Роль російського телевізійного мовника в тимчасовій втраті Криму й нинішній трагедії Донбасу визначено в Україні провідною. Населення, котре виходило на антимайдани взимку, а весною здало терористам символічні ключі від своїх регіонів, прийнято вважати зомбовним. Головний зомбувальник - російські телеканали, і їх негайно треба вимкнути. Або глушити, як у старі добрі часи.

Ваш автор у березні став свідком розмови про те, як десь на Черкащині знайшли старі законсервовані радянські «глушилки», налагодили їх і тепер спрямували на Крим, створюючи в ефірі суцільні завади. Трохи пізніше один мій «ватний» родич у Миргороді, відставний майор, військовий пенсіонер, втомившись від пошуку миргородських нацистів удень, заявляв під вечір: неможливо дивитися улюблений «Інтер». Очевидні неполадки з так званою загальною антенною щиро списував на «глушилки нацистів», тепер уже київських.

Приклад не поодинокий. Знаю людей, і це не «зомбовані жителі Донбасу», котрі після видалення за рішенням суду з кабельних мереж найворожіших російських каналів ОРТ, РТР, НТВ й ТВЦ, знайшли в сімейних бюджетах гроші на антени-сателітки. Аби - правильно! - далі дивитися згадані російські канали. Живучи далеко від зони АТО, маючи змогу без перешкод дивитися українське телебачення та навіть більше - щодня ходити мирними вулицями, такі громадяни все одно переконані: правду від них приховує потужна «бандерівська» пропаганада. Вони вірять не своїм очам та вухам, а російським новинам із сюжетами про розіп'ятих дітей.

Останнім часом буваючи в різних містах нашої країни, я на власні очі бачив усюди однакові за змістом оголошення. Пропонується підключення до кабельних та супутникових мереж за якимись акційними цінами. Головна рекламна замануха таких оголошень: можливість після підключення дивитися більше 100 (!) російських каналів.

Не знаю, чи є їх стільки в Російській Федерації. Проте очевидно інше. Професійне середовище намагається приборкати український інформаціний простір. Захистити його різними постановами. Аналізувати український контент. Проте за межами цього середовища можливість без проблем дивитися українське телебачення, не лише ефірне, але й кабельне, а також через супутник, поки що не є привабливою пропозицією. Ані для тих, хто надає провайдерську послугу, ані для тих, хто нею ще не скористався.

У цьому контексті заява Президента України Петра Порошенка про необхідність розробки програми спеціального мовлення для Донбасу, яка прозвучала 7 липня, виглядає правильним рішенням. Яке, втім, неможливо правильно реалізувати й повноцінно втілити. Звісно, краще пізно, ніж ніколи. Проте будь-яка робота, спрямована на створення окремого інформаційного мовлення для Донецької та Луганської областей - це дві опції в одному: «пізно» й «ніколи».

Що означає президентське «спеціальне мовлення для Донбасу», спробувала пояснити Ольга Герасим'юк три дні потому. 10 липня в ефірі «Свободи слова» на ICTV відома журналістка, зокрема, озвучила: «Спеціальна інформаційна програма - це не є окрема програма на телебаченні чи окреме шоу, чи окремі новини, які будуть говоритися спеціальною донбаською мовою. Це є ціла програма розмови з цим регіоном». З цих слів не зрозуміло зовсім нічого. Хіба що пані Герасим'юк вкотре повторює слоган «Із цими людьми треба говорити». Котрий, своєю чергою, став своєрідною відповіддю на фразеологічний новотвір «Услышьте Донбасс!».

Станом на сьогодні про розвиток спеціального телебачення, й заодно - радіомовлення для буремної Східної України поки ніхто й ніде не говорить. Ми не знаємо, чи йдуть процеси, які процеси йдуть та як саме втілюється в інформаційне життя програма розмови з цілим регіоном. Зате всім нам прекрасно відомо, як втілюється в життя ціла програма розмови з Київом, Харковом, Одесою та іншими регіонами, поки що - нашими, куди біжать і де хочуть осісти потерпілі від війни жителі Донбасу.

Радіо «Вести», безкоштовна газета «Вести», частково - україномовний канал «112», друковані ЗМІ, котрі попри все фінансуються людьми «Сім'ї», - ось лише кілька показових прикладів того, як інформаційний ворог давно, активно й професійно працює на випередження.

Причому діють ті ж «Вести», хоч газета, хоч радіо, хоч журнал «Вести. Репортёр» - у полі, окресленому шановною Ольгою Герасим'юк. Не окремі програми, не окремі шоу, не окремі новини - комплексний ворожий підхід. Системна контрреволюція, цілий проект розмови з тими з нас, хто не визначився.

Найцікавіше в згаданій ситуації - люди з Донбасу, котрі втекли за межі війни й опинилися в глибокому тилу, далеко від російських каналів, запросто можуть отримувати щодня примірник «Вестей» у якості гуманітарної допомоги. Разом із ними - звичну для себе інформацію про звірства українських «карателів» та інші маніпуляційні харчі. Й зрозуміють, якщо вже не второпали: тут, у Києві, все те ж саме, хіба не стріляють і не бомблять.

Через брак відомостей про те, як просувається робота над створенням спеціального мовлення для Донбасу, ваш автор не готовий сказати, з чого вже почали. Проте з огляду на окреслені вище тенденції в мене є кілька думок з приводу того, з чого почати було б варто. І, відповідно, що слід врахувати.

Насамперед не забувайте: мої попередні пасажі щодо діяльності всього під маркою «Вести» та деякі претензії до контенту «112» визначаються як упередженість та смакова неадекватність. Той же «112» нещодавно пояснив причину нападу на свій офіс 25 липня: це зробили особи, чиї смаки не влаштовує ефірне наповнення каналу. Розчарую: такі формулювання - дієва зброя, міцний щит. Заборонити поширення маніпуляційної інформації неможливо тому, що а) це утиск свободи слова й суперечить демократії, б) не існує однієї правди в сучасному світі.

Отже, створюючи спеціальне телебачення для Донбасу, варто врахувати: будь-яке (!) його наповнення там уже готові вважати таким, що не відповідає реальному стану справ. Бо скільки не закривай ОРТ, щось на кшталт «Вестей» чи Миколи Левченка, Нестора Шуфрича й Ганни Герман у програмі «Шустер Live» усе одно залишиться. Конкурувати з цим мовники, котрі збиратися надавати Донбасу гуманітарну інформаційну допомогу, повинні на старті. Не перетворившись при цьому на відверту пропаганду, бо «наша» пропаганда відрізняється від «чужої пропаганди» лише обсягами.

Жителі Донбасу, з якими хоче говорити Президент засобами спеціального телебачення, повинні вірити не словам, які промовляються. Не гаслам, котрі звучать. Не сюжетам і програмам, що створюються зусиллями талановитих професіоналів. Ми з вами напевне встигли переконатися: там живуть люди, для яких найважливіше - хто говорить. Вони персоніфікують як ворога, так і друга.

Звідси - крики: «Россия, Путин!», тиражовані у вигляді сотень зразків передусім аматорського відео. Можете мені повірити, ті мільйони мирних жителів, котрі лишилися в зоні АТО і, як це не прикро звучить, далі підтримують терористів (інакше війна б уже скінчилася, навіть із меншою кров'ю), не пов'язують своїх надій із Гіркіним, Болотовим, Безлером. Так само плювати вони хотіли на Януковича, Шуфрича, Єфремова. Їхня віра ґрунтується здебільшого на тому, що неслухняний Стрєлок перестав слухатися Путіна, тож навести порядок повинен саме Володимир Володимирович. Натомість у їхній свідомості Україна ще не асоціюється ні з ким. Увага: Порошенка, Яценюка, Яроша, Тимошенко не пропонувати.

Отже, чи вирішується перше питання: чиїм голосом, від чийого імені говоритиме з Донбасом спеціальне телебачення? Не певен...

Звідси - не менш важливе питання: мовне. Чи можна переконувати й перековувати схід, озброївшись української мовою? Я думаю - так, але я помиляюся. Бо поки що люди, на яких повинно бути спрямоване спеціальне телевізійне мовлення, не довіряють інформації українською мовою. Для них російська - мова ідентичності.

Гаразд, сьогодні на фронті за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ воюють та гинуть носії російської мови, і таких дуже багато. Патріотизму в цьому випадку мова не визначає. «Слава Україні!» має таке ж саме емоційне навантаження, як і «Слава Украине!». А «Героям слава!» взагалі майже однаково звучить обома мовами. Проте вибір мови саме для спеціальної розмови з Донбасом - капкан. Українською не так слухатимуть. За російську можна вигребти по повній. Закликають же українців не купувати книги російською мовою, навіть якщо вони й видані в Україні. Причому часто, не розібравшись зі змістом, називають їх «російськими книжками».

Отже, якщо спеціальне телебачення для Донбасу матиме за робочу мову російську - його дуже скоро назвуть російським. А якщо українську - воно не охопить і третини цільової аудиторії. Заодно мимоволі визначить особливий статус регіону: мовляв, для них усе слід робити «спеціально», аби не роздратувати, не розстроїти, не засмутити, не образити.

Нарешті, наповнення. Чим новини, створені журналістами «1+1», 5-го каналу, каналу «24», «Еспресо TV» чи ICTV для, так би мовити, всієї України, повинні й будуть відрізнятися від аналогічних новин, створених в Україні для жителів Донецької та Луганської областей? Мовою? Персоналіями? Походженням журналістів та операторів? Спікерами? Відразу питання по ходу - а публіцистичні програми, соціальні ток-шоу, культурно-просвітницькі проекти теж робитимуть спеціально для жителів Донбасу? З огляду на їхній світогляд, смаки, ще й в умовах, коли російські канали вони дивитися можуть і будуть, бо заборона лише стимулює... Чи буде це цікаво й потрібно мешканцям інших регіонів України?

Якщо відповідь на попередні питання з часом, сподіваюсь, буде, то визначення з контентом чекати, по-моєму, доведеться до наступних президентських виборів, не інакше.

Висновок: із жителями Донбасу справді треба говорити. Але взяти курс передусім на оперативне спростування фейків, провокацій та інших заходів інформаційної війни. Робити це повинна людина, котра не викликає в жителів Донбасу відторгнення. Натомість треба показувати й розказувати, як усе є насправді. І лише за таких умов не матиме значення, українською це звучатиме чи російською.

Така чи інакше, перші висновки краще робити, коли і якщо спеціальне телевізійне і радіомовлення для Донбасу почнеться в штатному режимі.

Ілюстрація - Володимира Чиглазова