Третього травня мені запропонували дружбу. Не персонально, як громадянину України, і не приватну, як це робиться між людьми, котрі цікаві одне одному. Мені як одному з українських журналістів простягнула руку дружби Ганна Герман. Тобто, коментуючи рейтинг ворогів преси, який очолили президент України Віктор Янукович та прем’єр Микола Азаров, вона сказала: «Шукати ворогів – звичка попередньої влади. Тепер журналістам слід шукати друзів». Друзів преси, якщо я все правильно зрозумів. А якщо все гарно складеться – то й друзів просто. У владі, напевне.

У своїй демагогії Ганна Миколаївна неоригінальна. Наприклад, коли минулого року почалася кампанія за звільнення Дмитра Табачника з посади Міністра освіти, він теж закликав не шукати ворогів та не воювати з відьмами. Це прогнозована демагогія, своєрідна гра на випередження, причому – без правил, яку колеги мого віку, тобто старші 35 років, добре пам’ятають із радянських часів. Ось як (спрощено) виглядала така демагогічна схема. Захід каже Радянському Союзу: «У вашій країні утискають громадянські свободи!». У відповідь чує: «Зате у вас – безробіття, наркоманія і проституція!». Америка каже СРСР: «У вас немає демократії!». У відповідь: «А у вас негрів лінчують!». 

Причому Віктор Янукович пішов навіть далі Леоніда Брежнєва. Той прекрасно розумів реальний стан у підпорядкованій йому країні і без народних бунтів, які КДБ виявляло ще в зародку, і не вимагав від Заходу конкретних прикладів придушення в СРСР громадянських свобод та відсутності демократії: прикладом усього цього було саме існування Радянського Союзу. Віктор Янукович хоче бачити конкретні приклади порушень свободи слова й утисків преси, бо він людина конкретна. Але він напевне не вмикає ідіота, бо точно знає: систему, керовану ним, побудовано так, що редактори популярних друкованих видань і телевізійних новин на більшості каналів не мають документального підтвердження того, що владні структури на них тиснуть. Страх втратити роботу або бізнес і, що важливіше, розуміння того, що нову роботу з такою ж посадою та окладом їм у нашій країні вдасться знайти нескоро, так само, як і відкрити новий аналогічний бізнес, не має документальних підтверджень. 

Влада, з якою пропонує журналістам дружити Ганна Герман, дуже швидко створила таку загальну ситуацію в країні і ЗМІ зокрема, що ті люди, від кого залежить оприлюднення того чи іншого гострого матеріалу, не те щоб бояться давати йому хід – просто воліють не ризикувати дурно. Собі дорожче. 

Скаржитися Януковичу на факти утисків свободи слова в нинішній Україні – це все одно що в армії скаржитися генералові на старшого сержанта, який розвів у казармі дідівщину, та командира військової частини, яка це покриває, бо цей старший сержант кулаком підтримує в казармі порядок. Думаєте, звільнять офіцера і посадять старшого сержанта-садиста? Нічого подібного! В кращому випадку демагогічно доведуть, що солдат, якого побили, погано знає службу, в гіршому – солдата, який насмілився поскаржитися, покалічать, а то й уб’ють. 

Для чого далеко ходити по аналогічні приклади, коли згаданий вище Табачник назвав активістів «АнтиТабачної кампанії» студентами, які погано вчаться, мають заборгованості та прогулюють заняття. Ну, а ректор Донецького університету, котрий не поступився посадою людині Табачника, отримав серйозніші проблеми й мав усі підстави боятися за життя своє та рідних. Янукович напевне був у курсі цієї справи. Так само він знає, що людей калічать та вбивають у міліції, вибиваючи зізнання. Ще не покарано за скоєння злочинів, передбачених різними статтями ККУ, сина дніпропетровського прокурора Дмитра Рудя, народних депутатів Петра Цюрка і Дмитра Саламатіна, причому це лише кілька взятих навмання топ-правопорушників, а скільки їх ще не названо, про ще більшу кількість не написано. І що, в когось є надія, що конкретна людина Віктор Янукович щиро хоче покарати порушників свободи слова? 

Нарешті, я щиро не розумію, навіщо Ганна Герман хоче шукати для влади друзів-журналістів, коли вони в неї вже є. Причому, – що головне в дружніх стосунках, – щирі та віддані. Ось відомий журналіст В`ячеслав Піховшек одразу став на захистображеного журналістами Януковича: мовляв, це така спецоперація, котра з реальністю нічого спільного не має, і зовсім Віктор Федорович пресі не ворог… А я відразу пригадую рубрику в журналі «Перець» радянського зразка – «Вісті з того світу» називалася. Там часто малювали або буржуїв у фраках та циліндрах, або петлюрівців у синіх жупанах, котрі, стоячи на мішку з доларами, обпльовували радянський уряд, а десь там на задньому плані вгадувався напис «ЦРУ». 

Але все це лірика. Бо насправді українські журналісти не проти масово прийняти руку дружби від влади. Ризикую викликати хвилю обурення, але повторюся: так, журналісти хочуть мати з владою дружні стосунки. У цьому, якщо відкинути різні застережні ліберальні обмовки, насправді нічого критичного й трагічного немає. 

І я спробую зараз розказати, за яких обставин готовий прийняти пропозицію дружби від Ганни Герман і загалом від усієї нинішньої влади.

Умова проста. Влада повинна діяти в інтересах держави, яку вона очолює. Захищати її державний суверенітет. Дбати про розбудову професійної армії. Ремонтувати дороги не лише від Адміністрації Президента до його резиденції в Межигір’ї, а по всій території України. Спочатку провести реформу ЖКГ, а потім будувати вертолітні майданчики. Створити відповідні умови для того, щоби в українських містах відкривалися книжкові магазини й кінотеатри. Прийняти закони, що дозволять приватним інвесторам вкладати гроші в національне кіновиробництво, щоб ми не сміялися з шанованого нами письменника Василя Шкляра, який думає, що за 20 мільйонів гривень (2 мільйони євро) можна зняти історико-пригодницький фільм і люди зберуть на це з миру по гривні. 

Поки що влада в Україні нічого цього не робить. Я готовий повірити, що це буде, і потерпіти, якщо відчую перспективу. Але коли голова держави дає добро на повернення прапорів із серпом і молотом, тобто з радянською тоталітарною символікою (мені все одно, що Сталін під цими прапорами переміг Гітлера, бо ціною життів мільйонів українців), і офіційно під цією символікою виступає, а Ганна Герман намагається робити вигляд, ніби нічого не відбувається, перспектива жити в нормальній розвиненій країні затягується туманом. Я не можу і не хочу дружити з цією владою. Пані Герман знає, що я такий не один. 

Для прикладу, в Росії журналістів, які були б незгодні з діями російської влади, не так багато, як нам здається. Бо, дзьобаючи свою владу за окремі недоліки, загалом російська преса впевнена, що держава Росія рухається правильним курсом. І в усьому, що робить російська влада, російська преса вбачає відстоювання національних інтересів. Власних – теж, куди ж влада без цього, хоч російська, хоч американська. Проте утиски всередині країни та корупцію, не менш тотальну, ніж у нас, російська влада компенсує та врівноважує тим, що декларує силу держави, яку очолює, недоторканість кордонів, національні пріоритети в гуманітарній сфері тощо. Наприклад, обговорюючи Харківські угоди, всі сторони погоджуються в одному: Росія дбала тут про свій інтерес і дуже добре про нього подбала. Напевне, саме така проросійська позиція російської влади стала однією з причин, чому російські рок-музиканти з подачі Андрея Макаревича масово прийняли руку дружби від свого президента Дмітрія Медведєва. Але навіть у такій ситуації Макаревичу потім довелося виправдовуватися за прогин перед владою та свою лояльність до неї. Музикантам набридло воювати з радянською владою, вони хочуть дружити з російською, бо в цьому бачать перспективи бути хоч якось корисними своїй країні – і влада їх у цьому підтримає.

Українська влада, на відміну від російської, навіть не намагається створити передумов для виникнення такої дружби. В розумінні Ганни Герман дружити – це писати про досягнення та успіхи, яких реально немає або дуже небагато. 

Гаразд, погодьмося з головним редактором журналу «Кореспондент» Віталієм Сичем, який у №16-17 цього видання за 2011 рік закликає не шукати єдиної гуманітарної складової, що здатна об’єднати всі частини України, бо різні регіони в різний час потрапили до складу СРСР, а зосередитися на складовій економічній. Проте ми й тут не подружимося з владою. Запитайте про причину учасників Податкового майдану. Або тих, хто не хоче купувати китайської гречки, придбаної за сплачені нами податки. Якщо саджати Луценка та інших активістів попередньої влади нинішнім керманичам необхідно було б для того, щоби в Україні прибирали вулиці, працював бізнес, тримався благодатний інвестиційний клімат і розвивалася свобода слова, я б, може, і не звертав на «посадки» уваги. Але ж насправді економічні реформи не просто буксують чи ми їх не помічаємо – їх немає. Замість того, щоби штрафувати тих, хто смітить на наших вулицях та продає в магазинах прострочені консерви, наповнюючи таким чином бюджет, у нас утискають сектори бізнесу, які реально працюють.

У підсумку: це лише спроба пояснити Ганні Герман, чому влада, яка вороже ставиться до своєї країни і щодня демонструє це, тепер уже – під червоними прапорами, не може, навіть не має морального права пропонувати не лише журналістам, а й просто громадянам руку дружби. Партія регіонів, яку представляє Ганна Герман, мала шанс стати кращою за попередню владу, яку вона так любить критикувати за зловживання. Проте влада помінялася, звичаї не змінилися. А раз так, то й нових друзів вона не скоро знайде.