по-перше, контролювати, як це використовуватиметься (вони ж можуть теж увійти до складу наглядової ради), а по-друге, отримати підтримку на створення телевізійних фільмів або міні-серіалів? Бо ми ж розуміємо проблематику із заміщенням контенту, ми стежимо за ринком. Тому я ще раз закликаю до конструктиву. Бо навіть перед тим, як подати цей законопроект на затвердження уряду, ми проводимо дуже багато нарад із усіма учасниками ринку. Так під головуванням віце-прем'єр-міністра - міністра культури В'ячеслава Кириленка відбулася нарада, на якій були присутні й усі великі телегрупи, і дистрибутори, і той самий Денис Іванов був присутній. Тобто нас звинувачують у непрозорості обговорення ті люди, яких я особисто запропонував запросити на нараду до віце-прем'єра, - це якийсь театр абсурду виходить. На тій нараді були й представники Інтернет-асоціації, і представники кабельних мереж - тієї ж «Волі», і представники кінотеатрів, у тому числі тих, що працюють із артхаусом, наприклад, директор кінотеатру «Київ». Отже ми відкриті до діалогу, але ми будемо відстоювати інтереси національного кіно всіма способами, що не виходять за рамки чинного законодавства і християнської моралі.

- Ще одне питання, якого торкнулася у блозі пані Синькевич, - це вступ до «Креативної Європи», але я хотіла би уточнити не лише строки й перспективи, але й те, чи дасть цей вступ можливість українським кінематографістам отримувати гроші на виробництво своїх фільмів, бо, за моєю інформацією, не дасть.

-  Як і всюди, на всіх конкурсах, у програмах «Креативної Європи - Медіа» існує подання документів і отримання підтримки після проходження конкурсу. Коли Україна стане її членом, українці отримають можливість взяти участь у підпрограмі «Культура» та міжсекторальній складовій програми «Креативна Європа». Аби українцям подати документи для підтримки свого проекту, необхідно знайти двох копродукційних партнерів із Євросоюзу.

Щодо вступу, то опрацювання питання щодо можливості участі у програмі ЄС «Креативна Європа», розрахованої на період 2014-2020 рр. проводить Міністерство культури. Наразі проект, відповідно до угоди, було надіслано на розгляд усім зацікавленим органам центральної виконавчої влади. Держкіно в межах повноважень також без затримки розглянуло й підтримало цей документ без зауважень. Після одержання всіх відповідей відповідних органів, яким було надіслано на опрацювання зазначений проект угоди, Міністерство культури України підготує узгоджену позицію щодо підписання зазначеної угоди.

            «Нам треба буде віднайти кошти на сплату цих членських внесків»

-   А яка ситуація з «Єврімажем»?

-   В кінці 2013 року була подана заявка до «Єврімажу». Потім урядом у березні минулого року була прийнята постанова про обмеження вступу України до організацій, членство в яких передбачає сплату внесків, адже ми мали порожню скарбницю. Зараз, після підписання угоди про асоціацію з ЄС, робота відновилася. Ми підготували документ, потрібний для подальших переговорів про вступ. Він називається «Національний звіт», його переклали за підтримки Британської ради в Україні, і тепер він у нас є англійською мовою. Буквально в кінці березня я був у Страсбурзі на зустрічі експертів щодо оновлення конвенції про спільне кіновиробництво і особисто познайомився з генеральним директором «Єврімажу». Ми домовилися про те, що хочемо працювати над вступом, і зараз займаємося доопрацюванням звіту і будемо його скоро подавати до «Єврімажу».

Саме за розрахунками цього звіту вони й будуть визначатися із сумою того внеску, який Україна повинна буде платити щорічно. З мого боку було б неправильно гадати щодо розміру цього внеску, хоч приблизно я розумію, про яку суму йдеться, але не хочу говорити наперед. Нам треба буде віднайти кошти на сплату цих членських внесків, а для цього нам потрібно буде обґрунтовано пояснити уряду, для чого нам такі кошти, що нам дає цей вступ. Назагал вступ відкриває українським кіношникам у першу чергу доступ до європейської кіноспільноти, дає можливість обміну досвідом і технологіями з європейськими колегами, а також серйозну можливість отримання коштів для створення фільмів.

- У зв'язку з невеликими коштами, закладеними на кіно в держбюджеті, не затверджено переможців 7-го пітчингу. У зв'язку з цим питання: чи буде цього року проведено 8-й пітчинг?

-  Навесні ми точно не будемо нічого проводити. Який сенс у 8-му пітчингу, якщо ми не можемо профінансувати переможців 7-го? Але результати 7-го пітчингу будуть враховані в програмі виробництва, як тільки ми побачимо вільні кошти в бюджеті цього або наступного року. Теоретично ми в серпні маємо побачити заплановані асигнування на наступний рік і вже будемо розуміти, яка ситуація зі збором. Якщо ми побачимо, що грошей вистачить, аби запустити нові проекти, тоді ми розглянемо питання проведення 8-го пітчингу. Але зараз ми хочемо вдосконалити процедуру проведення пітчингу. Бо були нарікання. Ми думаємо над тим, щоб удосконалити процедуру відбору і зробити її більш ефективною. Є проблема, коли експерти приймають рішення лише на основі своїх смаків. Коли один і той самий проект може отримати шалену розбіжність в оцінках різних експертів, це не дає можливості відібрати справді найбільш перспективний проект у комплексі.

По-перше, треба усунути технічні недоліки, бо саме положення про комісію настільки загально викладено, що постійно викликає питання щодо непрописаних деталей. По-друге, потрібно розширити прохідний бар'єр до другого туру - власне до пітчингу. Можливо, розбити експертів на кілька невеликих груп, за прикладом тієї ж Польщі. Але як не крути, в нас таке маленьке кіносередовище, що неможливо мати окремо експертів, які можуть оцінити фаховість проекту, а окремо спеціалістів, що можуть його реалізувати. Тому дуже важко розвести конкурсантів і експертів. Важко зробити так, щоб усі були задоволені. Власне, в усіх країнах на всіх пітчингах існують незадоволені...

-  Пані Копилова нещодавно заявила: «Я створила цей міф про експертну пітчингову комісію, я його і зруйную, я довіряла в комісії думці двох людей - Аліка Шпілюка та Володимира Войтенка, мені було досить їхніх оцінок». Також вона додала, що відповідальність за рішення, кому виділяти гроші, несе голова Держкіно і міністр культури. Ви нещодавно заявили, що всі учасники пітчингу потенційно можуть отримати кошти від держави. Тобто я так розумію, що в першому турі відсіюються всі ті, хто не має шансів отримати кошти, а в другому можна фінансувати всіх і як такого прохідного балу в другому турі вже не існує?

-   Якщо формально підходити до положення (а воно, відверто кажучи, недосконале), то ми можемо надати фінансування всім проектам, що пройшли у другий тур, за умови наявності коштів. Тобто якщо в нас буде, умовно, мільярд гривень, то можемо профінансувати всіх учасників пітчингу. Але грошей щороку не вистачало.

-  Але в 2012 році пані Копилова заявляла, що грошей на всіх вистачає й тому кошторис на кіно можна зменшувати.

-  Хай пані Копилова сама коментує свої заяви. Я провів 7-й пітчинг, не втручаючись у роботу експертної комісії. Максимум, що я собі дозволяв, це ставив питання конкурсантам щодо тих моментів, до яких я хотів привернути увагу експертів. Щодо розподілу коштів, то теоретично ми маємо розподілити гроші, що є в бюджеті, серед проектів, які набрали найвищі бали у своїй категорії.

-   Але як такого прохідного балу в другому турі немає?

-   Так, прохідний бал є лише в першому турі.

-  30 квітня в російський прокат виходить стрічка «Вилікувати страх», попередня назва стрічки «Лука» - це один із переможців першого пітчингу Держкіно, проект, який знімався спільно Україною та Білоруссю (на момент запису інтерв'ю «Детектор медіа» звернулася до продюсера стрічки із запитанням щодо прокату в Україні, проте відповіді не отримала. Також на момент запису інтерв'ю не було відомо про скандал, який розгорівся в російських ЗМІ довкола прокату стрічки. - Ред.). 4 червня в російський прокат виходить україно-російсько-польський фільм «Під електричними хмарами», який також був переможцем ще першого пітчингу Держкіно. Чи відомо вам про прокат цих стрічок в Україні? Чи зверталися продюсери за прокатним посвідченням?

-   Щодо зміни назви у фільмі «Лука» на «Вилікувати страх», то до Держкіно звернулися продюсери фільму за відповідним дозволом. Ми погодили зміну, в чому нічого поганого я не бачу. Щодо дат прокату - поки вони мені не відомі. Хоча те, що фільм досі не випустили в прокат, доволі дивно, адже всі юридичні підстави для цього в них є: майнові права ще на початку минулого року були передані ТОВ «Патріот-фільм», і так само ми видали їм прокатне посвідчення. Натомість замість повноцінного прокату вони зробили лише кілька разових показів, у тому числі по окремих церковних парафіях України. До речі, цікаво, що замість пошуку дистрибутора пан Олег Ситник, продюсер фільму, ще 2014 року надіслав на ім'я Президента листа, в якому, зокрема, пропонував розглянути питання придбання у «Патріот-фільм» майнових прав на фільм.

-  Хто формує програму показів українських фільмів для сходу України? Автори деяких проектів нарікають на те, що не можуть потрапити в програму показів. Зокрема, автори фільму «Такі красиві люди» - переможці першого пітчингу Держкіно. Фільм був профінансований державою на 100%. Це рішення про формування програми приймає Олена Чередниченко?

-    Ми радимося з Оленою щодо того, які фільму включати до програми. А програма завжди залежить від багатьох об'єктивних аспектів - цільової аудиторії, хронометражу, розкладу, кількості показів тощо. Так чи так, ми відкриті до діалогу. Якщо хтось хоче, щоб його фільм потрапляв до таких програм - прошу дуже, звертайтеся до нас! Дайте авторам цього проекту мій номер телефону, хай приходять у Держкіно, обговоримо всі питання.

«Проблема багатьох наших кіномитців в тому, що вони

не вміють продавати свої фільми»

-  На фільми, які профінансовані Держкіно на 100%, авторські права належать Держкіно?

- Так. Навіть якщо фільм профінансовано не на 100%: на той відсоток, на який профінансовано, на такий відсоток він і належать Держкіно.

- Чи можлива в майбутньому така практика, щоб, наприклад, фільми, на 100% профінансовані Держкіно і часто зняті на державних кіностудіях, надавати для показу тому ж Першому національному, в майбутньому суспільному телебаченню, за символічну 1 гривню?

-  Знаєте, я нещодавно почув вислів «некомерційний кінотеатр», тепер в нас з'явилося ще й «некомерційне телебачення» :) Ми маємо знімати фільми, які будуть приносити гроші на зйомку наступних фільмів, принаймні прагнути цього.

-  У нас завжди було некомерційне телебачення...

-   Але якщо є можливість продати або показати на одному з рейтингових каналів, чи варто це робити?

-   «Прокляте місто»?

-   Я не знаю, але будь-який фільм можна продати, лишень бажання треба мати. Проблема багатьох наших кіномитців у тому, що вони не вміють продавати свої фільми. Кажуть, що з ними не хочуть говорити, - та вже хочуть. Але деяким хочеться продовжувати прикривати свої недопрацювання посиланнями на бойкот. Ми заборонили частину російського контенту, і, в тому числі завдяки Держкіно, з'явилася потреба заміщення цього продукту.

Можна продати фільм - частину отримає продюсер, частину Держкіно - і потім ці кошти направимо на фінансування хоч би й тих самих фестивалів. Хоча іноді, наприклад, короткометражні фільми ми даємо Першому національному: зараз фільм Тараса Денисенка «Мій хлопчик» ми віддали Першому національному. Бо вони зробили хороше промо - цілу програму за участю автора, висвітлювали прем'єру. Але загалом продюсери повинні вчитися продавати свої фільми. Ряд наших фільмів, у тому числі короткометражні, закупили комерційні телеканали як у цьому, так і в минулому році.

-  У мене склалося стійке відчуття, що керівництво кіностудії Довженка в цьому не зацікавлене. Їм головне отримати кошти на фільм від держави, бажано стовідсоткове фінансування, а подальша доля фільмів їх не дуже бентежить.

-  Не має значення, державна кіностудія чи приватна. Продюсер має прийти до нас, отримати права й далі йти й заробляти собі й державі на продажі свого фільму. В майбутньому можна говорити про те, щоб права не належали Держкіно. Хай права будуть у продюсера, якщо цей проект - державна підтримка, а не державне замовлення, тобто зняте на 100% державним коштом. Якщо у стрічки державна підтримка, то можна говорити про продюсера як про правовласника з самого початку, а гроші він на тих чи інших умовах поверне Держкіно вже з прокату і продажу стрічки. Так ми поступово почнемо знімати кіно, яке потрібно глядачам, а не автору, який просто прагне задовольнити свої творчі амбіції.

-   Ви бачите продюсерів на кіностудії Довженка?

-  Її, звичайно, треба реформувати. Вона має перетворитися на кіновиробничу фабрику, і продюсери мають до неї звертатися за послугами. Звісно, що на ній може бути і продюсерський центр. Питання в тому, що кіностудія Довженка нам не підпорядковується.

-  Останнє запитання; це вже не проблеми, які порушують кінематографісти, це особисте побажання від мене. Журналісти не мають доступу до тих проектів, які подаються на перший тур конкурсного відбору, якщо проект не пройшов у другий тур - пітчинг, то шанс дізнатися про цей проект дорівнює нулю. При тому низка кіножурналістів і кінокритиків, які входять або входили до складу експертної пітчингової комісії, мають доступ не лише до переліку учасників, але й до всіх сценаріїв. Тим самим Держкіно ставить журналістів у нерівні умови, це перше.

-  Так, я пам'ятаю нашу з вами суперечку на цю тему.

-   А по-друге, дуже часто, до прикладу, проект не потрапив у другий тур - пітчинг, а потім, зазнавши певних змін, у тому числі й у складі творчої групи, виграв на міжнародному фестивалі.

-   Наприклад?

-  «Російський дятел». Або інший приклад: режисер знімає інший проект, не той, із яким подавався на пітчинг, і цей фільм з аншлагами йде в українських кінотеатрах.

-   Наприклад?

-   Я кажу про Леоніда Кантера, який і на першому конкурсі не потрапив на пітчинг, і на 7-му ситуація повторилася з його проектом «З табуретом через континент». У зоні АТО він зняв два фільми, останній «Добровольці Божої чоти» вже переглянули понад 26 тисяч глядачів.

-   Так, я теж був неприємно вражений, що проект Кантера не потрапив у другий тур. Я переконаний, що Кантер - крутий і талановитий хлопець.

Ми в Держкіно будемо думати, як вирішити питання доступу журналістів до інформації по всіх проектах. А от чи впевнені ви, що автори цих проектів прагнуть того ж самого?

Олеся Анастасьєва для «Детектор медіа»

Фото - Громадське ТБ