Тут і зараз моя мета: довести всім, хто лає вітчизняне телебачення за перетворення на такий собі зомбоящик та потурання низьким смакам тупого глядача, що це не так.

Насправді пропозиція, зроблена керівництвом кожного окремо взятого каналу, залежить від попиту. Минулого тижня Леонід Парфьонов, виступаючи на Болотній площі в Москві й коментуючи результати виборів у своїй країні, все ж таки принагідно закинув народу: «Таких, хто вважає телевізор зомбоящиком, тут, напевне більшість. Але змінити телевізор можете ви і тільки ви!» З цього витікає висновок, із яким більшість із нас категорично не згодна, але який усе ж таки доведеться прийняти: по телевізору показують лише те, що затребувано мільйонами глядачів.

Це не надто оригінальне спостереження зовсім несподівано для мене почало втрачати тупиковий характер після інтерв'ю Іллі Ноябрьова, віднедавна - головного продюсера не менш безнадійного в плані руху вперед, на Захід, Першого національного каналу. З-поміж іншого Ілля Якович торкнувся теми, яка лежить на видному місці і яку, мов брудну калюжу серед скверу, всі старанно обходять. Він зауважив: «Сьогодні неможливо без розважального мовлення. Але тут треба нагадати людям, що навіть детектив вважається розважальним жанром. А у нас якось все однобоко...».

Таке спостереження має зсунути дискусію про перевагу в телевізорі розважальних форматів над іншими, суспільно кориснішими, в зовсім іншу площину. Думаю, варто говорити не про тотальне засилля розважального телебачення, а навпаки - про катастрофічний брак справжніх, у нашому випадку - телевізійних розваг.

Мало хто з нас готовий щодня споживати одноманітну їжу - нехай це навіть дефіцитна, дорога та буржуйська чорна ікра. «Не можу я її щодня, прокляту, їсти!» - обурювався герой Павла Луспекаєва в «Білому сонці пустелі». Сьогодні, особливо у великих містах, люди здебільшого почали звертати увагу й на зовнішній вигляд, як свій, так і оточуючих. І вже намагаються не дозволяти собі з дня в день, з тижня в тиждень ходити в одному й тому самому одязі. Нехай це - джинси з дорогого бутіку, ексклюзивна сукня чи костюм від Бріоні: за публікаціями в пресі, народні депутати України, для котрих це спецодяг, так само не носять один і той самий «бріоні» щодня, маючи певний вибір. А поза парламентом узагалі можуть перевдягатися в зручніший одяг. Словом, ми намагаємося по можливості урізноманітнити власне життя, аби від одноманітної буденності не знудило.

Проте ми, глядачі, вперто не вимагаємо від телебачення, щоб воно так само повернулося до нас обличчям та враховувало всі наші потреби. Так, телебачення, особливо комерційне, до якого ваш автор, коли чесно, тяжіє більше, придумано для розваги мас. Але де, в якій книзі чи в якій брошурі для внутрішнього користування продюсерів написано чорним по білому, що слово «розвага» має тільки два синоніми - «реаліті-шоу» і «талант-шоу»?

Про те, що співочо-танцювальні проекти, і мертві, й живі, й ненароджені, пропонують дише форму, позбавлену очевидного змісту, так само багато говорять і пишуть. Той самий «Х-Фактор» чи «Танцюють всі!», рівно як залишені в минулому «Шанси» та «Фабрики», мають, на переконання дослідників телебачення, лише одну мету: щоб людина сиділа та «втикала». Та навіть зваживши на подібні репліки й почавши потроху наповнювати ці форми змістом, виробники актуальної розважалівки («співай сам», «танцюй сам», «готуй сам», «виховуй сам», «одружуйся з нами» тощо) хоча й знаходять смисл у своєму дійстві, але майже ніколи не виводять його за магічне коло заданої форми.

Приклади цього вже розглядалися: вони якось так непомітно отримали загальну назву «постпроекти». Мені, як телеглядачеві зі стажем, це нагадує літо 1982 року, коли після вдалої прем'єри по телевізору «Пригод Електроніка» виконавців головних ролей братів Торсуєвих радянське телебачення експлуатувало всюди, де тільки могло. Це - при надзвичайно обмежених можливостях тодішнього розважального ТБ та відсутності такого поняття, як «рейтинг». Або літо 1984 року, коли по завершенні останньої серії фільму «ТАСС уповноважений заявити...» годину прямого (!) ефіру віддали на відкуп творчій групі, аби народ почув, як це було. Тим не менше, довго годувати одним і тим самим навіть спраглих до якісних розваг радянських людей тодішнє телебачення не могло: там працювали професіонали, які прекрасно розуміли: перегодувати одноманітним продуктом дуже просто навіть вдячного споживача. Різноманіття ж тоді не було зрозуміло чому. Але чому його немає й тепер? Чому, адаптуючи розважальні формати іноземних співочих, кулінарних, танцювальних та інших реаліті-шоу, в нас на телебаченні вперто не бажають розширювати переліку розважальних жанрів? Наприклад, перекласти на український ґрунт кілька форматів якісних іноземних серіалів? Перші спроби вже робилися - маю на увазі «Спліт», ось тільки чомусь український канал, як я зазначав раніше, віддав цей підряд іноземному ж, тобто - російському виробнику, хоча наші потужності не гірші...

Справді, коли в Україні, на український ґрунт, для потреб українського глядача почнуть адаптувати (про втілення власних оригінальних задумів уже мовчу) формати іноземних детективів, мелодрам, сімейних драм, тобто звертатися до виробництва жанрового телевізійного кіно? Це, як зазначав вище Ноябрьов, теж розвага. І не бачу нічого поганого в тому, що після шоу, в якому поспівають, нам покажуть мелодраму, в якій поцілуються, детектив, у якому постріляють, та навіть містичну драму, в якій, наприклад, перевертень із Донбасу покохає українку з Теребовлі.

Тим більше, що регулярне виробництво реаліті-шоу (а сьогодні будь-який поважний канал виробляє по кілька таких шоу за раз) коштує чималих грошей. Але раз виробництво триває, то й бюджети затверджуються. Ризикну припустити: бюджет одного 12-серійного фільму, де кожна серія має хронометраж 44 хвилини, не набагато більший за бюджет «Зважених та щасливих» чи «Х-Фактора» - проте в згаданих та інших прикладах шоу такою кількістю епізодів сезон не обмежується.

Отже, лише поверховий аналіз розважального контенту українського телебачення підтверджує кілька тез. По-перше, народ утомився від одноманітних розваг. По-друге, «танцювальне» або «кулінарне» шоу цілком здатен урівноважити в ефірі серіал власного ж виробництва. По-третє, попри кризу провідні телеканали мають кошти на те, щоби знімати по-дорослому змагання людей як у співі, так і в смаженні яєчні - отже, на перший погляд, нічого не заважає пустити частину коштів на виробництво іншого розважального продукту: багатосерійних жанрових фільмів та документальних проектів із циклу «про все на світі». Зауважте: про вкрай необхідне соціальне телебачення поки не йдеться, бо це - вищий пілотаж, адже для цього треба мати не лише слух, смак та бути «зіркою», а й розуміти, чим живуть люди довкола нас.

Ось тут, здається, заховано головну проблему. Навіть розважальний серіал, той-таки детектив, повинен будуватися не на виявленні в індивідуумів здібностей співати, танцювати, готувати, морити себе голодом, їсти черв'яків на безлюдному острові, вийти заміж за першого-ліпшого холостяка та куражу помінятися жінками на тиждень. Шоу, якими нас годують і поки що годуватимуть - це поміщення людей у пропоновані обставини. Тоді як серіал, незалежно від жанру - це чітке розуміння того, як улаштований світ довкола, що хочуть люди твоєї країни для повного щастя, чого їм не вистачає. Після фіксування такого розуміння у синопсисі сценарист та режисер під дбайливим керівництвом продюсера старанно моделюють ту чи іншу ситуацію. Аби запропонувати її глядачам у розвитку: саме так відбувається соціалізація масової аудиторії в розвинутих країнах. Там телеглядачі отримують «із ящика» певний набір базових знань про те, як варто і як не слід поводити себе за тих чи інших обставин.

Відповідно, в наших реаліях мудреців із вищою освітою та навичками роботи на українському ТБ в глухий кут заганяє розгубленість і помітна інфантильність, яку демонструють зазвичай навіть ті пересічні громадяни, котрих обрав для участі в шоу професійний кастинг. Наші люди, виявляється, зовсім розучилися мислити. Вони поводяться в кадрі стандартно та нецікаво, що й не дивно. Моделі протилежної поведінки дають література та кіно, в тому числі - телевізійне, якого в нас майже немає. Тим більше - документального, хоча багатьом саме документалка реально замінює шкільні підручники та додає знань. Ви називаєте ці знання поверховими, я - базовими.

Адаптація іноземних серіальних форматів саме до українських реалій дуже корисна по багатьох позиціях. Зокрема, процес здатен виявити, наскільки ми самі, українці, цікаві собі самим. Скільки маємо спільних точок дотику. Й у чому ми різні. Пісенне шоу цього не виявить: і галичанин, і житель Донбасу, і поліщук виходять на сцену та співають або «Не отрекаются, любя», або The show must go on. Приклади взято довільно, суть одна: нам ніхто не готовий запропонувати такої розваги, котра б не вимагала від тих, кого показують по телевізору, співати знайомих та перевірених часом іноземних пісень чи готувати популярні страви. А від тих, хто дивиться - підспівувати чи записувати рецепт салату із тепличних помідорів та сала по-угорському.

Телевізійне кіно, художнє чи документальне, насамперед вимагає не грошей (хоча це теж важливо, проте гроші, як ми з'ясували, знайти можна), а насамперед розуміння потреб багатомільйонної аудиторії, в нашому випадку - української. Об'єднує все ж таки не спільний хоровий спів, а насамперед - сформовані спільні цінності. Саме такі ціннісні моделі здатне запропонувати кіно: як художнє, так і документальне.

Навіть вимоги до серіалів дещо змінилися: ті, хто кривить ніс від одного цього слова, якось так забуває, що їхні улюблені «Теорія великого вибуху», «Доктор Хаус» чи «Шерлок» із Бенедиктом Камбербетчем - теж серіали, тільки для інакшої публіки. І все це - розважальна продукція... Отже, якщо ми, глядачі, почнемо вимагати від телебачення чогось іншого, крім реаліті-шоу, воно, телебачення, все ж таки зміниться.

Фото - inter.ua