Це сталося. Українське телебачення, яке довго звинувачували в тому, що воно ігнорує культуру взагалі, а «невидовищні» мистецтва, як-от літературу, й поготів, винайшло, нарешті, книжковий телеформат. Таким форматом став новинний сюжет-провокація.

Книжка і політики

Книжкову провокацію перед телекамерою журналістка ТСН Леся Сакада-Островська вирішила влаштувати соціальній групі із найбільшим в країні піар-ресурсом – політикам. В об’єктив потрапили Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Дмитро Табачник, Микола Азаров та Петро Симоненко. Книжки добиралися з переможців рейтингової акції «Книжка року» з натяком: якщо Президентові – то «Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко» Ростислава Радишевського і Володимира Свербигуза (Київ, Просвіта), якщо Тимошенко – то «Український літопис вбрання» Зінаїди Васіної (Київ, Мистецтво), а Симоненкові – то, звичайно, «Історія ГУЛАГу» Енн Еплбом (Київ, Києво-Могилянська академія). Попри гладкість телесюжету, зрозуміло було, що багато цікавих моментів лишилося поза кадром.

«Що було за лаштунками провокації?» – з цим запитанням «ТК» звернулася до журналістки Лесі Сакади-Островської:

«Сюжет народився випадково, із зовсім іншої ідеї, – розповідає Леся. –  Я написала пропозицію до продюсера ТСН Володимира Карташкова щодо того, що «1+1», який претендує на те, щоби бути культурним каналом, маємо «рятувати» дві акції – «Книжку року» та Шевченківську премію. Моя концепція була така: акції мають бути національні за духом, буржуазні – за форматом. Тож замість нудного офіціозу я запропонувала мистецький бал. Мені сказали «так», але за однієї умови – я маю сама знайти гроші. Коли ми порахували, то виявилося, що книжковий бал із телевізійною трансляцією має коштувати приблизно 500 тисяч доларів. І тут я зрозуміла, що культурне телебачення можуть врятувати тільки меценати, а меценатів найзручніше шукати під прицілом камер. Так я і вирішила піти до наших політиків: з одного боку, прозондувати, як вони поставляться до такої книжкової провокації, з другого – заручитися їхньою підтримкою, з третього – якщо на наступний рік вони мають прийти на бал із прочитаною книжкою, то не зле було би їм уже зараз цю книжку ненав’язливо подарувати. Проблема полягала в тому, як організувати всі зустрічі протягом тижня. Припустімо, Президентові, який відлітав до Грузії, мав передати книжки кореспондент ТСН Захар Бутирський, який так само летів до Грузії у президентському пулі. Я сама вибрала для Президента книжку про Мазепу, і не тільки з натяком на культурне будівництво при цьому гетьмані, а й із натяком на той фільм, який був знятий державним коштом і з тріском провалився на Берлінале. Адже це теж було за Ющенкового прем’єрства… Переговори велися через прес-секретаря Президента Ірину Ваннікову та інших колишніх працівників «1+1», які нині працюють в Секретаріаті, ми досягли попередніх домовленостей. Але в результаті… нам відмовили, бо, за словами деяких членів команди Президента, це буде «реклама книжки». Мені єдине що цікаво: чи знав сам Президент про нашу пропозицію, чи за нього все вирішила ось ця багатоголова команда, яка весь час казала то «так», то «ні»? Це питання є резонним, оскільки в результаті, єдині, хто нам категорично відмовив – це Президент і комуністи. Юлія Тимошенко не відмовлялася, але вийшло так, що «команда не поставила її до відома»: так книжка «Український літопис вбрання» злітала разом із кореспондентами ТСН до США і назад, а прес-служба лідерки БЮТ за два багатогодинні перельоти «не встигла» їй сказати про наше прохання. Найлегше – зараз я, може, всіх здивую – виявилося домовитися про зустріч із Миколою Азаровим, в якого не дуже гарна слава в книжковому світі, але дуже нормальна дисциплінована прес-служба: все було залагоджено одним дзвінком. Так само безпроблемно вдалося домовитися із віце-прем’єром Дмитром Табачником… До речі, всі звинувачення в рекламі я вважаю безпідставними і надуманими...».

Між іншим, минулого року всі 100 членів Європейського Парламенту вирішили взяти участь у програмі заохочення читання – фотопроекті «Заскочені за читанням». Їхні фотографії в найрізноманітніших ситуаціях «Я так читаю» викладено на сайті «Пастка читання», а сама фотовиставка експонуватиметься на найбільших книжкових форумах світу. Як пояснюють самі члени Європарламенту, головне –  знімки мають передавати ту насолоду, яку отримують люди від дозвілля з книжкою. Проект має на меті залучити в нього й інших політиків найрізноманітніших рівнів (цікаво, чи вдалося би їм пробитися крізь «стінку» президентської команди?). Гасло програми: «Читання – це вплив». І чомусь ані слова про рекламу…

Книжки і повії

Про те, що книжкова провокація Лесі Сакади вдалася, свідчить те, що її одразу підхопили ентузіасти.

Зрештою, слово «повія» є не менш жирним для піару: «Українські книжки – українським повіям» – звучить, погодьтеся, якщо не вельми гордо, зате яскраво. Найнесподіванішим виявилося те, що організатори акції (а це Кабінет молодого автора Національної Спілки письменників України, мистецький проект «Інша література», Київський театр поезії «Мушля»; за участю видавництв «Кальварія», «Зелений пес», «Ярославів Вал», «Факт») наполягали на тому, що їхня акція є «соціальною ініціативою». І що дарувати книжки повіям на Великій Окружній дорозі в присутності камер та журналістів – це все одно що дарувати книжки… дітям. Принаймні, саме на такому порівнянні переконано наполягала один із учасників прес-конференції Ксенія Сладкевич («Кальварія»).

Хочете уявити себе учасником акції «Українські книжки – українським повіям»? Тож уявіть, що сидите ви в мікроавтобусі, їдете по Окружній дорозі в пошуках повій. Повій ніде немає. «Рано ще, буде темно – тоді треба їхати», – коментує акцію водій, за словами якого відчувається досвід.

Нарешті перший із трьох мікроавтобусів зупиняється – здається, когось побачили…. Організатори просять нікого з бусиків не виходити: «Щоби не спугнути». Вся акція зосередилася навколо камери телеканалу «1+1» – режисер акції Сергій Архипчук особисто брав інтерв’ю для «Плюсів» (!), при цьому решті журналістів, яких офіційно запросили на прес-конференцію й організовано вивезли в автобусах на Велику Окружну, знімати не тільки забороняли, а ще й соромили: «Це ж вам не зоопарк… Припиніть». Успіх акції був стовідсотковим. Тобто сто відсотків – а саме дві – зі знайдених у цей день повій погодилися прийняти подарунок і спиною до камери сказати, що вони з цього приводу думають.

Так, повія Оксана розповіла, що не читає «по-укрАінскі», але із задоволенням подарує книжку матері та сестрі (кажуть, отримавши збірку «Новели для нецілованих дівчат», дівчина знітилася), а її колега Марія зауважила, що на читання багато часу не має – робота. Врешті-решт, два ящики книжок описали кілька кіл Окружною й повернулися в Будинок письменників на Банкову, а інформприводом і для прес-конференції, і для поїздки на Велику Окружну… стали зйомки сюжету для «1+1». Можу передбачити, що це ноу-хау – влаштовувати пресуху з приводу зйомок новинного сюжету –  навряд чи в найближчому майбутньому вдасться повторити якомусь іншому українському телеканалу.

Але сюжет вийшов прикольним. Тільки з дітьми, як виявилося, нічого спільного.

P.S.

Книжки і…

Хоча найприкольніший сюжет цими днями розігрувався не на телебаченні, а в офіційних кабінетах і називався він «ПЛАН ЗАХОДІВ з підготовки та проведення в Україні Року української книги». Згідно з інформацією, яку «ТК» отримала від конфіденційного джерела в Держкомтелерадіо, в цьому плані кожен міг знайти для себе багато цікавого.

Гадаю, що Олександра Коваль, президент Форуму видавців, буде вражена, побачивши, що конкурс «Найкращий читач – 2007», який ГО «Форум видавців» проводить від 2000-го року, відтепер проводитиме Міністерство культури й туризму (до речі, торік саме через МКТ проведення конкурсу ледь не зірвалося – обіцяні міністерством кошти так і не надійшли на рахунок ГО «Форум видавців»). 

Рейтингова агенція «Еліт-профі» (Костянтин Родик, Галина Родіна), яка вже 8 років поспіль проводить конкурс «Книжка року», теж здивується, знайшовши в плані рядок, де сказано, що відтепер за проведення Національного конкурсу «Краща книга України» відповідатиме Держкомтелерадіо та Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів (за строками березень-квітень – тобто ось-ось ми дізнаємося про те, що у нас «Найкраща книга»).

Схоже, що Рік книги стане роком важких випробувань для громадських ініціатив у галузі книговидання: якщо раніше їх знищували, просто не надаючи їм ніякої підтримки, то тепер – за рахунок того, що держава буде проводити «свої такі самі», та ще й не надто обмежуючи себе в державних коштах.