Не знаю, чи зможе когось шокувати нещодавно оприлюднена інформація про те, що росіяни (не за національністю, а громадяни Російської Федерації) вважають Леоніда Ілліча Брежнєва найкращим правителем ХХ століття. Як на мене, дивина тут лише одна: чому, як у тому анекдоті, «Муму» написав Тургенєв, а пам'ятник поставили Пушкіну. Тобто, чому в Росії повільно, але впевнено реанімується культ особи Сталіна, але улюбленим радянським керівником усе ж таки вважається дорогий Леонід Ілліч?

Згадана новина породжує ще щонайменше два запитання. Перше: яким чином вона зачіпає нас, українців, якщо любов до Сталіна й Брежнєва - внутрішні політичні та соціальні проблеми сусідньої держави. І друге: яким боком це стосується українського телебачення, або, висловлюючись точніше, українського кіно, телевізійного, короткометражного й повного метра.

Почати з того, що завдяки, з одного боку, незахищеності українського інформаційного простору від небажаних ідеологічних проникнень (не впливів) мільйони українських теле- й кіноглядачів змушені любити Сталіна, а особливо - Брежнєва разом із десятками мільйонів громадян Росії. Насамперед слід всує згадати нещодавню кінопрем'єру - байопік Миколи Лебедєва «Легенда №17», аналізуючи який, Дмитро Санін, зокрема, пише: «У картині Лебедєва образ "ушедшей натуры", тобто СРСР, подано місцями ідеалізовано, сентиментально. Це образ "єдиного дому", де всі один за одного вболівають і всі одне одного підтримують».

А завершує він доволі красномовно: «Сусіди яскраво та виразно показали сучасну кінокартинку, ніби скановану з найкращих голлівудських технологій, але все-таки "свою", місцеву... Нарешті за багато років у цьому кіно першим номером виведено на екран героя позитивного. Ніби зразок для наслідування. Хіба погано наслідувати хороше?». Наголошуючи: російська кіноіндустрія, котра завдяки продуманій державній політиці міцно стала на ноги, почала успішну реанімацію «великого, чистого і світлого вчора». Символом якого є та сама «стабільність», яку прямо асоціюють із Леонідом Брежнєвим. Термін «епоха застою» вже не актуальний.

Так, у Радянському Союзі середини ХХ століття, частиною якого була Україна, нічого, крім військово-промислового комплексу, не розвивалося. Толку від тієї країни для людей було, як із козла молока. Проте, як зазначав Володимир Висоцький, головний справді позитивний символ епохи, шкоди кожному окремому громадянину та країна теж не завдавала, якщо він, звісно, дотримувався певних правил гри, яких усіх навчали ще з дитсадків. Навпаки: були безкоштовна медицина (за відсутності в аптеках сучасних ліків), статус читущої країни (при існуванні дефіциту книжок та «чорного ринку» літератури), культурний розвиток (при наявності жорсткої цензури, котра визначала, що людям можна читати-дивитися-слухати, а що - ні) та сакральне безкоштовне житло (за яким стояли в чергах від юності до старості) й безліч інших стабільних благ.

Відповідно, нинішнє російське телевізійне й прокатне кіно, котре - слава Богу, і це я щиро кажу! - в Україні не заборонено, дедалі активніше повертає українців у те саме безмежно світле «вчора». Дедалі впевненіше подаючи Брежнєва та його стабільно злиденну епоху, яку ми ще пам'ятаємо, такою собі своєрідною альтернативою часам сталінського терору. Зверніть увагу: товариш Сталін закріпився винятково в ніші геніального полководця, переможця над фашизмом, і далі його рухати не наважуються. Натомість Брежнєв береться для кіно й телебачення в значно ширшому контексті: жили ми небагато, зате всі разом, мали власну гордість, і, головне, було безпечно. Розгулу злочинності не було, стабільність та захист від тотального криміналу.

Отепер переходимо до суто українських проблем, котрі, як на мене, виринули не на рівному місці, навіть не на ниві несформованого світогляду й не до кінця реалізованого «українського проекту», а саме як альтернатива потягу частини радянських українців, шанувальників брежнєвського спокою. Замість упіймати хвилю ностальгії за ковбасою по 2,20 українські кінематографісти, котрі дивним чином не залежать від законів сформованого ринку, пішли проти затребуваної течії. Вони пропонують українцям не ностальгію за світлим минулим, а осмислення українського сьогодення.

Й тут маємо кардинально протилежну картину. Поки що відчуваючи вплив на глядача більше російського, ніж голлівудського чи європейського кіно, наші сучасники, котрі знімають кіно в Україні, з цим упливом ведуть запеклу боротьбу.

Так виникає потреба в герої. Історія без героя просто нежиттєздатна. Але колеги-росіяни вже знайшли героїв. Це герої того самого світлого минулого, котре проходило або під знаком Брежнєва (Валерій Харламов, Катерина Фурцева, почасти Володимир Висоцький та Анна Герман, насильно вписані у «брежнєвський» позитив тощо), або під контролем товариша Сталіна (Валерій Чкалов, Вольф Мессінг або хоробрі борці зі шпигунами всіх мастей) чи взагалі під прапором Леніна (найсвіжіший приклад - Василь Чапаєв). Усі ці звитяги, подвиги та слава так чи інакше задають тон актуальному кіно Росії. Натомість в Україні будь-який фільм, знятий режисерами з різним світоглядом та, вибачте за суб'єктивність, різним рівнем таланту, щоразу заточений на одне - вичавити з себе та по можливості з глядача, все те, що залишив нам у спадок Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Звісно, ми бачимо в їхньому виконанні зовсім інакше кіно. Відповідно, зовсім іншого героя. Його портрет спробували намалювати під час круглого столу «Ідентифікація героя в сучасному українському кінопросторі», ініційованому Тарасом Ткаченком та Оленою Голубєвою, котрий відбувся 22 травня. Як на мене, там, серед іншого, прозвучало три меседжі, котрі я схильний вважати визначальними для будь-якої спроби знайти й показати в кіно героя нашого часу.

Кінокритик Ігор Грабович нагадав про певну потребу нинішніх українців у виправданні самого факту існування власної держави. Тобто, існує перманентно затребуваний український проект із українським же героєм. Проте для його реалізації, на думку Грабовича, рівною мірою знадобляться як реальні історії, так і міфологія. Натомість російський міф, як бачимо, вже сформувався. І коріння його - не в Росії епохи правління Романових, а в країні епохи царювання доброго Брежнєва. Таким чином, сучасний російський та проросійськи орієнтований український глядач насправді перейнятий не новим проектом, а поверненням проекту старого, радянського. Оскільки люди, котрі роблять актуальне кіно в Україні, цього прийняти не можуть, герой (або - герої) поки що зависли.

Режисер Мирослав Слабошпицький розвинув цю тему, але висловився більш конкретно: як росіяни, так і українці бояться свого сьогодення. Воно за визначенням не героїчне. Людина кинута напризволяще, і порятунок шукає в тому ж таки «світлому минулому». Чи то перемога радянського народу в останній війні, надертий канадський хокеїстам зад, чи то період козацької вольниці на Запорізькій Січі.

Нарешті, режисер Володимир Тихий, котрого називають неформальним лідером «українських злих», згадав того героя нашого часу, якого бачити на екрані не хоче ніхто. Це Вадим Тітушко (Румин), спортсмен-бойовик із Білої Церкви, та його не менш агресивні й суспільно небезпечні колеги. На переконання Тихого, саме такі «румини» найперше потребують осмислення, в тому числі - мовою кіно. Зрештою, перша спроба - додам від себе - вже є: короткометражна стрічка Руслана Батицького «Уроки української». Нинішній українець легко прийняв Румина як медійого персонажа й тепер ламає голову, як жив до цього часу, не знаючи нічого ані про Вадима Тітушка, ані про Ярослава Мазурка, стрільця з «Каравану», ані про Оксану Макар та її ґвалтівників, ані про Романа Ландіка. Проте, зазначає Тихий, той самий українець цнотливо не готовий дивитися про таких героїв кіно.

Ось у чому, на мій погляд, пояснення феномену ностальгії росіянина за часами Леоніда Брежнєва і вдячний експорт цієї ностальгії в Україну. Адже тоді, коли царював Брежнєв, і взагалі в СРСР, героями були хокеїсти Валерій Харламов та Владислав Третяк, шахіст Анатолій Карпов, атлет Леонід Жаботинський, футболіст Микола Трусевич (він же - Микола Раневич, зіграний Безруковим у пропагандистському «Матчі»). А в нинішній Україні це Вадик Румин та йому подібні «антифашисти», зовсім не схожі на Тимура та його команду.

Чи означає це, що в українському кіно - криза героя? На мій погляд, у нас криза глядача. Якби хтось втілив у життя сценарій про Вадима Тітушка, котрий, подібно Данилові Багрову, має на лиці яскраву виражену печатку інтелекту, слухає сучасну рок-музику, втілює в життя національну ідею та стріляє з дробовика в поганих хлопців, від голомозих «антифашистів»-рейдерів, котрі ображають пенсіонерок, до носіїв квитка Партії регіонів, наш глядач такому б героєві аплодував стоячи. Але поки що люди повинні зрозуміти й прийняти інший факт: повернення назад, в СРСР, не буде, хай батька «стабільності» Брежнєва зроблять вічно живим та вдягнуть у костюм супергероя. Минуле слід осмислювати, сьогоденням - жити.

А герой фільму чи загалом історії - не накачаний бугай, не задумливий інтелігент-невдаха, не чесний чекіст і не радянська людина з хокейною ключкою. Герой, незалежно від жанру, це той, хто здатен відповідати за свої слова та прийняті рішення. А не чекати, поки все за тебе вирішить держава та особисто хтось схожий на Леоніда Брежнєва.

Фото Влада Соделя