Того, що серії, підготовлені газетою «День» - торік «Бронебійна публіцистика», а цього року «Підривна література» - стали одними з головних подій в українському книговиданні, зайвий раз повторювати не треба. І не лише в самому тільки книговиданні, а й у всьому інтелектуальному житті країни. Адже дві «обойми» значущих текстів стали доступними широкому читачеві, в основному - молодшого й середнього віку. Звісно, охочі й раніше могли знайти ці тексти в бібліотеках (принаймні, в обласних та університетських), а дехто мав відповідні книги на своїх полицях, але зібрані докупи вони мають зовсім інший, так би мовити, «бойовий потенціал».

«День» узагалі вирізняється з-поміж інших українських газет тим, що вже понад десять років, попри неминучі в такій справі фінансові проблеми, готує до друку й публікує серйозні книги - чи авторські, чи тематичні збірки, чи «обойми» класичних (беру на себе сміливість вжити саме це слово) текстів, написаних не самими тільки українцями, як неважко пересвідчитися на прикладі «Підривної літератури». Випускати книжкові серії того чи іншого типу намагалися різні ЗМІ, від телеканалу «1+1» до чернівецької газети «Час», проте після кількох томів справа вгасала - через відсутність ресурсів, переважно грошових, та налагодженої мережі книгопродажу. «День» же тримається - і це добре вже тому, що йдеться про сформовану вже традицію, а одним із головних лих української культури - зокрема й медіасвіту - було і є те, що Павло Тичина колись назвав «традицій підрізація»...

Утім, детально описувати вже зроблене я не буду - не в останню чергу через певний етичний бар'єр: кілька моїх статей потрапило до тематичних збірок «Дня», а в серії «Підривна література» читач знайде мою передмову до спогадів дисидента Михаїла Хейфеца про Василя Стуса, який був його співтабірником у 1970-ті роки. Тому в попередніх абзацах, власне, повторено ті загальники, які звучали (і, думаю, звучатимуть) із приводу тих книг, що їх опублікував «День». А щоб ніхто не мав підстав звинуватити автора у явній чи прихованій саморекламі, дозволю собі поміркувати вголос про те, чого не вистачає в цих двох книжкових «обоймах» і чиї твори варто «Дневі» було би опублікувати в наступній серії зібраних докупи текстів.

Отож беру на себе сміливість порекомендувати рівно половину такої нової «обойми» публіцистики, тобто сім із половиною мислителів, що належали до різних ідеологічних напрямів, але щиро переймалися долею України й зуміли написати тексти такої глибини й прозірливості, що не втратять актуальності (часом - на щастя, але частіше - на жаль) ані сьогодні, ані завтра.

Чому «з половиною»? Про це дещо пізніше, а тепер - про конкретику.

Надзвичайно цікавою є публіцистика Володимира Винниченка - і, може, не стільки його тексти періоду еміграції, де альфою й омегою стало нескінченне зведення порахунків із політичними противниками, скільки публікації в «Украинской жизни» напередодні революції 1917 року. У тих статтях вповні розкрився талант Винниченка-полеміста, який викривав і розвінчував знаних російських лібералів, котрі у своєму ставленні до «українського питання» зазвичай змикалися з чорносотенцями. Одна з тих статей має єхидну назву «Птеродактилі». Великороси-ліберали, пише Винниченко, намагаються підноситися над забобонами юрби, і злетівши в небо, визнають національні права українців, аж до самостійності, але... Ці ліберали - як птеродактилі, тобто «крилаті повзуни», і друге начало завжди бере в них гору. Отож на землі таких великоросійський ліберал рішуче стоїть проти самовизначення українців. І цим він іще більше демонструє свою архаїчну імперську пиху, віджилу й небезпечну. Як у воду дивився Винниченко - такі «птеродактилі» немало послужили побудові імперського сталінського режиму, попри те, що він чималу кількість із них використав - і перетворив на «табірний пил»...

Зібрання української публіцистики важко уявити без Миколи Шлемкевича. Він був не тільки високопрофесійним філософом, а й автором ідеології «творчого націоналізму», що протиставлялася як націоналізму радикальному, так і лібералізму й соціалізму. Шлемкевича добре знають по «Загубленій українській людині», по «Галичанству». Маловідомі чи практично взагалі невідомі в Україні його засадничі й актуальні сьогодні публіцистичні твори, написані на еміграції, передусім «Українська синтеза чи українська громадянська війна?». Але ця брошура хоча би друкувалася в Україні в середині 1990-х у журналі «Генеза». А інше? До останнього часу свого життя в журналі «Листи до приятелів» Шлемкевич осмислював шляхи побудови нової незалежної України. Писав він, до речі, і про філософію публіцистики. Тож ідеться про одного з найпотрібніших для сьогодення мислителів.

Не варто забувати й про дисидентів-шістдесятників. Передусім це, ясна річ, В'ячеслав Чорновіл, «зеківський генерал». Його книги «Правосуддя чи рецидиви терору?» (1966 рік) та «Лихо з розуму. Портрети двадцяти «злочинців» (1967 рік) - це, мабуть, чи не найсміливіші зразки тогочасної непідцензурної української політичної публіцистики. А в таборі разом із Борисом Пенсоном В'ячеслав Чорновіл написав книгу «Хроніка таборових буднів» (1975 рік), яку було нелегально передано з табору за кордон та опубліковано в журналі «Сучасність». Що саме вибрати з його текстів - слід подумати. Ймовірно, варто уважно передивитися редакторські колонки Чорновола в тижневику «Час/Time», витримані в стилістиці наступальної публіцистики. Наскільки я пам'ятаю, далеко не все там зводиться до поточних проблем та подій - є й чимало концептуальних зауваг та - навіть - метафізичних роздумів.

Інший автор-шістдесятник, публіцистика якого варта включення у добірку, - це Василь Лісовий, котрий торік відійшов у Вічність. Назву три його тексти, що могли би скласти основу достатньо цілісної книжки: це самвидавівська стаття «Лист виборця Антіна Коваля» (1969 рік), яка достатньо повно розкриває програмні політичні вимоги національно-демократичних опонентів радянської системи, «Відкритий лист до членів ЦК КПРС і ЦК КП України» (1972 рік), де маємо стислий та глибокий аналіз ситуації в СРСР - від економіки до екології, та стаття «Внутрішня кухня КҐБ» (2000-ті роки), де проаналізовано важливі риси карально-репресивної машини 1960-80-х років.

Ще один шістдесятник, в'язень брежнєвських таборів, історик і публіцист, без якого палітра українського антиімперського інтелектуального розмислу неповна - Валентин Мороз. Він був, мабуть, найрадикальнішим серед свого покоління; його вчинки часом викликали осуд у дисидентському середовищі, ба більше - під час його останнього ув'язнення в 1977 році такі ж самі, як і він, ув'язнені, вирішили його бойкотувати. А водночас блискучі за формою та змістом есеї Валентина Мороза заслуговують на місце серед найкращих творів, присвячених радянському тоталітаризму пізніх часів. До книжки могли б увійти написані ним у 1960-х «Репортаж із заповідника імені Берії», «Серед снігів», «Хроніка опору»; крім того, можливо, має йтися про ще деякі статті більш пізнього часу, написані вже на еміграції.

А разом із тим варто було б надрукувати й тексти іншого радикала, тільки з принципово відмінного табору - Лева Троцького. Звісно, зразу ж виникає питання щодо правомірності їхнього включення до зібрання української публіцистики. Не буду наводити тут аргументів «за», скажу лише, що за європейською формулою політичної нації Троцький, безумовно, має прямий стосунок до України, тим більше, що він володів українською мовою, був одним із ініціаторів політики українізації та послідовно виступав проти великоросійського шовінізму. Та оцініть самі його стилістику: «Українське питання, що його багато які уряди і багато які "соціалісти" і навіть "комуністи" намагалися забути чи відсунути у довгу шухляду історії, знову постало тепер з подвоєною силою на порядку денному. Розіп'ята між чотирма державами, Україна нині посіла у долі Європи те становище, яке займала у минулому Польща... Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам'ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цим пам'ятником український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників». До збірки варто було би включити статті Троцького 1930-х років, де він викриває великодержавну політику Сталіна та категорично виступає за революційний вихід України з Радянського Союзу з тим, щоби в майбутньому вона стала членом жаданої ним соціалістичної Об'єднаної Європи й ніколи не поверталася під оруду Кремля, які би прапори над ним не майоріли. Іншими словами, йдеться про послідовний справді лівий (на відміну від нинішніх квазіліваків) погляд на українське питання.

Нарешті, навряд чи можна обійтися без збірки творів публіцистів УПА. Адже повстанці, крім листівок та газет, видавали друком брошури і невеликі за обсягом книги, як-от «Концепція Самостійної України», «Про наш плян боротьби за визволення України в теперішній обстановці», «Кто такие бандеровцы и за что они борются». Найвідомішими публіцистами УПА були Петро Федун на прізвисько Полтава, Осип Дяків (Горновий), Дмитро Маївський (Петро Дума). За весь час активної діяльності українських повстанців у підпільних друкарнях УПА було видано понад півтисячі книжок та брошур, отож є з чого вибирати і що пропонувати сучасному читачеві.

І, нарешті, про «сім із половиною». Як на мене, варто було би включити до публіцистичної добірки не зовсім публіцистичний твір, а саме - «Вступ до націології» Ольгерда-Іполіта Бочковського. Тим більше, що існує виданий 1998 року в Києві скорочений і радше науково-популярний, аніж властиво науковий варіант цієї праці. Наклад у 1000 примірників із того часу давно вже розійшовся, тож включення цього тексту до «обойми» виглядає цілком логічним - він окреслює наукове розв'язання багатьох із-поміж тих проблем національного життя, які порушуються іншими авторами.

Загалом в обох виданих уже «обоймах» в одній сув'язі опинилися автори різних ідеологічних орієнтацій, дехто з яких за життя на подих не переносив іншого як політичного противника. Але всі вони об'єднані ідеєю свободи; ба більше: автори зібраних в «обойми» текстів самі являли собою людей духовно вільних, як би їхню свободу не намагалися обмежити цензурою, наклепами, політичним засланням, колючим концтабірним дротом чи кулями найманих убивць. Отож саме така поліфонія голосів - найкращий та найадекватніший спосіб представлення реального плину суспільної думки. Бо тільки в тоталітарних та авторитарних державах усе легальне інтелектуальне життя просякнуте «генеральною лінією» та постійно озирається на «великого вождя» та його оточення, серед якого обов'язково присутні більш чи менш примітивні ідеологи-балакуни. Годі й казати, що все, відмінне від «генеральної лінії», або замовчується (у кращому разі), залишаючись набутком кухонних розмов у розрізнених інтелектуальних осередках, або жорстоко придушується - аж до фізичного знищення інакодумців. Так само, думаю, не варто зайвий раз нагадувати, що ефективний національний розвиток можливий тільки за умови публічного діалогу, зіткнення різних ідейних позицій, конкуренції проектів розвитку країни на ґрунті спільних стратегічних інтересів. Та при цьому персонажі на кшталт Сталіна, Жданова, Суслова чи Черненка в цій поліфонії вочевидь зайві, бо тоді вона одразу ж перетворюється на незугарну какофонію...

Написане тут - моє особисте бачення сюжету з книжковими серіями «Дня», мої особисті пропозиції, а зовсім не розповідь про плани редакції чи реклама того, що має з'явитися у світ наступного року. І саме в такій якості цей текст треба оцінювати й критикувати. Але чи не краще запропонувати щось своє?

Фото - www.day.kiev.ua