Російські теле- та кінопрем'єри останнього часу свідчать про послідовно культивовану в російського, а заодно і в українського глядача ностальгію за СРСР. Враховуючи, що за даними, котрі можна вважати офіційними, кожен десятий українець досі вважає себе «советским человеком», запит на радянське ретро існуватиме ще довго. Піонером жанру і, відповідно, початком ретро-буму ваш автор схильний вважати загалом успішний серіал Сергія Урсуляка «Ліквідація». Показово, що Зоя Кудря, один зі сценаристів «Ліквідації», є одноосібним автором сценарію серіалу Андрія Малюкова «Мосгаз», за подіями якого глядачі «Інтера» стежили чотири довгих вечори (8-12 жовтня, 21.00).

Проблема цього восьмисерійного детективу - не в драматургії, котра виглядає досить міцною. Навіть не в героях-типажах. Скажімо, сищик Іван Черкасов у виконанні Андрія Смолякова цілком злився з роллю типового персонажа «чорних» фільмів: довгий плащ, чорний крислатий капелюх, проблеми в особистому житті, періодичне похмілля, міцний професіоналізм та не менш стійка й взаємна відраза до всякого начальства. Проте Черкасов - не радянський міліціонер. У тому часі, до якого нас повертають, таких держслужбовців не було і бути не могло в силу специфічної психології радянської людини.

Давид Гоцман, герой «Ліквідації», хоч і перегукувався зі знаменитим Глібом Жегловим, та все ж таки більшою мірою зберіг індивідуальність та незалежність. Але - увага! - на те були причини: повоєнний час, та й радянська влада існувала менше тридцяти років. Часи, відтворені в «Мосгазі» - початок 1960-х, конкретно - кінець 1962 - початок 1963 років. Саме в цей період у Москві заговорили про лиховісного вбивцю, котрий серед білого дня стукає в двері, представляється працівником «Мосгазу», вбиває сокирою жінок та дітей, грабує квартиру і зникає, аби за деякий час знову зарубати наступну жертву. Та не варто забувати також: хоча початок 1960-х справді називають «хрущовською відлигою», після розстрілу в Новочеркаську, коли влада знову показала народу зуби, минуло лише півроку. Лібералізм Хрущова почав набридати самому Микиті Сергійовичу, тож за необережні слова й учинки можна було поплатитися. Не так, як за Сталіна - але все одно приємного мало.

Тож манеру поведінки як Черкасова, так і решти старших офіцерів міліції взято радше з сьогодення. А саме з американських фільмів. У такому запозиченні, звісно, нічого поганого немає, проте радянське минуле не надто моделюється за американськими лекалами. Повторюся: я не про драматургію, а про поведінку більшості головних героїв. Котра в реаліях відтворених часів такою надто вільною, як у нашу добу поки що широкого доступу до будь-якої інформації, бути просто не могла. Хоча деталі побуту радянських людей, аж до морозива, оновлені старанно.

Вплив американської масової культури на пострадянські країни очевидний, невідворотний та, на моє переконання, не є проблемою. Навпаки, якщо іноземці диктують моду, варто її наслідувати, інакше будеш не в тренді. Проте ще одна помітна проблема «Мосгазу» - сама історія серійного вбивці Володимира Іонесяна, взята за основу сюжету. Так, різні джерела визнають: Іонесян, той самий «Мосгаз», вважається одним із перших радянських серійних убивць. Але більше про нього не може сказати навіть усезнайка Вікіпедія, хіба подає в хронологічному порядку всі 5 скоєних ним убивств. Котрі, до речі, крім особливої жорстокості, нічим не вирізнялися.

Власне, в одному з численних російських документальних фільмів на «маньячну» тему психіатри зауважували саме ту прикру для них обставину, що Іонесяна судили та розстріляли за вироком протягом буквально двох тижнів після затримання. Причому, як кажуть, відповідний наказ віддав особисто Хрущов. Тоді як за правилами серійного вбивцю варто обстежувати, вивчати, досліджувати, описувати з метою навчитися завчасно виявляти таких громадян. А це вже профілактика злочинності.

Кадри з фільму

Натомість у СРСР багато чого не було. Сексу, наприклад. А відповідно - сексуальних патологій. Чи армійської «дідівщини», наркоманії з проституцією та організованої злочинності. Довгий список того, з чим у Радянському Союзі не вміли давати ладу, а отже воліли це замовчувати, включає серійні вбивства та, відповідно, серійних убивць і маніяків, у тому числі й сексуальних. Справді, ловити таких може не кожен Іван Черкасов із районного управління, хай він сто разів майор. І головний конфлікт можна було б побудувати на протистоянні нестандартно мислячої людини та Системи.

Замість цього у сценарії - любовна лінія, зовсім не відповідна до логіки оповіді, що відзначалося іншими глядачами. Це перетворює одну з радянських таємниць на детектив, зроблений у ретро-декораціях за сучасними вимогами до жанру. Якщо «Ліквідація» вигравала за рахунок відчуття епохи, то подібного відчуття в «Мосгазі» майже не проглядається. Ну, крім хрущовських гонінь на «підарасів» від культури та, зокрема, образотворчого мистецтва. Саме такий персонаж, художник-нонконформіст Стас Шелест (Юрій Чурсін), стає в процесі оповіді головним підозрюваним.

Нарешті, проблема всіх без винятку історій про маніяків, котрі претендують оживитися на екрані. Ця проблема існує не лише в Росії (про Україну мовчу), а й у європейській та американській масовій культурі. Реальний Іонесян, котрий махав сокирою, не має нічого спільного з тим маніяком-інтелектуалом, котрий придумає з історії в історію свою, тільки йому зрозумілу гру, та грається зі сищиками, психіатрами та іншими хорошими хлопчиками й дівчатками. Простіше кажучи, у маніяків, про яких знімають 45-хвилинні документальні фільми, є лише інстинкт самозбереження та логіка, непідвладна звичному розумінню. Тоді як Ганнібал Лектер та Декстер Морган - персонажі абсолютно вигадані. Бостонський Душитель, Андрій Чікатило та Анатолій Онопрієнко однаково огидні. Навіть у виконанні Малколма МакДауелла той же Чікатило (фільм Девіда Греко «Евіленко») не виглядає таким же харизматичним, як юне чудовисько Алекс із «Механічного апельсина» - перша «зіркова» роль МакДауелла. Словом, у житті маніяк - неприваблива потвора, варта ізоляції від суспільства. У кіно - неоцінений інтелектуал, якого ніхто не розуміє.

Отже, автори «Мосгазу» мали виграшний матеріал, котрий насправді цілком вичерпав себе в одному з епізодів документального серіалу «Слідство вели...» з Леонідом Каневським. На їхню користь склалося й те, що реальний Іонесян працював солістом музичної комедії Оренбурга. Тобто є формальний привід зробити з нього артиста, погратися в перевдягання та зміну зовнішності, підтягнути інтелектуальну складову, котру з легкої руки Томаса Гарріса отримав його персонаж, доктор Лектер. Та що інтелектуальнішим та вишуканішим у своєму двобої зі сищиками стає серійний убивця, то далі він віддаляється від малопривабливих реальних прототипів.

А раз так, то до реальних подій серіал «Мосгаз» має таке відношення, яке кожен із глядачів готовий йому надати. Не більше. Що означає: гратися в реальні події для такого жанру, як телевізійний детектив, навряд чи варто. Чесніше назвати стрічку художньою фантазією на задану тему.

Фото - inter.ua