За підсумками другого півфіналу продовжили боротьбу за перемогу в «Євробаченні-2014» представники Австрії, Білорусі, Греції, Мальти, Норвегії, Польщі, Румунії, Словенії, Фінляндії та Швейцарії. Не посміхнулася доля артистам із Грузії, Ізраїлю, Ірландії, Литви та Македонії.

Одразу ж хотілося би відзначити виступ поляків Донатана та Клео, їхню пісню «Ми - слов'яни». Напевне, «записні конспірологи» побачать у цьому виступі чергову антиросійську змову, черговий акт реалізації планів підступного Вашингтону - хоча й навряд чи самі артисти ставили перед собою якусь високу ідеологічну мету. Як на мене, пісня була такою собі, але от сценічний виступ - яскравий та оригінальний! Він змусив - не міг не змусити - і нас, українців, і білорусів, і росіян згадати: «слов'янське» - не означає «російське», бути слов'янином - не означає крокувати в ногу на марші з іконами Сталіна під командуванням Путіна. Слов'янський світ великий і розмаїтий, він - сукупність багатьох «схожих несхожостей». Слов'янський світ - яскравий, на відміну від похмурого «русскаго міра».

І російська пропаганда, і наші ЗМІ, що бездумно й механічно, просто за звичкою, відтворюють постулати тієї пропаганди, надто довго навіювали нам тотожність понять «слов'янське», «православне» та «російське»; надто довго перетворювали слов'янство на такий собі обов'язок, приреченість належати до «русскаго міра». І от - ковток свіжого повітря. Там, де на нього ніхто не очікував. Своїм трихвилинним виступом поляки компенсували повну відсутність на нашому телебаченні пізнавальних програм - хоча би про сусідні країни та народи. І, до речі, якби такі програми були й про Росію, незрівнянно більше українців були би переконані: ми та росіяни - різні народи; багато в чому схожі, але різні. І були би переконані не теоретично, з історичних та культурницьких книжок, а зі своїх власних вражень, із власного досвіду. Недаремно ж існує закономірність: ті українці, що багато їздили Росією й бачили її, практично завжди є патріотами України. Й навпаки: ті росіяни, що багато їздили Україною й придивлялися до неї, майже всі без винятку, переконані: українці - інший народ із іншими звичаями та іншою культурою.

От такого неочікуваного ракурсу набули враження від другого півфіналу. Що ж до самого конкурсного концерту, то він був цікавішим за перший півфінал. Складався з різнопланових і різностильових пісень, серед них було багато оригінальних і нестандартних, чимало запальних. Коли конкурсні виступи завершилися, важко було з упевненістю визначити, які з них пройдуть до фіналу, а які ні. Те саме стосувалося й уражень після закінчення першого півфіналу, от тільки там складність вибору полягала в тому, що більшість пісень були більш-менш стандартними.

Отут і починаються сумніви. Європейська мовленнєва спілка стверджує: вона розсортовує країни-учасниці по двох півфіналах так, щоби звести до мінімуму сусідське голосування. Що це є головний критерій, а все решта - лише випадок. Менше з тим, із року в рік повторюється одна й та сама ситуація: другий півфінал є помітно цікавішим і «святковішим» за перший. Цього року ситуація сягнула апогею - й це за тієї обставини, що склад учасників першого півфіналу просто-таки закликав до сусідського голосування. У другому півфіналі це не було таким виразним, але однаково Білорусь, Литва та Польща опинилися в одній компанії - рівно як і Австрія зі Швейцарією.

І от же що цікаво: з погляду шоу-бізнесу, з погляду організації концертів усе так і має бути: перша частина - розігрів, друга - вже гарячіше, третя, заключна, тобто фінал - кульмінація. Тільки от ідеться ж про конкурс, де всі учасники мусять мати рівні шанси! А виходить так: із року в рік з першого півфіналу до фіналу виходять слабші номери, ніж ті, яким не щастить у другому півфіналі.

Яке ж «Євробачення» без фриків? До фіналу потрапила «бородата жінка» (а насправді особа виразно, навіть підкреслено чоловічої зовнішності, тільки в жіночому вбранні) Кончіта Вюрст із Австрії, та й ті самі етнографічні поляки: якби не оригінальний сценічний вигляд, не факт, що вони були би серед переможців. Утім, чергового разу знайшло підтвердження правило: самої лише фриковості замало, треба ще й співати.

Знову привернули увагу заставки, знову змусили віддати їм належне. Легкі, ненав'язливі, незатягнуті, такі, що не відвертають на себе забагато уваги й не руйнують ритму концерту. Грузини пили вино. Литовка щось робила на подвір'ї Вільнюського університету, десь на мить, дуже фрагментарно - одними штрихом - вигулькнули й інші краєвиди литовської столиці. Словенка перебирала книжки у великій бібліотечній залі. Білоруси складали на льоду якогось палацу спорту хокейні шайби. Греки складали черепашки на березі моря на тлі гір. Ідентифікувати показані краєвиди та інтер'єри з певною країною можна було, лише знаючи і їх, і особливості країни. «Греки - море», «грузини - воно» - все зрозуміло. А от «білоруси - хокей»? Нібито ж, помітних успіхів у цьому виді спорту білоруси не здобували? Але хокей у Білорусі - те саме, що футбол в Україні та дзюдо в Росії. Улюблений вид спорту Лукашенка...

І знову викликав захват дизайн - та й, власне, задум - сцени. Якби не знати того напевне, просто неможливо було би повірити, що все це відбувалося на одній і тій самій сцені в одній і тій самій залі. Цього разу привернула увагу й от яка обставина: освітлення глядацької зали є ніби продовженням освітлення сцени, зала та сцена - єдині. «Приєднуйся до нас!» - цей девіз конкурсу втілено в багатьох деталях, і в цій зокрема.

Нарізки з номерів під час голосування в першому півфіналі були бездоганні - подеколи вони справляли навіть краще враження, ніж самі виступи; до них було взято найхарактерніші фрагменти пісень. А от у другому півфіналі вони видалися довільними й подеколи такими, що викривлювали характер виступів і не давали про них адекватного уявлення.

Як і в першому півфіналі, включення з грінруму були дуже коротенькими - власне, по одному на кожен півфінал, та ще й цього разу левову частку цього включення з'їла реклама. Сталася й нештатна ситуація (конспірологи, на старт!): відведеного часу не вистачило для підрахунку голосів, і непередбачену паузу заповнили ще однією нарізкою з конкурсних номерів - уже після голосування.

Коментували другий півфінал, як і зазвичай, Тетяна Терехова й Тимур Мірошниченко. І знову хотілося би зробити те саме зауваження: зважаючи на ставлення до конкурсу «Євробачення» на пострадянських теренах, зокрема й в Україні, не варто повсякчас казати: «Сьогодні ми побачимо п'ятнадцять різних країн», «Десять із цих країн вийдуть до фіналу», «Наступна країна, яка виступатиме, - це...», «На сцені з'являється чергова країна». Можливо, саме таким є євробаченнєвий звичай, можливо, саме так прижилося «там, на Заході» - але тут, в Україні, це поки що передчасно. Та ще й імена учасників (не країн, а артистів) Мірошниченко й Терехова часто-густо вимовляли у стилі «нрзб». «Дівчата заспівали про те, що вони точно знають, як використовувати слов'янську красу», - це Терехова вправлялася в красномовстві. А вийшло двозначно. Мірошниченко, ведучи мову про Норвегію, назвав її «нашою північною, нордичною сусідкою». Ні, зрозуміло: всі країни на Землі - сусідки, а Норвегія ще й із Росією межує, й саме з нордичного боку...

Чекаємо фіналу.

Фото - http://www.euroinvision.ru