Протягом останнього року в Україні кілька разів змінювалося офіційне ставлення до євроінтеграції. Рік тому країна жила очікуваннями близької асоціації з Євросоюзом. Потім - розчарування, Євромайдан, повалення режиму Януковича. Тепер - підписання угоди про асоціацію, та водночас російська агресія, анексія Криму, війна на Донбасі - й невизначена (а чи просто подана в наших ЗМІ без аргументації?) позиція ЄС.

Сьогодні Україна переживає період єврооптимізму, євронатхнення. Але й не буде перебільшенням стверджувати: для дуже багатьох українців це євронатхнення є передусім суто політичним, а його мотивація - суто негативною: «Геть від Москви». Євросоюз нині притягує українців не сам по собі, а як альтернатива реінтеграції з пострадянським простором. Або трохи спрощуючи: хай той Євросоюз буде хоч чортом із рогами, аби лише не до Росії.

Отже, офіційне ставлення до євроінтеграції змінилося радикально. Громадська думка стала ще прихильнішою. А як щодо її висвітлення? Чи стали ми інформаційно ближчими до Європи? Чи стали ми знати про Євросоюз більше?

Ще рік тому інформаційний бік євроінтеграції був дуже дивним. З одного боку, нам навіювали піднесення й навіть ейфорію: от-от асоціація з Євросоюзом стане реальним фактом. З іншого боку, до геть неадекватних масштабів роздмухували тему одностатевих шлюбів - так, ніби саме вона є головною на порядку денному в ЄС.

А ще весь час президентства Януковича українцям щосили розповідали про нездоланну кризу, що охопила країни ЄС. Повсякчас лунали репортажі про масові акції протесту в Португалії, Іспанії, Італії, Болгарії, Румунії, Греції, Кіпрі. Саме такі репортажі протягом тривалого часу були провідною, а то й узагалі єдиною інформацією про Європейський Союз.

Ба більше, їх подавали як віддзеркалення ситуації в усьому ЄС: про ситуацію у Фінляндії, Швеції, Нідерландах та інших країнах, де криза була не такою відчутною, а то й узагалі невідчутною, українців не інформували - навіть слово «майже» тут є зайвим, бо не інформували, й усе. Та що там Нідерланди: українцям практично не було звідки дізнатися про факт, що ВВП Польщі всі ці роки продовжував стабільно зростати!

А саме інформація про Польщу могла істотно похитнути досить усталений стереотип - мовляв, євросоюзівці приїжджатимуть до України з грошима й матимуть тут усе, а ми, як ті раби, на них працюватимемо. Адже якщо Польща не потрапила до «євросоюзівського рабства», а набула потужного імпульсу до розвитку, то чому Україна неодмінно має опинитися в рабстві? От саме про це українцям і не розповідали, от саме в такій площині запитання й не ставили. І представники тодішньої опозиції, перебуваючи на ток-шоу, так само - тодішні опозиціонери оперували все більше глобальними категоріями.

Ще українців наполегливо переконували: німці більше не хочуть тягнути на собі весь Євросоюз, а британці взагалі хочуть його залишити; майбутній вихід Великої Британії з ЄС змальовували як практично доконаний факт.

Тим часом в українських ЗМІ йшла потужна реклама Росії та Білорусі - аж до репортажів (Перший канал Національного радіо!) про те, як у Вітебській області затримали двох п'яничок за кермом, і яке покарання вони за це отримали. Саме під час януковичівської псевдоєвроінтеграційної кампанії український ефір заповнили матеріали про дрібні, навіть дріб'язкові події місцевого масштабу - але неодмінно позитивні - в Росії та Білорусі.

Якби не добрі сподівання й небажання вірити в найгірше, задовго до 21 листопада 2013 року можна було з упевненістю сказати: асоціації з ЄС не буде, бо януковичівська євроінтеграція - фіктивна. Надто вже промовистим був мейнстрим більшості тодішніх медіа. Надто вже відверто вони ліпили з Євросоюзу образ чогось як не ворожого, то, поза сумнівом, чужого й далекого.

Нині все це залишилося позаду, в минулому.

Ще одна цікава особливість. До кінця минулого літа, тобто до початку економічних війн Росії проти України, картина світу, що її малювали українські ЗМІ, була дуже простою: всі країни відстоюють свої інтереси, й відстоюють так, як можуть. Українцям утовкмачували: для відстоювання своїх інтересів геть усі країни не гребують засобами: мовляв, улаштовуючи торговельні війни проти України, Росія захищає свої інтереси; все природно, так і має бути; а Україна мусить захищати свої. І, знову ж, представники тодішньої опозиції теж демонстрували саме такий погляд на речі.

І лише на початку минулого вересня наші ЗМІ нарешті згадали про міжнародне право. Якщо не помиляюся, першим зробив це Петро Порошенко в ефірі Савіка Шустера - з переліченням норм міжнародного права та підписаних Росією угод, які вона брутально порушувала. Поза сумнівом, Порошенко був зацікавленою стороною («Рошен» став однією з найбільших жертв торговельної війни), але запропонований ним дискурс від того не втрачав актуальності.

Тему підхопили, й порушення Росією основоположних принципів міжнародних відносин, зокрема й економічних, стало провідним кутом зору на проблему. Тривало так, утім, менше трьох місяців: щойно стало відомо про відмову від асоціації, як тема порушення Росією міжнародно-правових норм геть зникла, ніби її й не було: ЗМІ - принаймні, не відверто опозиційні - знову завели стару пісеньку про захист Росією її національних інтересів, про природність її кроків і про те, що вона нібито має на це повне право.

Сьогодні тема порушення Росією всіх можливих норм та принципів міжнародного права стала загальною - надто вже очевидним і надто кривавим це порушення нині є. Але хто знає? Якби не багаторічне базікання про захист інтересів, якби кожне, бодай невелике, порушення Росією принципів та норм міжнародного права наші ЗМІ одразу фіксували й давали йому належну оцінку - може, й до нинішніх подій не дійшло би. Адже сьогодні Росія теж захищає свої національні інтереси - такі, якими вона їх бачить, і так, як вважає за потрібне. І розв'язана нею інформаційна війна - це теж захист нею її інтересів. Пропаганда вседозволеності, пропаганда права сили - от чим були насправді велемудрі теревені про захист національних інтересів, буцімто ніяк і нічим не обмежених.

Ще однією рисою інформаційного супроводу євроінтеграції по-януковичівськи було плекання стереотипів. Один із численних прикладів - жовтневий (2013 року) ефір Національного радіо, розмова з гостем студії; надто вже вона врізалася в пам'ять. Тема - євроінтеграція. Про ЄС - лише схвально, ніякої чорнухи, але... «Ми - надто різні», - такою була ідея розмови. Мовляв, європейці понад усе цінують порядок; пунктуальність і педантизм - їхні мало не пунктики, вони звикли слухатися владу, мало не сліпо їй підкорятися (?!), а все їхнє життя - суворо регламентоване. Але й у нас є свої переваги - емоційність, щирість: «Ну, хіба ж можуть європейці так по-слов'янськи емоційно радіти й веселитися?»

Висновок напрошувався безваріантний: нашому емоціо нема чого робити серед європейського раціо. В аудиторії навіть запитання не мало виникнути: європейські пунктуальні педанти - це хто? Іспанці? Італійці? Греки? Поляки? Румуни? Українському загалові втовкмачували й утовкмачували ідею Євросоюзу як чогось буцімто гомогенного, де й близько немає місця розмаїттю.

Це втовкмачування сприяло розколу й самої України. У тому ж таки Донбасі неодноразово доводилося чути від вельми освічених людей, для яких «бандерівці» - то лише ярлик: «Західні українці - не такі, як ми: вони закриті, з усією душею вони до вас не поставляться». Тут пропаганда ставила знак рівності між закритістю й нещирістю - та й, до того ж, оцього «від усієї душі» на Донбасі теж особливо помічати не доводилося. Донбаська «широта душі» була таким самим стереотипом, як і західноукраїнська «нещирість» - але в обидва вірили, бо західноукраїці й географічно, й ментально близькі до Європи, а Європа ж - «не така, як ми».

Нині протиставлення Європи Україні теж відійшло в минуле. Ну, майже відійшло: скажімо, Сергій Коротаєвський в авторській програмі «Про це говорять» (радіо «Ера», що на першому каналі) робить це мало не щодня - хоча й м'яко, не в лоба. Скажімо, за Коротаєвським, Росія веде гібридну війну проти України за напрацьованими на Заході методиками. Логіка тут, звісно ж, просто чудова: якщо вам на ногу впав комп'ютер - винен Білл Гейтс. Але варіації на цю тему лунають щодня.

Втім, сьогодні це таки виняток. А от трансльоване ЗМІ уявлення про Євросоюз як про щось гомогенне й однорідне піти в минуле ніяк не хоче. Мабуть, у десятках джерел доводилося читати: от ратифікує угоду про асоціацію українська Верховна Рада, ратифікує Європарламент... Те, що її мусять ратифікувати ще й парламенти всіх двадцяти восьми країн - членів ЄС, і саме там можуть трапитися неприємні несподіванки, майже ніхто не підкреслював. Тож нинішні повідомлення про те, що угоду вже ратифікували Латвія, Литва та Румунія (раніше, ніж Україна!), для чималої кількості українців стало несподіванкою - в тому розумінні, що вони, можливо, й гадки не мали про таку необхідність.

Російська та проросійська (зокрема й януковичівська буцімто «євроінтеграційна») пропаганда довго навіювала образ Євросоюзу як такого собі «Союзу антирадянських капіталістичних республік (і монархій)». Як дзеркального аналога СРСР. Мовляв, усім керує Брюссель, він диктує, що й у яких кількостях якій країні виробляти, та й узагалі в ЄС - мало не планова економіка. Мовляв, балтійські країни домагалися незалежності, а в підсумку з одного союзу переметнулися до іншого. Мовляв, Брюссель знищить найпотужніші галузі української промисловості.

Чимало українців саме так і вважають. Не далі як 24 липня на тому ж таки Першому каналі Національного радіо, у програмі «Український вимір» в першому ж запитанні слухача пролунала впевненість: Брюссель тепер установлює в Україні тарифи на комунальні послуги, нав'язуючи конкретні цифри.

Або ж зустрічається як варіант: Брюссель налагодить в Україні потужну конкурентоспроможну економіку. Пасивними, споживацькими - от якими є чимало очікувань від асоціації з ЄС.

Просвітницької інформації про Євросоюз, про його природу й засади існування як не було, так і немає - за рідкісними й безсистемними винятками. Та що там казати: листопадове (після відмови Януковича від підписання асоціації) число одного дуже респектабельного й дуже патріотичного журналу прикрашала обкладинка «Викрадення Європи», де на коні в образі Європи було зображено Ангелу Меркель. Редакції й на думку не спало: тим самим вони підтримали одну з підвалин російської й проросійської пропаганди, яка зображує Меркель як такого собі «євросоюзівського генсека».

Зокрема, для більшості українців невідомим (або, принаймні, не усвідомлюваним) залишається основоположний факт: Брюссель не командує країнами-членами; його суверенітет є вторинним, похідним від сукупного суверенітету країн-членів. Сільське господарство, де й справді існують квоти на виробництво? То сільське господарство взагалі є особливою галуззю за дуже багатьма суттєвими чинниками - недаремно ж його завжди виокремлюють із-поміж інших! Що ж до інших галузей, то ситуація кінця 1960-х років, коли комуністична Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) директивно, в наказовому порядку згорнула виробництво трамваїв у Східній Німеччині, щоби сконцентрувати їхнє безконкурентне виробництво в Чехословаччині, - в ЄС така ситуація принципово неможлива.

Та що там казати: для багатьох українців уявлення про Євросоюз так і залишаються стереотипами, а не знанням. Програма «Вікно у Європу» на 5-му каналі? Так, вона дає чимало інформації, але є радше інформаційною, ніж просвітницькою. І - назва, назва! Вона ж відсилає до ще одного поширеного стереотипу - що то Петро І «прорубав вікно у Європу» й для України теж! У даному разі образність і лаконічність назви навряд чи є виправданою - в саме такому варіанті; красива форма містить шкідливий (бо неправдивий) зміст.

Надто багато стереотипів - так можна в цілому визначити інформаційну ситуацію, що склалася довкола Євросоюзу. І виправляти ці стереотипи в нас не поспішають. Хоча б для того, щоб не давати українцям невиправданих очікувань, які рано чи пізно призведуть до розчарування, і не спонукати їх висувати до ЄС необґрунтованих вимог.

Не навіювати їм, ніби повне членство України в ЄС є вирішеним питанням, і треба лише почекати. Адже нині п'ять країн є офіційними кандидатами на членство в Євросоюзі - це Ісландія, Македонія, Сербія, Туреччина й Чорногорія; вже подала заявку на членство Албанія. Це аж ніяк не означає, що саме в такому порядку вони й вступатимуть, але нині Україна перебуває в самому хвості цієї черги.

Зрештою, так і не доводилося чути чіткої відповіді на фундаментальне запитання: асоціація з ЄС - це користь чи шкода? Активізує вона українську економіку чи знищить її? Майже, за дуже малою кількістю винятків, не доводилося чути, що різниця - в економічній стратегії: якщо ми збираємося нічого не міняти й хочемо стати багатими, їдучи на рештках та уламках радянської економіки - тоді, поза сумнівом, знищить; якщо ж ми хочемо збудувати модерну й конкурентоспроможну економіку - то дасть потужний стимул. Асоціація з ЄС - це шанс, це спонука для давно назрілих змін, але в жодному разі не дійна корова для доїння. Й чи скористається Україна цим шансом - то вже залежить від неї самої.

Прості, здавалося б, речі, але як же бракує їх в інформаційному потоці!

Фото - dt.ua