24 січня стало відомо про намір менеджменту каналу «Інтер» закрити програму «Перша експедиція» – одну з нечисленних програм про сучасну культуру та мистецтво на українському телебаченні. Програма виробництва компанії «Мелорама», яку вів відомий кінорежисер Сергій Лисенко, виходила о 23.40, і все ж навіть у цьому не найвигіднішому слоті їй не знайшлося місця. Це змушує вкотре замислитися: чому, коли йдеться про «рейтинг», «частку» та комерційну успішність, шанувальникам культурно-просвітницького мовлення нічого протиставити цим залізобетонним аргументам. Нам багато разів казали, що культура не потрібна глядачеві, тому її замінюють серіалами, імпортними ігровими шоу, ets. Складається враження, що телевізор дивляться, цитуючи популярну пісню, якісь «дивні створіння без мозгів і без коріння». Чи може глядач за сучасного стану речей призвичаїтися до культурної тематики, усвідомити свою потребу в ній? Питання, здається,  риторичне.

Хоча, здається, останнім часом те, що з телебаченням відбувається щось не те – починають розуміти, а особиливо з огляду на тогорічне загальне падіння телесмотріння в Росії та Україні, й найбільш просунуті менеджери.  «ТК» вже посилалася на Костянтина Ернста, який сказав, що для телебачення орієнтуватись за рейтингами - все одно, що льотчику летіти за збитими приладами. Телебачення у його нинішньому вигляді перетворюється у «мило» для  аудиторії  з найменш привабливими для рекламодавців показниками: «просунуті» глядачі шукають інформацію, яка відповідає їхнім запитам, на інших носіях…  Власне, це те, про що  Детектор медіа попереджали вже давно – але ж наші  амбітні менеджери,  які завжди знають краще за всіх :), відмахувалися від цих попереджень.

Утім, ми не маємо на меті «вказувати пальцями». Що ж до культурної тематики на телебаченні, то  найближчим часом «Детектор медіа» планує розпитати  менеджерів телеканалів щодо їхнього бачення цієї проблеми та її вирішення.  

Наразі ж ми поцікавилися думкою експертів із цього питання.

Запитання «Детектор медіа»:

1.Днями  телеканал «Інтер» припинив виробництво програми «Перша експедиція» - однієї з небагатьох на українському телебаченні, що була присвячена проблемам культури. Чому, на вашу думку, на українському ТБ  не приживаються програми, присвячені культурі та мистецтву?

2.Чи правильно, на вашу думку, що квоту культурно-просвітницького мовлення канали виконують у найменш зручний для глядачів час? Чи повинні наглядові органи (Нацрада) сприяти тому, аби просвітницькі, культурологічні програми розташовувалися у програмній сітці каналів ближче до прайм-тайму або хоча би вдень?

3.Що, на вашу думку, треба зробити, аби ці програми були цікавими пересічному глядачу і мали вищий рейтинг?  

4.Яким, на вашу думку, міг би бути ідеальний просвітницько-культурологічний слот протягом тижня на великому каналі (припустімо, це були би п’ять програм на тиждень)  – якими б вони мали бути: на яку тематику, для якої цільової аудиторії, кого б ви бачили можливими ведучими подібних програм?.

Відповідають: Сергій Лисенко (кінорежисер, ведучий «Першої експедиції»), Мирослав Попович (філософ, академік НАН України), Андрій Бондар (поет, перекладач, журналіст «Дзеркала тижня»), Євген Шафранський (сценарист, журналіст), Лариса Денисенко (письменник, ведуча програми «Документ плюс», «1+1»), брати Капранови (видавці, письменники), Володимир Цибулько (поет, народний депутат IV скликання), Лесь Герасимчук (письменник, публіцист), Марк Гресь (телепубліцист), Алла Мігай (ведуча «Вечірньої казки», Перший канал), Ян Таксюр (поет-сатирик, теле- і радіоведучий).

Сергій Лисенко, кінорежисер, ведучий «Першої експедиції» («Інтер»):

1. Програма «Перша експедиція» існувала в ефірі майже чотири роки. Вона була чи не єдиною програмою про культуру й мистецтво, до якої глядач мав доступ. На Першому існує канал «Культура», але він виходить в ефір надто пізно... Я думаю, що це пов’язано з тим, що телеканали женуться за рейтингами, тому серіали та шоу для них більш бажані.

2. Я не прихильник примусових заходів щодо телеканалів. Гадаю, це залежить від позиції їх керівництва, почуття відповідальності перед вітчизняною культурою. Аби ситуація з культурним мовленням змінилась у кращий бік, має змінитися ситуація з культурою в суспільстві.

3. Треба просто дбати про якість – тоді програми будуть цікавішими пересічному глядачеві й матимуть вищий рейтинг. Колись Хічкок казав, що рівень телеглядача – це рівень 20-тирічної дитини. Треба відмовлятися від сприйняття аудиторії як дурних дітей та вести з глядачем серйозну розмову – принаймні, як із розумною дитиною. Телебачення має підіймати глядача на вищий рівень, і ми, безперечно, саме цим намагались займатися, пропагуючи найкращі, на нашу думку, зразки вітчизняної культури.

4. Мені важко говорити про персоналії. Це має бути ерудована, інтелігентна, освічена людина. Що ж до тематики, то це має бути щось подібне до «Першої експедиції»: не треба надавати переваги якомусь певному жанру чи напрямку мистецтва. Головне – у програмі має бути інформація, якої глядач не може отримати зі звичайного телепростору.

Мирослав Попович, філософ, академік НАН України:

1. Я сам цього не розумію. Наприклад, я не можу побачити самого себе у програмі «Документ» Юрія Макарова («1+1»), бо вона йде пізно вночі. Підозрюю, телевізійні менеджери запроторюють культурні програми у нічний ефір про всяк випадок, бо не певні, що їх дивитимуться. У Швейцарії, Франції, Німеччині саме пізнавальні й культурні програми користуються великою популярністю: обов’язково існує цілодобовий культурний канал, на якому ви не побачите ані художніх фільмів, ані розважальних програм. І люди дивляться – а це ж той «загнилий» Захід, який у нас заведено критикувати за його орієнтацію на гроші! Я не розумію цієї боротьби за високий рейтинг програми. На мою думку, ніщо так не знижує рейтинг каналу, як погана реклама. Але ж керівники не дбають про її якість – вони беруть за неї гроші та пускають в ефір. Де ж тут боротьба за глядача? До того ж, як на мене, урізноманітнення ефіру комерційно вигідне.

2. Сумніваюся, що Нацрада може щось зробити. Якщо вона не може впоратися з державним мовленням, то з приватними каналами не зможе й поготів. Можна, звісно, застосовувати до них якісь санкції, але, як показує практика, це не той шлях.

3. По-перше, фахівці повинні знайти способи урізноманітнення культурних програм. Крім того, при каналах повинні бути громадські ради, аби відстежувати наявність культурного продукту. Така практика існує на Заході. Можна організувати спеціальний рейтинг культурних програм, аби канали розвивали саме цей сегмент мовлення, змагалися, підвищуючи якість. Робити відповідні опитування, моніторинги, вручати премії. Це могло би подіяти.

4. Як на мене, це мали б бути історико-культурні програми, що були б водночас освітніми.

Андрій Бондар, поет, перекладач, журналіст («Дзеркало тижня»):

1. Українське телебачення, на жаль, було, є і залишається заручником людей малокультурних, які моляться на ефемерного божка під назвою Рейтинг і гальмують усе, що не відповідає цій релігійній доктрині. «Навіщо тримати кількагодинну програму, яка не приносить ніяких прибутків – суцільні витрати», – думає телеменеджер, який мріє заробити побільше за рахунок реклами ще і в нічному ефірі. Причина проста: на телебаченні просто немає ані ідеалістів, для яких гроші не головна й остаточна мета, ані здорових прагматиків, які думають на перспективу: сьогодні ти не випустиш «Першу експедицію», а завтра матимеш культурну катастрофу. Тому дивуватися, що на «Інтері» закрили «Першу експедицію», не випадає. Так само колись на «Плюсах» знищили ток-шоу «Остання барикада». Мені дуже шкода проект С. Лисенка, бо він робився зі смаком, хоч і не без проколів. Він уміло оминав попсу, надаючи час небуденним темам, цікавим і неординарним людям. Це була територія, де можна було сховатися від тотальної кавеенізованої та московізованої попси і дурнуватих серіалів. Дивлячись цей проект, наші глядачі – дуже часто це люди без особливих інтелектуальних амбіцій – бачили, що культура може бути іншою. І, можливо, під впливом цієї програми могли зароджуватися такі амбіції. Можливо, когось у далекому районному центрі ця програма могла спонукати до творчості – тепер не спонукає. Українське телебачення перетворюється на Діснейленд: нічого зайвого – суцільні каруселі, атракціони, морозиво, попкорн і цукрова вата. Сумно.  

2. Діяльність наших наглядових органів, ясна річ, мусить бути більш рішучою. Куди запхали «Документ» і «Документ плюс» із Юрієм Макаровим, Ларисою Денисенко та Анатолієм Єремою? Коли в ефір виходить так званий канал «Культура»? (Хоча, чи допоможе «Культурі» зміна часу виходу?) Це неподобство треба якось міняти. Дивно навіть чути про наявність культурно-просвітницьких квот – здається, їх зовсім ніхто не виконує.  

3. Мені страшенно не подобається саме поняття «пересічний глядач». Хтось для зручності створив собі образ усередненого і трохи тупуватого глядача, який тільки й чекає московських серіалів і пєтросянів. У пересічності нашого глядача винні всі, хто впродовж 15-ти років майстрував собі для зручності цей образ, хто плекав увесь цей час пересічність на екранах. Пересічного глядача не існує. Кожен, хто вживає це словосполучення, не замислюється над тим, що насправді це і його стосується.

Просто для будь-якої телевізійної людини потрібен здоровий баланс між розважальним і серйозним. Незалежні від телебачення люди ще можуть якось устежити за власною культурною екологією. Але людей телевізійних, залежних від «ящика», як від єдиного інформаційного медіума, не можна годувати лише солодким. А зробити програму цікавою можна тільки вигадавши оригінальний і динамічний формат. Зміст програми може бути наскільки завгодно серйозним, але творці мають бути сучасними людьми і вміти цікаво все подати. Тоді й рейтинг буде – але він не з’явиться миттєво і не може бути самоціллю. Вплив культурно-мистецьких програм не можна вимірювати тією ж шкалою, що й серіали чи концерти Баскова і Повалій. Слід переймати досвід у Заходу. Та й Північного Сходу, зрештою, також. Що заважає в Україні зробити щось на кшталт ток-шоу «Апокриф», що його веде Віктор Єрофєєв? Нема людей? Не вірю. Люди є – просто бажання немає. 

4. Можна було б запустити одну-єдину кількагодинну програму, але не з після 00.00, а бодай одразу після 22.00. Це міг би бути поліформатний проект, що поєднує різні сфери культури, як, до речі, це й намагався робити С. Лисенко в «Першій експедиції». Над кожною темою мусив би працювати компетентний ведучий, а не «говорящая голова». Можливо, за кожним днем варто закріпити якийсь певний напрям або формат. Я не розуміюся на цільових аудиторіях, але, гадаю, це могло би бути насамперед цікаво всім людям від 15-ти до 80-ти років. А ведучими я би бачив або нові телевізійні обличчя, або колись витіснених з телебачення людей – наприклад, Михайла Бриниха, Оксану Новосад. Однак, мріючи про культурні програми, дуже легко перетворитися на Бендера з його проектом міжгалактичного шахового турніру у Васюках. Для кваліфікованих рецептів треба бути компетентним у телевізійних справах і знатися на цьому серйозно.

Євген Шафранський, журналіст, сценарист:

– На мій погляд, культурним програмам можна поставити той самий діагноз, що й українському кіно. Немає підтримки держави, а без неї може існувати лише те, що є самоокупним. Як відомо, «хто платить, той замовляє музику». Я дуже вдячний каналу «1+1» за те, що він підтримує документальне кіно – хай навіть уночі! Та, на жаль, це поки що виняток.

Ця проблема вирішується дуже просто. Наприклад, у радянські часи була кіностудія «Київнаукфільм», що перебувала під страшним ідеологічним тиском. Але керували нею дуже талановиті люди, потужна команда, яка знімала те, що вимагало ЦК, але поміж тим устигала робити чудові фільми.

Лариса Денисенко, письменниця, ведуча програми «Документ плюс» («1+1»):

1. Знаєте, коли я ставлю подібні питання людям, котрі відповідають за формування телепростору, вони мені кажуть: «Рейтинг». Але про який «рейтинг» можна говорити, якщо всі програми про культуру транслюються в нічний час? Як може суспільство, звикле харчуватися «кривими дзеркалами», «вечірніми кварталами», «аншлагами» і численними «піснями року», захотіти дивитися нормальну програму, присвячену культурі? Пам’ятаєте, як ми жили в Радянському Союзі? Коли моя мама вперше спробувала якісне шампанське, сказала, що воно «гірше за кислі щі»; тепер вона п’є тільки брют, бо зрозуміла, що таке культура споживання напоїв і що таке якість. Вибачте за таке порівняння, але те саме відбувається з культурою. Культури треба вчити, або, принаймні, розповідати, що вона є, яка вона є і що вона може змінити, зрештою, ваше життя! І динамічна, інтелігентна та сучасна програма «Перша експедиція» це робила - але хтось вирішив, що то непотрібно.

2. Я поважаю право приватної власності, зрештою, я – юрист. І розумію, що «хозяин – барин». Але ще більше мені б хотілося, щоб наші діти були культурними людьми. Я не переконана, що Нацрада має всі законодавчі важелі, аби виправити цю ситуацію. Але я переконана, що та ж Нацрада має всі підстави, щоби скликати загальнонаціональні збори або провести конференцію, де б розглядалося питання нехтування культурою. Я не думаю, що всім подобається «сердючкізація» суспільства.

З іншого боку, громадськість також не повинна мовчати. Коли в Англії на якомусь із каналів дозволили собі не дуже коректно висловитися на адресу індусів, програму завалили обуреними листами, а винні публічно вибачилися!

3. Щоби говорити про рейтинг, треба поставити ці програми якщо не у прайм-тайм, то, принаймні, у зручніший час, аніж глупа ніч. Тоді можна оцінити справжній рейтинг програм. Водночас слід працювати над концепцією: якщо програма орієнтована на молодь, вона має бути динамічнішою, в ній можна передбачити sms-голосування, інтерактив. Якщо програма орієнтована на ширшу аудиторію, дуже багато залежить від харизматичності ведучих, їх уміння подати матеріал. У всякому разі, матеріали з історії, культури та сучасного мистецтва будуть цікаві багатьом. Моя мрія – спеціальний проект про сучасну українську книгу, де можна було б розповісти про письменників та їхні твори так, аби читач почав шукати можливостей придбати ці книжки.

4. Думаю, непоганим прикладом є моя програма «Документ плюс», у якій Анатолій Єрема, Юрій Макаров і я – дуже різні за темпераментом, звичками та манерою викладу люди – спілкуються на різноманітні теми із творчими особистостями. Те саме стосувалося «Першої експедиції», що була більш динамічною. На жаль, ми не маємо можливості робити сюжети або висвітлювати культурні події на місцях. Було би корисно, аби в кожному блоці новин ішов культурний блок, я про це вже говорила колись «Детектор медіа».

Дмитро та Віталій Капранови, письменники та видавці, видавництво «Зелений пес»:

1. Люди, що володіють і керують засобами масової інформації, можуть називати себе «циніками та прагматиками», але насправді в них просто немає потреби споживати культурний продукт. Далі все просто: це не треба мені, отже, це не треба нікому. З іншого боку, в країні виросли й вийшли на велику дорогу діти, що вчились у школі за часів книжкового голодомору 1991-2000 років, коли книжок не видавали через інфляцію, а також через те, що діячі, які пробилися тоді до влади, твердили, що «треба спершу народ нагодувати, а культура почекає». Справді, культура почекала. І дочекалася. 20-25-річні – не привчені читати книжки, а саме вони сьогодні є важливою цільовою аудиторією для телебачення. Отже, з одного боку – дикі й некультурні господарі телеканалів, з іншого – перед екранами сидять клієнти мобільного зв’язку, що спілкуються за допомогою самих лише смайликів, а також споживачі горілчаних виробів, яких уже навіть смайлики не цікавлять. Для їхньої «духовної їжі» навіть слово вигадали спеціальне: «контент». Тому, поки не перестріляють одне одного на п’яних полюваннях перші і не відійдуть від справ другі, культури й мистецтва на телебаченні не буде. Там, де панує «контент», культура не приживеться.

2. Нацрада, звісно, повинна регулювати ці питання, але частина її складу перебуває під впливом господарів телеринку, тому головним аргументом для неї є «демократія»: «піпл хаває» і просить іще. Ми вже бачили спроби врегулювати мовну ситуацію в кіно, коли до суду подало Товариство глухих. Глухі проти української мови в кіно! Отже, спроби Нацради врегулювати це питання наразяться на чергові судові процеси, а віце-прем’єр із гуманітарних питань прокоментує це як чергові провокації меншини (україномовної, культурної, інтелектуальної – все одно це меншина). Культура не входить до проголошеної Табачником національної ідеї. Добробут, добробут і ще раз добробут – особливо у прайм-тайм.

3. Для того, аби культурні програми стали якіснішими, потрібні тільки ефір і час. Бо дуже складно створити цікавий формат удома на кухні. Якщо буде багато програм, гірші відімруть, кращі притягуватимуть нових творців, нові ідеї. Купівля іноземних форматів не врятує – в нас не той глядач. Аналогічна ситуація була з літературою: 1999 року всі казали, що українська книжка погана, сьогодні її вже можна читати з певним задоволенням, завтра з’являться шедеври.

4. Потрібні окремі програми про мистецтво за основними різновидами: музика, образотворче, література. Потрібні програми, об’єднані за цільовою аудиторією. Що ж до ведучих, то треба пробувати різних. Конкуренція – єдиний спосіб створення ідеалу. Запускається програма, створюються дві творчі групи – тиждень одна, тиждень друга, за квартал одній групі дякують і відпускають додому. За рік програма буде рейтинговою, навіть якщо вона про балет.

Марк Гресь, телепубліцист, раніше працював на каналі «Інтер»:

1. Я никогда не был ярым поклонником программы «Первая экспедиция», но это, как говорится, вопрос моего личного вкуса. В данном же случае – закрытие программы я рассматриваю, как «знак», как «посыл». Фальшивый рейтинг победил окончательно, и канал будет развиваться исключительно, как коммерческое либо политкоммерческое предприятие. Я бы понял, если бы коллективу программы было предложено подумать над новыми формами, поэкспериментировать с подачей материала. Это бы означало, что новое руководство имеет стратегию в развитии именно этого направления. Но, как всегда, «культурный вопрос», в провозглашении общих стратегий просто не упоминается.

В принципе, рейтинг – аргумент железный. И проще всего сказать, - «ну не смотрят», потому и не приживается. Однако, посмотрите на РТР, смотрят же. Смотрят в прайм-тайм, и рейтинги приличные. Культура не приживается, если ее не «приживляют».   Безусловно, когда выстраивается сетка, и между «МЕНТАМИ» и «МИСС-ВСЕЛЕННАЯ» впрыгнет фильм о творчестве Вагнера – получится «неформат», рейтинг просядет. Но понятие «формата» не существует само по себе, Библии «формата» не существует. Формат – это то, что создает менеджер. И фильм, к примеру, о Вагнере, может быть рейтинговым, если все знают, что в такое-то время, и в такой-то день, независимо от погодных условий, человек мыслящий может включить этот канал, чтоб увидеть нечто родственное. И пусть нам не врут, что наша страна – это сплошь быдло, которое способно лишь «хавать», что сыплют в лохань. Хотя мы сами, уже почти поверили в это. 

2. Я не знаю, должны ли это делать органы типа «Нацрады». Потому как ничего не получится, как не получалось и ранее. Можно провести закон, который будет исполняться, но который уничтожит саму идею. Как произошло с телеканалом КУЛЬТУРА, нужно быть просто необычайно культурным человеком, чтоб его смотреть, даже не необычайно культурным, а «просветленным», таким себе махатмой. Находить наслаждение в нудности, банальщине. То же может произойти и с исполнением закона. Заставят ставить, и менеджмент канала просто махнет рукой на это время, будет заполнять из вредности какой-то лабудой. У нас вопрос «культура» и «просвещение» в чисто украинской чиновничьей логике – это вышиванка и кобза, а в качестве модерна – современный художник футурист, близкий знакомец одного из этих чиновников. Условное «вторжение» культурно-просветительского продукта в телепространство возможно лишь в рамках осуществления больших, не побоюсь этого слова, грандиозных национальных телепроектов, который могут стать теми самыми локомотивами, которые установят планку качества.   

3. Не нужно спрашивать, как проект сделать интересным. Объяснить это невозможно. Если продукт делается неинтересным человеком, то какую супертему и фактаж ему не дай, он сделает неинтересный скучный проект. Вы вспомните, какой отличный и сверхрейтинговый продукт сделал Парфенов из ПУШКИНИАНЫ. Казалось бы, Пушкин, школьная хрестоматия, а ведь смотрели, и как смотрели. Как были сделаны монологи Андроникова, как работает Радзинский, Вульф, какие потрясающие документалки пускает РТР об Ахматовой, Гумилеве, Берберовой. К работе над этим продуктом привлекаются интересные люди, и он становится рейтинговым. Никаких секретов. Главное – сдвинуть с места, главное – дать ориентиры. Российское государство не пожалело денег на финансирование этих проектов, бесплатно раздавая их на коммерческие каналы, чтоб приучить зрителя смотреть и думать. А в нашем государстве и следа разумной политики в области СМИ нет, и тенденций к поиску не наблюдается. Хотя – есть все возможности, море возможностей, и даже способные люди есть… Но, как всегда, в первые ряды делегируются посредственности. И потому я, считая себя культурным человеком, украинский культурный продукт практически не смотрю, за исключением фильмов и программ Зотикова и Буковского.

4. Посредственный продукт в любом слоте будет вызывать исключительно раздражение у зрителя и нервозность у менеджмента. Для начала, нужно сделать несколько дорогих образцовых продуктов на государственном канале,  по поводу которых зритель скажет: «О, вот это я смотреть буду», по поводу которых менеджмент каналов скажет – «Ну, вот если такое будет, я найду для этого место в сетке». А потом государство скажет – «Дорогой менеджмент, я показало пример, а теперь фигушки, сами трясите мошной и создавайте подобный продукт, а если его не будет в должном объеме, тогда держитесь». И все будет хорошо.

Володимир Цибулько, поет, народний депутат IV скликання:

1. На жаль, менеджмент каналів керується дещо сумнівними категоріями в оцінці рейтингів, а відповідно – й рекламними можливостями. Навіть у розумінні рекламного рейтингу – аудиторія, що складається з тих, «хто приймає рішення», значно більш виграшна у порівнянні з так званим «масовим глядачем». Тобто, інтелектуалів роблять небажаними для телевізора, вкотре пояснюючи достатньо освіченому українському народові, що телевізор – це скринька для дурнів. Але це – те саме, що викидати зі свого городу бумеранг. Як відомо, ця штука далеко не відлітає. Зараз реклама стає дедалі більш адресною, тож і телебачення має ставати адресним. Але відсталі телевізійники досі борються за «універсальні» канали, тоді як насправді варто починати боротися за адресні.

2. Вихід – у створенні окремого каналу. Кожен канал має власну естетику, тож шукати місця у сітці, коли продукту немає – остання справа. Саме того продукту, який тримається рамок естетики каналу, але й творить погоду у своїй тематиці. Хоч скільки Нацрада адміністративно не тиснутиме – проблема не вирішиться. Згадаймо адміністративну біографію каналу «Культура» й погляньмо на якість його продукту... Стає зрозуміло, що найбільшою проблемою культурного мовлення є відсутність глядача, породжена саме тим, що до виробництва запрошувались аутсайдери – люди, нецікаві навіть самим собі...

3. В українському культурному процесі нині відсутня інтрига як така: нових героїв нема, старі стомилися від самих себе. Доки культурний простір не позбудеться аутсайдерської свідомості та вторинності, він залишатиметься нецікавим – і піар-технології тут не допоможуть...

4. Починати треба з тих тематик і секторів, де українські митці насправді створюють міжнародний резонанс. Включити вболівальницькі резони: тут українці вже когось перемагають, тут вони рівні серед рівних, а тут – переможуть завтра. Ц