Американському журналістові, авторові книжок про новітню російську історію, відмовили у продовженні російської візи. Девід Саттер каже, що це порушення свободи слова, тоді як росіяни кажуть, що Саттер сам винен, бо порушив правила подачі документів на візу для в'їзду до Російської Федерації.

В останні дні й тижні перед початком Зимової Олімпіади взаємини між Росією та Заходом нібито потепліли, особливо у полі медіамеседжів. Окрім того, що з-за ґрат випустили учасниць Pussy Riot, Михаїла Ходорковського та активістів Green Peace, спроби до порозуміння спостерігаються і в царині міжнародної дипломатії.

Кілька днів по тому, як Саттерові сказали, що він небажана у Росії персона, держсекретар США Джон Керрі та його російський колега Сергій Лавров обмінялися гумористичним подарунками на зустрічі у Франції. Зустріч була присвячена підготовці переговорів щодо Сирії, але розпочалася вона з того, що Керрі презентував Лаврову дві великі картоплини з Айдахо, американського штату відомого на врожаї картоплі.

Лавров прийняв подарунок із розлогою розшифровкою метафори картоплі й пізніше віддячив Держдепартаменту рожевою шапкою-ушанкою, яку вдягла собі на голову речниця американського МЗС Джен Песакі.

Можна припустити, що під час переговорів на теми Сирії часу для згадки про візу для простого смертного журналіста не було. Але справа Саттера лишається невирішеною, і вона є плямою на іміджі прогресивної Росії, який намагається презентувати президент Путін.

Девід Саттер, американський журналіст зі стажем, мав подовжити свою візу у листопаді. Російська влада твердить, що він занадто довго зволікав, і тому його попередня віза виявилася простроченою, що означає, що він порушив правила перебування іноземних громадян на території РФ. За це його оштрафували на 6 тисяч рублів і наказали залишити Росію.

Він виїхав до Києва і спробував подати на російську візу в місцевому консульстві РФ. Йому відмовили. Сам Саттер каже, що почув фразу про «небажаність» свого перебування на території Росії.

Девід Саттер працював у Москві в різні періоди з 1970-х років. Спочатку він був кореспондентом Financial Times, потім - Associated Press. З вересня минулого року він почав працювати для «Радіо Свобода». Він автор книжок про новітню російську історію, зокрема на одну з улюблених західними журналістами тем - корумпованість російського державного апарату.

У той же час Саттер не належить до негласного списку небажаних у Росії іноземних журналістів, і раніше подібних проблем у нього не виникало. Різноманітні анонімні джерела в російському МЗС, на які посилаються журналісти, твердять, що причина відмови у візі - суто бюрократична.

Проте від часу завершення холодної війни випадків подібного поводження з західними журналістами у Росії було не так багато. Три роки тому було відмовлено у візі Люку Гардінгу, журналісту газети Guardian, який так само, як і Саттер, написав книжку про зв'язок між державними та кримінальними структурами у Росії. 2012 року скасували візу французькій журналістці Анн Ніва, яка вважала, що це було спричинено її спілкуванням із опозиційними політиками. Торік відмовили у візі двом данським журналісткам, які планували висвітлювати Олімпіаду. Одна з них переконана, що це помста за її репортажі з Північного Кавказу.

Сам Девід Саттер також каже, що причиною відмови у візі стала відкрита критика з його боку на адресу адміністрації президента Путіна. Американський журналіст, зокрема, вважає, що російські органи безпеки так і не змогли подолати опору на Північному Кавказі, і ситуація там напередодні Олімпіади в Сочі лишається ненадійною - про що він часто каже вголос.

Посольство США у Москві звернулося до міністерства закордонних справ з вимогами пояснень, які поки не надійшли.

У часи холодної війни висилка чи відмова журналістам у візі були набагато поширенішими. У 90-ті відвертих «виставлянь» за двері не було, проте багато іноземних журналістів говорили про стеження, прослуховування телефонів і дрібні перешкоджання в роботі.

Саттер повернувся працювати до Росії восени минулого року в ролі радника «Радіо Свобода». Після раптового примусового виїзду в грудні він каже, що у московській квартирі лишаються особисті речі, зокрема матеріал для нової книги про Росію.

У те, що справжньою причиною відмови у візі відомому журналісту могла бути бюрократична заковика, мало хто вірить, принаймні на Заході. Сам Саттер каже, що Кремль не хоче, аби він перебував надто близько під час Олімпіади, передовсім тому, що свого часу розслідував вибухи 1999 року в житлових будинках у Москві, Буйнакську і Волгодонську. Саттер належав до тих коментаторів, які вважали, що теракти, в яких загинуло понад 300 людей, не були організовані бойовиками, а могли бути спецоперацією російських органів, аби виправдати подальший удар по Чечні.

Тим часом в іще одного американського громадянина ситуація з російськими органами влади склалася цілком інакше. Екс-програмістові ЦРУ Едварду Сноудену у вересні минулого року надали статус біженця, щоправда, лише на рік. Він живе, як кажуть його адвокати, «нормальним життям» у таємній точці на території РФ, але може подорожувати - лише Росією, вочевидь. Цілком імовірно, що він ніколи не зможе повернутися до США у статусі вільної людини.

Таким чином станом на «за три тижні до початку Зимової Олімпіади» маємо суперечливу картину взаємин між США та Росією, принаймні стосовно того, як її намагаються намалювати в медіаполі.

Офіційно й на найвищому рівні звільняють політв'язнів. На іншому офіційному й дуже високому рівні відбувається обмін картоплею й рожевою ушанкою і демонстрація доброї волі. У той же час відмовляють у візі американцеві - автору трьох книжок із критикою режиму Путіна, тоді як інший американець, який швидше за все передав росіянам багато конфіденційної інформації, подорожує країною інкогніто. Щодо Олімпіади в Сочі: президент Обама на її відкриття не приїде, натомість відправляє туди делегацію з посадовців не дуже високого рівня.

Усе це до болю нагадує кращі (чи гірші) часи другої стадії холодної війни, часів Брежнєва, - так званого мирного співіснування, де слово «мирне» було запозичене з пісні «ми мирные люди, но наш бронепоезд...».

Найсумніше ж полягає у тому, наскільки мало влади і впливу насправді мають у всьому цьому журналісти. Вони ризикують життям, або, щонайменше, жертвують комфортом і спокоєм, аби повідомляти про речі, які вважають важливими і нагальними. У реальності вони, як видається, є не більш ніж ті картопля чи рожева ушанка - атрибутами взаємодії двох механізмів, інструментами у грі, яка розігрується деінде.

Едвард Сноуден перед Новим роком звернувся до громадян західного світу і, зокрема, до спецслужб із закликом зменшити збір інформації про пересічних людей, зменшити обсяги спостереження, яке рутинно ведеться на кожному кроці: на вулиці, через прослуховування телефонів, в інтернеті. Він пристрасно говорив про те, як це буде жахливо, якщо сьогоднішні діти, коли виростуть, не знатимуть, що таке справжня приватність. Це нібито так, але чи переконливо лунає така заява з вуст людини, чию долю вирішують у Росії, країні, яка надихнула Оруела написати роман «1984»?

Цілком імовірно, що Девіду Саттеру випишуть нову російську візу протягом наступних кількох днів. Британцеві Люку Гардінгу, наприклад, її також дали після непоясненої відмови. Цілком імовірно, що все це - передовсім демонстрація жорсткості балансу сил, спорадичне бажання «поставити на місце» - так, як це робиться, коли Росія та США висилають рівноцінну кількість дипломатів за звинуваченням у шпигунстві.

У ширшому ж контексті - перефразовуючи журналістське кліше «час покаже», можна дійти висновку, що час показує, як багато змінюється у російсько-американських взаєминах - наприклад, головні убори стають рожевими. Але він також показує, що ще більше лишається незмінним.

Фото - bbc.co.uk, Associated Press