До проекту каналу «1+1» «Сусідські війни» виробництва «Студії Пілот», прем'єра якого відбулася 20 січня о 20.10 і, кажуть, успішно, у вашого автора особистий інтерес, лише опосередковано пов'язаний із виконанням обов'язків оглядача «Детектор медіа». Річ у тім, що я не лише учасник цієї війни і, відповідно, претендую називатися ветераном, а й герой сюжету, знятого з цього приводу для одного з випусків програми «Правда життя». Показали мою боротьбу та перемогу на каналі НТН у лютому 2009 року.

Це до того, що ваш автор у курсі, як спалахують подібні війни. Так само підозрюю, як знімаються телевізійні реаліті-шоу. Отож спробую через призму власного досвіду подумати, наскільки побутова сварка, якою повинна початися кожна наступна телеісторія, здатна завершитися тотальним примиренням лише через те, що в конфлікт втрутяться миротворці з телевізора.

Українські сусіди люблять сваритися. Вони непримиренні вороги не лише в селах, де город розділено парканом, а й у містах, де можна років десять жити на одному поверсі з людиною й не знати, що вона - твій сусіда. Бо варто вам познайомитися - війна не за горами. Знайдеться, що не поділити. Українські сусідські війни описано як у вітчизняній класиці (Іван Нечуй-Левицький, «Кайдашева сім'я»), так і в актуальних українських скетчах («Файна Юкрайна»). Тож я не певен, що вікові традиції тицяти один одному дулі та перекидати лайно через паркани разом поламають миротворці Руслана Писанка та Володимир Гузар. І то - не з власної ініціативи, а тому, що так передбачено купованим та адаптованим на наш ґрунт нідерландським форматом.

Про дулі та фекалії я не жартую. Вже в першому випуску київський дачник не без гордості каже, як кинув дріжджі в сортир аборигенки, яка живе через паркан, і як потім «дєрмо» залило город жіночки. Сама ж потерпіла посилає «на хер» сусіда разом зі знімальною групою, при цьому наступний кадр після посилання - спокійний, майже без емоцій коментар цієї Світлани про лайно на городі, з уточненням, «по куди» цього всього добра їй там було. Зрозуміло, що будь-яка програма монтується для ефіру так, як потрібно, з того матеріалу, який назнімали. І тут так: або спочатку оператор фільмував епізоди війни, а коли почався мир - було записано виважені, врівноважені, й тому дуже схожі на постановочні інтерв'ю, або всі ці сварки та примирення за шість днів - від початку до кінця поставлена на основі реальних подій вистава.

Знову ж таки, суджу зі свого досвіду, про який тепер треба розказати. Одного дня сусідка за стіною почала з доброго дива обписувати мені двері матюками, дзвонити серед ночі в двері та на хатній телефон. Жодного пояснення я не домігся, і сходив у міліцію. Там мені сказали: це пацани бешкетують. Тоді я встановив відеоспостереження, записав її маніпуляції, показав міліції, долучивши до цього офіційну заяву.

Відповідь 25-річної дівчини не забарилася. Вона написала зустрічну заяву, в котрій вказала - я її тероризую, бо мию о другій ночі посуд у ванні, заважаючи тим самим спати. При цьому правоохоронцям вона назвалася працівницею каналу СТБ, але на каналі, куди я звернувся по довідку, чесно здивувалися: пані з такими ПІБ у них ніколи не працювала ані в штаті, ані поза штатом. Неофіційно причину терору повідомила інша сусідка: виявляється, дівчині, яка без проблем терпіла мене за стіною три (!) роки, раптом перестало подобатися, що мою персону час від часу показують по телевізору з різних причин.

Цей випадок я від безвиході описав у пресі - так до мене постукали з НТН. Весь цей час міліція, яку ваш відомий у певних колах автор поставив на вуха, намагалася хоча б зайти в сусідську квартиру, щоби вислухати іншу сторону конфлікту, втрутитися в який від РУВС вимагає прес-цент МВС, телебачення і преса. Марно. Хоча факт перебування терористки вдома підтверджував запис із моєї камери спостереження. Витягнути дівчину для розмови не вдалося навіть телевізійникам, і після показу сюжету зі мною співчутливо віталася, впізнаючи, вся вулиця. За місяць потому терористка втекла, терміново продавши квартиру. Ось якою ціною справді виграються сусідські війни.

Звісно, моя історія - приватна, хоча теж мала медіасупровід. Але таких історій - безліч. Судячи з формату «Сусідських воєн», реальні люди пишуть реальні листи з проханням помирити їх, бо вже нема сил воювати. І - увага! - на офіційному сайті проекту сказано: Писанка й Гузар їдуть тільки тоді, коли сторони готові до примирення.

З власного досвіду, як і з побаченого в програмі, можу сказати: ці плани на практиці дещо коригуються. Як правило, до примирення не готова жодна зі сторін. У першому випадку телебачення викликає донька постраждалої від фекального терориста Світлани (20 січня), в другому - донька одного з рідних братів, ладних повбивати один одного через батьківську хату (27 січня). Потім одна сторона піддається на вмовляння ведучих і погоджується почати мирні переговори, інша - тікає він камери, як Світлана, чи ховається в корівнику або на горищі (як Руслан, один із братів).

Додам від себе: так само ховалася від усіх і моя кривдниця. Так само ховається від юристів сусідка моєї бабусі, котра вимагає то пересунути паркан, то пиляти дерева, то розібрати сарайчик, бо все це її з невідомих причин дратує. Взагалі, в подібних конфліктах активною є лише одна сторона - та, яка почувається невинною. Противна сторона, яка, власне, війну починає, никається, мов та черепаха під панцир.

Через те аж надто дивно, не зовсім відповідно до типової ситуації, виглядає змонтована програма. Спочатку - дулі та «захери» в камеру, прокльони та обіцянки кари небесної через паркан або через вулицю. Потім - ідилічні картинки з побуту ворогуючих сторін. Далі - знову хтось із них жене від себе телебачення.

Без попередньої домовленості в хату не пускають. Значить, усе домовлено, лишається тільки приїхати. А раз усе домовлено - для чого тотальне здивування на камеру, крики, лайки, розмови про лайно? Невже це все - зразково-показова війна? Не стільки для того, щоби справді помиритися, скільки для того, щоб відбулося досить непогано, між іншим, зроблене в постановочному плані реаліті-шоу: «Плюси» ще з часів проекту «Міняю жінку» набили руку на таких форматах.

Остаточно ваш автор засумнівався в тому, що все відбувається тут і зараз, а не домовлено наперед, коли в другому випуску програми один із братів-ворогів, той самий Руслан із горища, не впізнав Руслану Писанку. І навіть не знає, хто вона взагалі така. Гаразд, нехай Руслан кілька років працював за межами України. Але ж телевізор у нього напевне був, коли чоловік ще жив удома! І точно є тепер! Ну не міг дорослий мужчина не бачити Руслану Писанку в зірковому образі ведучої погоди! Така яскрава особистість нашого телебачення залишається в пам'яті навіть тих, хто глянув на неї побіжно. Тоді або цей Руслан справді один із кількох десятків українців, котрий ніколи не бачив своєї тезки по телевізору, або - в що якось не хочеться вірити! - чоловік грає «несознанку», бо того вимагає сценарій.

Переходимо до головного висновку. Кожен телевізійний проект має свій сценарій, який по ходу дії, ясна річ, коригується та змінюється. Існує, як бачимо, британський базовий сценарій теоретичного обміну жінками і такий же самий голландський варіант теоретичного замирення ворогуючих сусідів. Проте навряд чи щось у житті реальному, в нашому випадку - примирення сусідів, можливе за існуючим, наперед прописаним сценарієм. Якщо сценарій є і він втілюється, то значить, учасники шоу здебільшого підігрують ведучим. Так треба, щоби шоу тривало.

Ваш автор не схильний думати, що все це - різновид такої собі докудрами. Справді, є реальні люди, реальні листи, реальні історії. Ось тільки реальну поведінку в реальних ситуаціях описано вище. Я сам намагався якось позитивно вплинути на розв'язання власних побутових проблем. А результат - толстовство, коли один сусіда б'є, а інший не противиться насильству - діє тільки у відносинах української влади та українського народу. Поки на кону незрозумілі, нечітко сформульовані особисті інтереси, жодна зі сторін добровільно, навіть якщо про це попросить наполеглива та яскрава Руслана Писанка, не простягне руку першою.

Але від «Сусідських воєн», як і від більшості того, що показує телевізор, повинен бути зовсім інший терапевтичний ефект. Не такий, як від реальної безвиході повсякдення. Чудеса бувають. Вчорашні вороги за шість днів таки можуть зробитися ліпшими друзями. Бо тицятимуть дулі, лізтимуть битися та обійматимуть один одного здебільшого за командою режисера і після того, як готовий знімати оператор. Вчорашня сварка перетворюється на спільну гру. А подібні дії, як казав кіт Матроскін, тягнучи в одній лямці з псом Шариком машину по снігу, об'єднують.

Фото із сайту програми «Сусідські війни»