1947 року Джон Стейнбек, тоді ще не Нобелівський лауреат, але вже автор романів «Про мишей та людей» та «Грона гніву», пристав на пропозицію фотографа Роберта Капа поїхати до Радянського Союзу і спробувати висвітити для західної аудиторії, як там живеться людям. Результатом кількох поїздок, під час яких вони відвідали не тільки Москву і Сталінград, але й Україну та Грузію, став «Російський щоденник» (A Russian Journal) - жвава і доступна розповідь про життя в СРСР, де, як видалося Стейнбеку, люди менше боялися Сталіна, а більше - нової Світової війни.

У першому розділі книжки американський письменник пояснює своє рішення вирушити в таку подорож: «Ми спробуємо чесно розповісти про те, що побачили і почули, без жодних правок, без винесення підсумків про те, про що ми недостатньо знаємо». Саме такою «чесною спробою розповісти», здається, і став новий документальний фільм Норми Персі, і наголос треба робити саме на «спробі».

Показ документального серіалу «Путін, Росія та Захід», який цього тижня завершує BBC, збігся в часі з масовими протестами проти підтасовки результатів виборів у Росії. А мав би збігтися з безперешкодним вступом Владіміра Путіна до ще одного терміну на посаді президента Російської Федерації. На початку першої серії автори фільму (дещо нашвидкуруч, як виглядає) прикріпили відеоряд з Болотної площі з кінця минулого року з коментарями про те, як середній клас піднявся проти екс-президента.

Та решта стрічки не є підсумовуванням усієї кар'єри Путіна - державного діяча. Це радше спроба намалювати портрет лідера впливової держави, з яким Заходові доведеться мати справу ще принаймні кілька років.

Замогильний голос оповідача на самому початку повідомляє: «Це історія того, як Путіну вдалося домінувати у Росії, як він намагався домінувати над її сусідами і які стосунки складалися у Заходу з ним». Таке визначення прагматичного акценту фільму є важливим, і до нього неодноразово повертається нитка оповіді: мовляв, а що нам тут, на Заході, з оцих усіх змін у Москві?

Фільм описує події останніх одинадцяти років - від моменту приходу Владіміра Путіна до влади. Автори фільму поспілкувалися з ключовими гравцями як російських подій, так і міжнародних, у списку співрозмовників - колишній прем'єр Міхаїл Касьянов, міністри Герман Греф, Ігор Іванов та Серґєй Іванов; американські Держсекретарі Колін Пауел та Кондоліза Райс; кілька чільних радників із питань безпеки в адміністрації Джорджа Буша та у Кремлі. Також є інтерв'ю з Леонідом Кучмою, Віктором Ющенком та Олегом Рибачуком, у другій серії фільму, яку присвячено Трояндовій та Помаранчевій революціям і російській реакції на них. З тих, хто й далі перебуває на своїх посадах, - інтерв'ю з Медвєдєвим та Саакашвілі. До такого серйозного списку співрозмовників додається масив архівних телекадрів та ретельні історичні розслідування.

Проте навіть у чотирьох серіях документального серіалу описати абсолютно все неможливо, й автори стрічки зосередилися головним чином на подіях міжнародного масштабу, в яких тим чи іншим чином було задіяно Росію, і лише частково - на внутрішньоросійських справах, наприклад, на стосунках Путіна з олігархами та арешті Ходорковського. Цікаво, що останню подію коментують лише російські співрозмовники, а західна оцінка події відсутня.

Продюсер фільму - сучасна документалістка Норма Персі, яка зняла такі знані стрічки, як «Смерть Югославії», «Друга Російська революція» та «Іран і Захід». Вона відома своєю здатністю діставатися найважливіших осіб і спілкуватися з ними у спосіб, що якнайкраще розкриває реальну суть описуваних подій. У даному ж випадку критики закидають, що в документальному фільмі відсутнє спілкування з людьми, по-справжньому близькими до Путіна зараз, людьми, які в даний момент впливають на формування його політики. Хоча одним із найжвавіших співрозмовників є Серґєй Іванов - колишній міністр оборони, виходець із КДБ, людина, багато в чому дуже схожа на Путіна. Попри те, що він добре володіє англійською, екс-міністр, а нині голова президентської адміністрації, дає інтерв'ю російською, лише часом вставляючи англійські слова. Документалісти часто надають перевагу тому, щоби співрозмовники говорили рідною мовою, бо це дозволяє їм бути жвавішими й розкутішими.

«Живі» учасники подій персоналізують фільм і роблять його схожим на телесеріал: Іванов і Кондоліза Райс паралельно описують, як під час візиту Джорджа Буша до Москви 2001 року вони втекли з вистави «Лускунчик», на якій були присутні президенти США і Росії, і пішли дивитися сучасний балет, а потім встигли повернутися до «Большого» за 10 хвилин до закінчення. Або детально оповідається, як Джордж Буш під час першої зустрічі з Путіним відповів на запитання американського журналіста: «Пане Президенте, чи може Америка довіряти цій людині?» - «Ми добре поспілкувалися. Я зазирнув йому у вічі і побачив там душу». Колін Пауел описує одну з зустрічей із Путіним: «І він так подивився цими своїми сталевими очима, а потім широко посміхнувся».

Друга серія фільму має підназву «Демократія загрожує» і докладно описує усунення від влади Шеварднадзе, прихід Саакашвілі і, як логічне продовження, події Помаранчевої революції в Україні. Факти щодо України подано в російсько-грузинському контексті: це країна, у 10 разів більша за Грузію; через неї проходять головні нафтопроводи з Росії на Захід; тут розташовано Російський Чорноморський флот; в Україні живе 8 мільйонів росіян.

Далі описано добре відомі українцям події: регулярні візити Путіна до Києва протягом передвиборних місяців у 2004 році; робота російських політтехнологів на президентську кампанію; отруєння Ющенка - Глєб Павловський, який також присутній у фільмі, каже з майже комічною жалобою: «Звісно, це отруєння і стало запорукою перемоги Ющенка на виборах».

Державний секретар США Колін Пауел описує нараду в Білому Домі у листопаді 2004 року, по тому, як американці спостерігали за розвитком подій у Києві. Більшість безпекових експертів схилялася до того, щоби не втручатися, але він вирішив, що масштаб протестів занадто великий. Саме через його зусилля, каже Пауел, міжнародна спільнота почала прискіпливо стежити за подіями в Києві й різні її представники взяли участь у переговорах між владою та опозицією в листопаді 2004 року.

Третю серію фактично повністю присвячено кризі 2008 року, коли Росія окупувала істотні території Грузії, наблизившись до столиці Тбілісі. Навіть для журналістів чи інших фахівців, знайомих із цими подіями, дати виважену оцінку ситуації, як мінімум, складно. Чи була Росія таким уже однозначним агресором? Чи не занадто наївно покладалася Грузія на підтримку США у випадку збройного конфлікту?

Глядачі ж цього фільму навряд чи є фахівцями і швидше за все щось туманно пригадують про літо 2008-го, але без особливих деталей. Фільм занурює у масу деталей - Грузія, Росія, Південна Осетія, Абхазія, історія питання, поетапний розвиток конфлікту, хто коли порушив які саме обіцянки і домовленості й так далі. Картину, яка вимальовується в результаті, один із героїв фільму описав так: «Росіяни налаштували пастку, а Саакашвілі в неї вступив».

Такі інтонації дуже далекі від образу жертви, який довгий час мала Грузія в очах Заходу, коли йшлося про стосунки з Росією. А що стосується самого Саакашвілі - фільм малює портрет патріотичного політика з гарними намірами, але не дуже досвідченого і часто занадто емоційного. На противагу жорсткішому, але по-своєму раціональнішому Путіну.

Реакція британських телекритиків на фільм була змішаною. Комусь фільм здався недостатньо глибоким - з чим важко погодитися. Якщо ще додати інформації, його просто важко було б дивитися, особливо необізнаному глядачеві. Але чого точно бракує - так це межі між заангажованими гравцями подій - співрозмовниками у фільмі і текстом від оповідача за кадром, який мав би бути більш відстороненим. Дуже часто глядача просто кидають від однієї цитати до іншої, не даючи можливості зважити, чи відповідає дійсності щойно сказане.

Так, наприклад, в описі подій літа 2008 року стосовно президента Саакашвілі ми чуємо слова Коліна Пауела: «Він був молодий і імпульсивний», і майже одразу ж Дмітрія Медвєдєва: «Мне сообщили, что он начал наступление, я вначале не поверил, думаю: "Он что, совсем сбрендил?"». Далі описується, як американці наполягали на тому, щоби грузини припинили вогонь в односторонньому порядку, але вони цього не зробили. І так поступово Грузія та Саакашвілі починають виглядати трохи не істеричними невігласами.

Опоненти Кремля, особливо на Заході, гнівно відреагували на фільм, звинувачуючи його в однобокому висвітленні режиму Путіна, що, мовляв, у стрічці дуже мало згадується про жорстокості російської армії в Чечні, а про убивство Анни Політковської взагалі згадано парою речень, одне з яких - із вуст самого Путіна: «Вона була критиком уряду, але її діяльність не мала надто великого значення».

Але, може, фільм і не мав на меті всебічного висвітлення, адже йдеться лише про один ракурс Путіна - у його стосунках із Заходом? Про те, чи можуть співіснувати з ним Європа й Америка далі. І висновок, до якого можна прийти - так, можуть.

Путін оберігає національні інтереси Росії і протистоїть надто глибокому втручанню іноземних держав у справи країн колишнього СРСР. Але у той же час поважає і в деяких випадках допомагає захищати національні інтереси тих же Сполучених Штатів - після нападів 11 вересня, наприклад, коли Росія погодилася на використання американцями баз у Середній Азії для нальотів на Афганістан.

Резонують і згадки про Ірак у сьогоднішньому контексті, адже у Британії питання доцільності вторгнення до Іраку лишається як мінімум суперечливим. Російські співрозмовники у фільмі розповідають, як їм показували «якісь вантажівки, в яких буцімто перевозилася хімічна зброя». У Британії, де опір вторгненню в Ірак був дуже сильним і саме воно коштувало лейбористам багатьох місць у парламенті, а 179 британським солдатам - життя, це викликає особливу гіркоту.

Так склалося, що моя попередня колонка для «Детектор медіа» також стосувалася портрету визначної політичної постаті - в тому випадку це був кінопортрет Маргарет Тетчер із відповідними художніми додумками, тоді як цього разу йдеться про документальний фільм. Хоча, коли я дивилися стрічку, неодноразово ловила себе на думці, що те, як саме вибудувано оповідь, які саме архівні матеріали ми бачимо і які саме цитати з інтерв'ю беруться, створює специфічну картину, можливо, цілком відмінну від тієї, яку можна було б створити, скориставшись іншими матеріалами й іншими цитатами.

Здається, що, як і Стейнбек понад 60 років тому, група документалістів, яка працювала над «Путін, Росія і Захід», дала собі завдання «чесно розповісти» про Росію. Остання, четверта серія фільму закінчується тим же замогильним голосом оповідача: «Путін полагодив багато речей у Росії, але знищив верховенство права... Захід навчився обережно з ним поводитися... Він, цілком можливо, керуватиме Росією до 2024 року...»

Без Стейнбеківського гумору стрічка приходить до приблизно того ж висновку, що і «Російський щоденник» 1948 року - Сталін не такий уже й страшний, головне, аби ще однієї Світової війни не було.