Це було знаковим – закриття спершу «Громадського радіо» в лютому, а потім, уже в червні – «Радіо НАРТ». Бо ж вирішальну перемогу вже здобуто, й нема чого витрачати гроші на непотрібні медіаресурси, які, до того ж, поводяться далеко не завжди так, як хочеться їхнім спонсорам та власникам. Тим більше, що «Громадське радіо» не мало достатньої – за задумом тих, хто його фінансував – аудиторії, бо діяло в інтернеті, а «Радіо НАРТ» радикальністю своїх програм дратувало багато кого (в тому числі і впливових осіб), передусім на Донбасі і в Одесі, де, поміж іншого, його також ретранслювали.

Це справді було знаковим – закриття цих двох медіаресурсів, бо потім – уже в вересні – фактами стали розпад коаліції переможних революційних сил, реінкарнація Партії регіонів та Віктора Януковича, створення нового уряду з опорою на контрреволюційні сили в парламенті, реабілітація олігархату, катастрофічне падіння рейтингу президента – висуванця Майдану тощо…

Так, це у 2005 році новообраний президент Віктор Ющенко, який публічно обіцяв опікуватися «Громадським радіо», щоб не тільки повернути його в ефір (а виходило воно на хвилях радіо «Континент» ‒ ще одного зниклого незалежного мовника), але й надати належні частотні ресурси, «забув» про свою обіцянку. Так, грошовиті персонажі з команди Ющенка, які фінансували «Радіо НАРТ» (повна назва станції «НАРТ ‒ чесна хвиля»), кинулися ділити владу та власність, вирішивши – справу зроблено, час набивати кишені. Так, ілюзія повної й остаточної перемоги демократії в Україні запанувала навіть у зазвичай прагматичних головах американців, які в березні 2006 року на третину скоротили обсяг мовлення української редакції «Радіо Свобода». Але ж сьогодні таких ілюзій немає – а тим часом фактично немає й нормального «розмовного радіо» (talk radio) з достатньою площею покриття. Бо ж інтернет – справа хороша, але, попри його глобальність, без мовлення в FM-діапазоні до слухацької аудиторії не входять селяни, дачники, автомобілісти, хворі в лікарнях та бійці ‒ учасники АТО. Загалом ідеться про мільйони постійних слухачів, і нехтувати цим – щонайменше нерозважливо.

Так, описані вище події відбулися не зараз, а 2005 року. Проте головні й навіть багато які другорядні дійові особи на політичній, економічній та мас-медійній арені залишилися тими самими – за кількома винятками. Тож залишається чимало типологічно спорідненого з минулим, з його нерозв’язаними проблемами та раціонально непоставленими, але об’єктивно визрілими завданнями. І це попри значно більшу, аніж тоді, зрілість громадянського суспільства та значної частини журналістського корпусу, попри розуміння частиною грошовитої публіки критичної власної залежності від перебігу політичних процесів («або пан, або пропав» – останнє в разі, якщо прийдуть Путін та Янукович), попри відсутність романтичних ілюзій у патріотичної частини населення та його непіддатливість шаленій, як ніколи, московській пропаганді, зрештою, попри фактичний стан «гарячої» війни.

Так, звісно, сьогодні є «Громадське радіо» (якщо не помиляюся, аж дві години на хвилях УР-1), є радіо «Ера», є «Радіо Свобода», є, зрештою, радіо «Вести» (про останнє – мова окрема), є численні регіональні мовники.

Але…

Ситуація в Україні і сьогодні, і в ближчі роки (слід дивитися на речі тверезо) є і буде форс-мажорною. По-різному, але форс-мажорною. Адже йдеться не про міжпартійні чи міжкланові розбірки, а про саме існування країни, про долі та життя мільйонів її громадян. Бути перманентним об’єктом агресії – економічної, політичної, воєнної, (дез)інформаційної, і при цьому вистояти – надзвичайно важко. Втім, можливо. Не стану перераховувати приклади. Та в усіх випадках важливою складовою успіху протистояння зовнішній агресії була інформаційна складова. Не агітаційно-пропагандистська (хоча і вона мала місце), а саме інформаційна, в усіх її вимірах; у сенсі роботи розмовного радіо – це від оперативної подачі гарячих новин і до регулярних виступів знаменитих філософів, від історико-культурологічних програм і до «жорстких» інтерв’ю з політиками у прямому ефірі. Наразі жодне «розмовне» радіо в Україні не здатне перекрити весь потенційний спектр мовлення; здебільшого йдеться про різнопланові діалоги в прямому ефірі, випуски новин, розмови зі слухачами та ввімкнення кореспондентів із місць подій. Тим часом потрібні, так би мовити, мобілізаційні медіа. Не у воєнному, а в державному та громадянському сенсі. А цим, схоже, ніхто не переймається. Чи переймається мінімально. Тоді як потрібні значні ресурси – і фінансові, й організаційні, і людські. Адже для того, щоб нейтралізувати агресивну кремлівську пропаганду, побудовану на дезінформації, і, головне, активно сприяти становленню України як політичної і культурної цілісності, безпечно від рецидивів неототалітарних та проімперських настроїв, слід задіяти все, що тільки можна. І навіть більше.

А це означає, що держава має знайти важелі, щоб заохотити (назвімо це так) не лише «грошові мішки», а й просто значний та середній капітал скинутися і створити цілу мережу мовників із максимально можливим покриттям (бажано, щоби в FM-діапазоні зачіпало й прикордонні райони Росії, і хоча б північний Крим, і південну Білорусь). Причому має йтися про наголос на специфіку різних цільових аудиторій – молоді, пенсіонерів, автомобілістів тощо – і різних регіонів. Але водночас і про побудову «мостів» між групами населення і між регіонами. Бо ж інакше навіщо все це робити?

Тільки не слід передавати куті меду і вважати весь схід прорадянським, якому треба підспівувати в неототалітарних настроях. Навпаки! Просто працівники такого радіо мають знати, як у просторіччі в цьому регіоні звуться населені пункти, які пестливі імена зазвичай дають котикам і песикам та якими мережами супермаркетів користуються. А від експертів (деяких варто запрошувати з Москви чи Пітера – «о! професор із самої Білокам’яної! послухаймо його!») вимагатиметься доскональне володіння їхньою проблематикою, пропущеною через місцеву специфіку. Тільки так можна «зачепити» широку аудиторію, шокувати її, вивести з провінційного світоглядного ступору, коли люди загороджуються ще радянськими та неорадянськими стереотипами від цілісного сприйняття й України, і світу.

І в жодному разі не можна йти шляхом радіо «Вести». Адже навіть якщо «винести за дужки» зміст його програм, то суто російськомовна радіостанція в Україні об’єктивно закріплює постколоніальний та посттоталітарний стан справ, допомагає стверджувати настанови «русского мира». Сьогодні не лише в центрі країни чи на півдні, а й на сході масова аудиторія цілком нормально сприйматиме двомовне, а певна її частина – суто україномовне радіо (пам’ятаю, коли на початку 2000-х « Радіо Свобода» мало нормальне покриття, то частка на сході іноді доходила до 10‒12%, а у Криму – до 18%!).

Прихильники «стандартів», «збалансованості» та «чистих рук» можуть, звісно, заявити – це насильство над людьми, яке право має хтось «промивати їхні мізки», нехай самі розбираються в усьому, якщо захочуть. Прихильники постмодернізму до цього можуть додати – всі точки зору рівноправні, всі вони рівнозначні. Що ж, усій цій публіці варто буде виступити з публічною заявою, в якій суворо засудити як антигуманну практику світоглядної денацифікації у Західній Німеччині, де надзвичайно важливу роль зіграло розмовне радіо. Мовляв, нехай би нацистські погляди процвітали й надалі, не треба було промивати мізки їхніх носіїв… Але тодішні німецькі керівники й інтелектуали (постмодерну філософію, на щастя, вигадали значно пізніше) підійшли до справи відповідально і кваліфіковано. Адже мізки десятків мільйонів людей справді слід було «промити», прочистивши їх від смердючої субстанції геббельсівського виробництва. Тільки після такого ретельного «промивання» люди стають здатними адекватно сприймати дійсність.

Звісно, світоглядна денацифікація та світоглядна дерадянизація – речі багато в чому різні, хоча в обох випадках йдеться про подолання тоталітарних концептів і стереотипів на рівні свідомості й підсвідомості; друга загалом складніша за першу, оскільки радянський тоталітаризм проіснував значно довше і використовував куди більш підступні гасла, ніж гітлеризм і навіть нинішній путінізм – йшлося про гуманізм, розквіт культури, людину праці…

Загалом же розмовне радіо – річ хитра, знаю це за власним багаторічним досвідом ведучого прямих ефірів, воно вимагає, крім усього іншого, миттєвої реакції, самовіддачі та наявності власної позиції ведучого. Проте, думаю, не так важко буде знайти  журналістів та експертів – пішла б тільки справа.