Почну з того, що, на моє глибоке переконання, Володимир Висоцький повинен очолити короткий список знаменитих, навіть, без перебільшення, культових постатей, про яких не треба знімати художніх фільмів. Наступним мусив би бути Че Гевара, але Стівен Соденберг уже зняв про нього байопик. Судячи з того, що друга частина фільму «Че» ніяк не вийде на екрани, американський режисер зрозумів свою помилку у виборі героя.

Так, «Висоцький. Дякую, що живий», стрічка Петра Буслова (між іншим - режисера «Бумера», одного з кращих фільмів минулого десятиріччя) зроблена професійно, в максимально жорсткій навіть у мелодраматичних епізодах манері. Вона дійсно була однією з найбільш очікуваних у Росії та Україні. У прокаті фільм напевне збере хорошу касу.

Будучи прихильником якісного комерційного кіно, а також відстоюючи принципи, згідно яких будь-яку постать, тим більше такого масштабу, як Володимир Висоцький, слід позбавляти статусу недоторканості, тим не менше, відзначаю: перший в історії російського та світового кінематографу фільм про людину, названу Леонідом Парфьоновим у одній із серій проекту «Намедни» «головним радянським ідолом», зроблений із використанням подвійних стандартів. Тобто - тих самих принципів, котрі кінець кінцем звели Висоцького в могилу швидше, ніж алкоголь та наркотики.

Почнемо з основної інтриги: хто грає головну роль. Наскільки я пам'ятаю, кілька років тому оголошувалося про зйомки чотирисерійного фільму про Висоцького в Бухарі, головну роль у якому зіграє Сергій Безруков. Але після того, як блогери почали обсмоктувати тему: «З Безрукова такий самий Висоцький, як Єсенін та Пушкін!», прізвище виконавця головної ролі засекретили.

У зв'язку з цим на поверхню то зринало  прізвище одного з «бумерів» - Володимира Вдовиченкова, то озвучувалася версія про кількох акторів, що гримувалися під Висоцького по черзі, то знову мусувалася тема Безрукова. Сам Безруков з`являється на початку фільму поруч із актором у масці Висоцького лише у невеличкому епізоді, цим самим ніби знімаючи з себе всі підозри. Проте нічого не заважає в епоху сучасних технологій показати справжнього Безрукова в одному кадрі поруч хоч із Христом (до речі, саме цей актор після Саші Бєлого з «Бригади» зіграв Ієшуа в «Майстрі та Маргариті»). 

Інтернет - джерела вже безапеляційно стверджують: маску Висоцького вдягнули саме на Сергія Безрукова. Навіть якщо це не так, ситуація, в якій таємниця виконавця ролі Висоцького приведе людей в кінотеатри швидше, ніж сама історія, точно працює не на користь фільму в цілому.

Автори стрічки відразу зіткнулися з цілком очевидною проблемою: реальним культом Володимира Висоцького. У зв'язку з цим будь-який виконавець цієї ролі буде розкритикований незалежно від того, як він зіграє. Викладаючись по повній, вживаючись в образ та працюючи на зношення, актор на виході все одно отримає резюме: «Ні, це не Висоцький».  Але й унікальний грим, та сама маска, якою пишаються творці фільму, - теж не вихід. Бо в кадрі, як уже відзначалося, серед живих героїв ходить або мумія, або живий труп.  Отже, досвід фільму про Висоцького мимоволі доводить: не завжди варто робити неможливе і пишатися результатом, у даному випадку - портретною схожістю.

Між іншим, із фільмом про себе полемізує... сам Володимир Висоцький. У його вірші «Пам`ятник», написаному в 1973 році, є багато разів цитований рядок: «И с меня, когда взял я, да умер / Живо маску посмертную сняли / Расторопные члены семьи». Давайте не забувати, що сценарій фільму написав Нікіта Висоцький, син митця. Він же постійно говорив про свою активну участь у створенні унікальної маски покійного батька. Взагалі, у подібних випадках участь прямого нащадка робить біографічну історію легітимною, та ставить під сумнів її достовірність. Адже рідні та близькі схвалюють для оприлюднення лише вигідну їм правду, що саме по собі вже передбачає необ'єктивність. Так Висоцький перетворюється на пам'ятник, у цьому випадку - ще й ходячий.

Тепер переходимо до правди, показаної в фільмі. Сценарист Нікіта Висоцький пишається тим, що його знаменитий батько поданий тут не ідеальним, навіть робиться акцент на незручну для родини правду. Але давайте подумаємо, чи є історія про наркозалежність Володимира Висоцького таким уже одкровенням та взагалі - сенсацією для глядачів та його прихильників.

Для автора цих рядків Висоцький став членом родини із 13 років. Спочатку мій герой в моєму розумінні навіть не ходив у туалет. Про те, що він був алкоголіком, я дізнався в тому віці, коли недоліки кумира сприймаються дуже болісно. Пам`ятаю, як ліз битися із тими, хто, на мою думку, зводив подібні наклепи. Згодом, прочитавши книгу Марини Владі, трошки попустився, визнавши за людиною такого масштабу право гробити себе в той спосіб, який вона обере. Приблизно в то самий час - кінець 1980-х років - газета «Собеседник», додаток до «Комсомольской правды», публікує велику статтю Станіслава Говорухіна, де вперше згадано про клінічну смерть Висоцького на гастролях у Бухарі 25 липня 1979 року. Але те, що я наївно вважав наслідком сердечної хвороби, дуже швидко виявилося результатом ще однієї залежності мого кумира - наркотичної. Ось із цим фактом я не міг змиритися довго, аж до 1997 року, коли вперше прочитав книгу Валерія Перевозчикова «Правда смертного часа». Та на той час ваш автор уже був достатньо дорослою людиною, аби прийняти ці факти спокійно, виважено і, головне, не змінити свого ставлення до Висоцького.

Є підозра, що люди, старші за мене, знали про наркоманію митця ще до цих публікацій. Так само є впевненість: згадану книгу читав не я один. Звідси запитання: чим же хотіли здивувати публіку автори стрічки «Висоцький. Дякую, що живий»? Про які одкровення там йшлося, якщо згадані факти біографії Володимира Семеновича давно констатовані. Надто показовим є фінальний діалог, у якому кадебіст Бахтєєв, показуючи пальцем на ампули з морфіном, каже поетові: це ж бруд, і якщо дізнаються всі - відвернуться, на що екранний Висоцький промовисто каже: «Відвернуться - значить, не любили».

Виникає підозра: «благословивши» правду про наркотики в житті свого батька, Нікіта Висоцький випустив димову завісу, яка мусила відволікти від напівправди - показаного в стрічці батькового оточення. Тут варто зазначити: всі прізвища, крім Висоцького, цнотливо змінені. Це мотивовано тим, що прототипи живі і не варто їх... дратувати, ображати, турбувати, підкресліть потрібне. Між тим, у байопіку Олівера Стоуна The Doors усі, крім Джіма Моррісона та його дружини Памели Курсон, не лише на момент прем'єри в 1992 році, а й дотепер живі та здорові. Чого так далеко ходити: байопик Девіда Фінчера «Соціальна мережа» розповідає про Марка Цукерберга, і творець Facebook не надто образився. Словом, якщо вже знімаєш біографічний фільм - називай речі та людей своїми іменами. Незалежно від того, як названі люди до цього поставляться. Так, принаймні, буде чесно.

2 грудня в ефірі каналу ОРТ показали документальний фільм «Висоцький. Останній рік», у якому його адміністратор, Валерій Янклович, згадує, зокрема, про випадок у Бухарі. Про це він говорив і раніше, що підводить нас до думки: у фільмі Максим Леонідов зіграв саме Янкловича, Андрій Панін - лікаря Анатолія Федотова, котрий був із Висоцьким у ніч смерті (потім писали, що це він «проспав Володю»), Іван Ургант - друга актора, Всеволода Абдулова, котрий їздив із ним на гастролі, а Оксана Акіньшина у фільмі - це Оксана Афанасьєва (тепер - Ярмольник), жінка, яка була з Висоцьким останні роки, яка привезла йому наркотики в Бухару (про це говорить Янклович) і з якою він навіть таємно вінчався, не розлучившись при цьому з Мариною Владі.

Чомусь ці прізвища цнотливо заховані сценаристом за псевдонімами, і можна зрозуміти, чому: адже вся ця компанія (ну, може, крім коханої жінки) показана не надто привабливими кровопивцями. Особливо дістається героям Леонідова та Федотова. Герой Урганта тут швидше безсилий друг, котрий намагається протистояти заробітчанам та нахлібникам, але терпить поразку. Власне, реальний Абдулов самоусунувся від друга в останні роки: не міг бачити, як Висоцький повільно помирає на його очах.

Зустрічне запитання: а чи могли концерти Висоцького в СРСР бути інакшими, окрім як «лівими»? Звісно, могли б - актору варто було лише стати більш лояльним навіть не до влади, а до існуючого в Радянському Союзі суспільного ладу. Тобто, проспівати щось на кшталт «всё так, ребята». Натомість оці концерти були засобом існування не лише для адміністраторів, а й для самого Висоцького: заробіток, за свідченням живих очевидців, покривав його величезні як на той час витрати. Сама Система загнала кумира мільйонів у гастрольне підпілля, про що, до речі, сучасний глядач з самого фільму навряд чи здогадається.

Між тим, для тих, кому пояснювати нічого не треба, які й самі це знають - а це, знову таки, перш за все люди старшого віку -  кровопивці зникають, натомість з`являється невеличка гастрольна інфраструктура, створена самим же Висоцьким.

Те ж саме - з наркотиками: не маючи змоги дістати їх офіційно, він обростав відповідними знайомствами в медичних колах, давав численні концерти саме в медичних установах, і присутність поруч Федотова - печальна необхідність. Тобто, не все так однозначно, як виписав у своєму сценарії Нікіта Володимирович.

Нарешті, останній акорд: Висоцький та КДБ. Я не вірю в існування хороших, лояльних до людей, стосовно яких дана команда «фас», працівників спецслужб. Це стосується не лише радянських органів: стражі державної безпеки напружують людей із ліберально-демократичними поглядами в усьому цивілізованому світі. Але в фільмі кадебіст Бахтєєв (Андрій Смоляков) спочатку бере на гачок коханку Висоцького, піймавши її з морфієм, а потім, нібито під впливом самого Висоцького та бунтівного сексота Фрідмана, котрий готував провокацію, рве документи, котрі дозволять посадити Тетяну в тюрму чи шантажувати Висоцького в подальшому. Отак кадебіст перевиховався під впливом благородства екранного кумира мільйонів. І подібний хід, до речі, цілком у дусі нинішньої російської пропаганди «хорошого КДБ» та його спадкоємиці - ФСБ.

Спроба використати образ Володимира Висоцького для реабілітації радянських, читай - російських спецслужб під фінал викликає в мене найбільший спротив. І саме ця обставина переважує всі суперечливості, згадані вище, та знижує цінність самої ідеї зняти, нарешті, біографічне кіно про цю людину.

Фото - dic.academic.ru