Наступного дня після смерті 40-го президента США (а він пішов із життя після тяжкої тривалої хвороби) Білл Клінтон сказав у телеінтерв’ю: «Рейган вірив в Америку і вважав свободу універсальною цінністю. Він знав, що з холодною війною буде покінчено, що вона завершиться тріумфом свободи. Рейган приїжджав до Берліна і казав великі слова: “Давайте зламаємо стіну!”. Він вірив у те, що кожен хоче бути вільним. Я думаю, йому було приємно усвідомлювати наприкінці шляху, що більше половини людей у всьому світі зараз мають можливість вибирати собі уряд. Це його спадщина».

Хтось може погодитися з цими словами, хтось – ні, але так чи інакше лише два американські актори зуміли змінити на краще світ, у якому жили: Чарлі Чаплін – силою свого мистецтва, Рональд Рейган – силою своєї політичної волі. Чаплін був людиною ліберальних поглядів, Рейган – консерватором, але обидва вони вірили (часом наївно) в людину, в її здатність до моральних учинків і в можливість людства змінитися на краще.

Чаплін у своїй кінематографічній творчості зрілого періоду нерідко звертався до політичних проблем (найяскравіший приклад – антифашистський фільм «Великий диктатор»), Рейган же нерідко у своїй президентській діяльності поводився як кіноактор (чи, ймовірно, як телеведучий, адже він був і ним), що звертається до глядачів чи до колег за фахом на знімальному майданчику. Згадаймо лишень: коли навесні 1981 року після замаху його доставили з кулею в легкому до лікарні, він оглянув хірургів, які скупчилися навколо операційного столу, і запитав їх перед тим, як прийняти наркоз: «Сподіваюся, ви всі республіканці?»…

Але – детальніше про Рейгана-політика.

Свою інавгураційну промову 20 січня 1981 року, текст якої, до речі, він написав сам (як і тексти цілого ряду подальших виступів), Рейган присвятив питанням економічних недуг країни. Рейган стверджував, що потенційне економічне зростання після скорочення податків компенсує втрати доходів. Результат: упродовж восьми років президентства Рейгана рівень інфляції знизився з 12,5% до 4,5 %, рівень безробіття – з 7,5% до 5,3%. І це при тому, що в період з 1981 по 1985 роки відбулося рекордне як на мирний час збільшення асигнувань на військові потреби – більш ніж на 40%. Хоча за останнє довелося розплатитися зростанням – аж удвічі – дефіциту бюджету.

Таким чином, 40-й американський президент заклав основи нової економічної політики – «рейганоміки». Власне, не зовсім нової: вона спиралася на ідеї Адама Сміта та розробки Чиказької школи, вже успішно випробувані в Чилі. Йшлося про перенесення акцентів із регулювання попиту на товари й послуги (чим захоплювалися соціал-демократи 1960–70-х років) на стимулювання виробництва. Це досягалося шляхом істотного зниження податків та витрат держави – всіх, окрім військових.

При цьому Рейган, який свого часу «вибився в люди» із бідняків, заявляв: безробітні – це люди, котрі не хочуть працювати. Сам він, слід сказати, вмів працювати: у старших класах школи й в університеті він улітку працював рятувальником у парку міста Діксон, де жила його сім’я, і за сім сезонів ним було врятовано 77 потопельників, чим він пишався все життя більше, ніж своїми політичними успіхами. Виходячи саме з парадигми «нероб», Рейган боровся з бюджетним дефіцитом: у 1982–83 роках президент дав вказівку скоротити на 40% бюджетні асигнування на допомогу бідним сім’ям; істотно впали витрати на медичне обслуговування літніх людей, на будівництво соціального житла, на інші соціальні програми.

Разом із тим у межах «рейганоміки» було запропоновано безплатні програми навчання та перенавчання для безробітних, які дуже швидко довели свою ефективність. Крім того, спрощення державного регулювання стимулювало швидкий розвиток венчурних фірм малого та середнього бізнесу, особливо у сфері радіоелектроніки, біотехнології та телекомунікацій, що мало наслідком швидке постання нинішнього глобально комп’ютеризованого світу з його всесвітнім зв’язком та інтернет-комунікаціями й мас-медіа.

Усе це, ясна річ, було продуктом діяльності цілого «мозкового штабу» глави держави, до якого входили інтелектуали та менеджери високого класу. Як би не оцінювали сучасники та наступники «рейганоміку», вона була достатньою мірою цілісною та ефективною концепцією розвитку економіки США. І якщо вже мова зайшла про команду Рейгана, то слід віддати їй належне: вона впоралася з непростою ситуацією, що склалася після замаху на президента, коли спершу глава держави лікувався від наслідків кульового поранення легені, а в наступні два роки часто хворів. Фактично керівництво державою в цей час здійснювала трійка провідних працівників Білого дому: керівник президентського апарату Джеймс Бейкер, його заступник Майкл Дівер і радник президента Едвін Міс. А радником щодо СРСР та Східної Європи був гарвардський професор історії Ричард Пайпс. Саме цей інтелектуал і дав у руки лідеру США ту «зброю», якою було переможено «імперію зла» (цей термін вперше прозвучав у промові Рейгана у 1983 році. Була проголошена довгострокова й широкомасштабна Стратегічна оборонна ініціатива, метою якої стало досягнення військової переваги в космічному просторі, яка одразу одержала у пресі назву програми «Зоряних воєн». Нарощування гонитви озброєнь відбувалося в усіх галузях – можна сказати, що в небесах, на землі й на морі, як співалося в популярній радянській пісні. Тільки змагання це вигравав не Кремль, а Білий дім...

Слід сказати, що фах кіноактора тут дуже допоміг Рейганові: як стало відомо потім, значна частина програми «Зоряних воєн» виявилася відвертим блефом, покликаним завести радянську військово-технологічну галузь у глухий кут і максимально економічно ослабити СРСР. Але президент США дуже й дуже серйозно вів мову про ці війни – і йому повірили й у Кремлі, й на Луб’янці. Вдалося Рейганові й інше – виснажити комунізм економічно, воєнно-політично і – головне – морально, нав’язавши Кремлю своєрідну маневрову війну по всій земній кулі. Ефіопія, Ангола, Мозамбік, Індокитай, Ємен, Нікарагуа, Гренада – далеко не повний перелік «гарячих» точок, які стали складовою холодної війни. Та головним тут, звісно, став Афганістан. Активна масована підтримка сил опозиції, що діяли проти окупаційних радянських військ та маріонеткового кабульського уряду Афганістану (чого вартий лише постійний супутниковий моніторинг пересування ворога, який одержали у своє розпорядження моджахеди!), була козирною картою адміністрації Рейгана. Кремлівські геронтократи програли цю глобально-локальну війну представникові, між іншим, свого ж покоління. Щоправда, наступники Рейгана недооцінили випущеного з пляшки джина – радикальний ісламізм, і коли рух «Талібан» оформився організаційно, просто не звернули на нього уваги. При цьому варто зауважити, що якби не американське політичне і військово-технічне втручання, хто знає, чи не захотілося б Кремлю розширити ареал цієї війни, щоб помити чоботи своїх вояків в Індійському океані? Принаймні, великий радянський друг Саддам Хусейн уже вдарив було по Ірану, що підтримував афганських моджахедів, а золото Колими щедро пливло в кишені белуджських племінних вождів, щоби ті повставали проти центрального уряду Пакистану. І в разі успіху цих авантюр рахунок утрат в регіоні міг стати значно більшим, а сама війна з десятками тисяч похоронок щороку – стати майже нескінченною...

Отож будемо вважати, що і для СРСР Афганістан скінчився порівняно малою кров’ю та великою перемогою – смертю червонопрапорної супердержави.

На найвищому рівні глобальну війну з комунізмом вела з американського боку вузька група урядовців, утаємничених у її механізми та цілі (не співіснування з СРСР, а докорінна зміна радянської системи): сам Рейган, шеф ЦРУ Вільям Кейсі, міністр оборони Каспар Вайнбергер, радник із національної безпеки Ричард Аллен і згаданий уже Ричард Пайпс – фахівець з історії Росії, який добре знав, що робити з євразійським ведмедем. Почалися ці дії навесні 1981 року і тривали до кінця 1986 – початку 1987 років, коли почали розгортатися перебудова і десталінізація в СРСР. Це не була війна з народом – це була війна з тоталітарно-імперським режимом, той «хрестовий похід за свободу», який Рейган проголосив публічно.

Американські експерти чітко визначили два головних чинники, які тиснутимуть на Кремль, змушуючи його до радикальної зміни політики:

а) скорочення до мінімуму можливостей Кремля продавати радянські енергоносії за високими цінами й одержувати валютні надприбутки;

б) скорочення до мінімуму здатностей СРСР купувати чи красти за допомогою потужної мережі шпигунів передові західні технології.

Пам’ятаю, як у першій половині 1980-х комп’ютерники високого класу (на рівні професорів) розповідали мені на кухні за чаркою, що мікрочіпи для систем керування новітніми крилатими ракетами СРСР добуває таким фантасмагоричним шляхом: через підставну індійську фірму в Японії купують великі партії насичених електронікою ляльок, а потім везуть їх кружним шляхом до Союзу, виколупують і вмонтовують у зброю. А капосні японці ще й знущаються: помістили напис – «Інтелектуально запатентовано від копіювання росіянами». І справді, мовляв, скопіювати неможливо...

Просто-таки «чорна кінокомедія», чи не так?

Розібратися ж із енергоносіями допомогла дипломатія: у 1985–86 роках відбулося обвальне падіння цін на нафту, а затим і на газ внаслідок того, що Саудівська Аравія раптом знехтувала угодами ОПЕК про стримування видобутку енергоносіїв та почала гнати на ринок велику кількість пального.

А тим часом Рональд Рейган (це документально зафіксовано) мріяв по-людськи поспілкуватися з Горбачовим, показати йому Америку, уявляв, як вони разом полетять на вертольоті над робочим передмістям, а потім вертоліт сяде,   вони зайдуть у будинок, де живе проста американська сім’я, щиросердо поговорять із його господарями, – і Горбачов усе зрозуміє...

Такого польоту не було. А були зустрічі Рейгана з генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим, які привели до підписання у 1987 році Договору між СРСР і США про ліквідацію ракет середньої й меншої дальності та – фактично – до закінчення холодної війни внаслідок глибинних змін у Радянському Союзі. Отож саме колишній кіноактор Рейган став тим політичним лідером Заходу, якому вдалося консолідувати демократичний світ і спільними зусиллями зламати хребет глобальному комунізму – як політичній реальності та як привабливій для мільярдів людей ідеології. Місія «воїна свободи», яким він вважав себе, була виконана.

... А мене все муляє думка: чи й справді кіноактор і телеведучий Рональд Рейган завжди усвідомлював те, що він перебуває не на черговому знімальному майданчику, а на капітанському містку найпотужнішої держави світу? І чи не було в багатьох його рішеннях елементу кіношної ефектності?

З іншого боку, втім, очевидно, що для людини, яка п’ять років підряд, з 1947-й по 1952-й, а потім ще й 1959-го обиралася президентом Гільдії кіноакторів (а на цю посаду будь-кого не обирали, голосування було реальним!) після «розрулювання» постійних конфліктів між голлівудськими зірками проблеми великої політики небезпідставно видавалися дитячими забавками...