У серпневому числі журналу «Детектор медіа» було започатковано літературну рубрику, до участі в якій запрошували всіх колег, які пишуть художні твори. На жаль, бажаючих познайомити читачів «ТК» із своїм літературним талантом серед журналістів виявилось обмаль. Але ще не пізно, шановні колеги. Майте це на увазі! А поки що з нами залишається Юрій Луканов, завжди луканово й поетично усміхнений.

Було діло - бавився я колись віршованими пародіями. Свого часу в епоху неймовірної популярності московської «Литературной газеты» цей жанр був не менш популярний від самої газети, де пародійні твори друкувалися на гумористичній сторінці «12 стільців». Пародисти казали, що поети спеціально зверталися до них з проханням написати на них пародію, бо це підвищувало їхню популярність. До мене ніхто не звертався. Я писав пародії за власною ініціативою. Навіть на живих класиків замахувався – написав на рядки самої Ліни Костенко. Одного разу спробував надрукувати. Послав до «Літературної України» пародію на поета Петра Перебийніса, який тоді саме був її головним редактором. Мені відповів хтось із працівників, що пародія моя буде надрукована. Минув місяць і другий, але нічого друком не вийшло. Коли я зателефонував до редакції авторові листа на мою адресу (сьогодні вже не пригадую, хто це був), то у відповідь почув щось маловиразне. Здогадався я, що моя пародія не сподобалася об`єкту пародіювання і він, скориставшись своїм головноредакторським кріслом, не пустив мій твір у світ божий. Мабуть, йому не треба було зайвої популярності. Після того я навіть не намагався друкуватися.  

Недавно наткнувся на свої пародії у власному архіві. Перечитав і чомусь мені здалося, що це і сьогодні може бути смішно.

ЛІТО ВИСУШИТЬ

                                                                                  «Сонце багряніло невисоке,

                                                                                  теплим снігом танули думки…».   

                                                                                              Петро Перебийніс.

Восени звисають жовто вуха.

Взимку сніжаться у голову думки,

там вони лежать собі без руху –

кучугури, що й не пройдеш напрямки.

А весна приходить – от нещастя!

Сонце багряніє в небесах,

припікає (в бока йому трасця!)

і думки так тануть – просто жах.

В голові у мене сирувато.

Скоро літо спеку принесе.

Як би не було води багато,

сподіваюсь, висушить усе.

ОТ ТАК ЖЕНЩИНА!

                                                           «Всесвіт. Проблеми. Трагедій поденщина.

                                                           А я закохалася. Сказано – Женщина.».

                                                           «Марудна штука жисть.».

                                                                                  Ліна Костенко.

Ну й улюбилася, як самашедшая.

Десь причепилась хвороба сердечная.

Всі улюбльонниє вірші складають.

Потом глаз-на-глаз своїм милим читають.

Я ж їх несу у любоє іздатєльство.

Там іздадуть мене. І – обязатєльно.

Речення. Рими. Поезій поденщина.

Я пишу суржиком. Странная женшина.

ЖИВУ НЕ ДЛЯ СЕБЕ

                                                                       «Тож до людей іди хутчій відкрито,

                                                                       їх клопоти на власні оберни,

                                                                       Бо задля інших тільки й варто жити,

                                                                       Якщо життя черпати з глибини.».

                                                                                  Павло Мовчан, із збірки «Досвід»..

Я вирішив: живу лиш задля інших,

життя черпаю тільки з глибини.    

Про це оголосив у власних віршах –

у пресі надруковані вони.

Назавтра вранці до мене дзвонили

з усіх усюд, квартир і установ:

вони допомогти мене просили,

я згоджувавсь за будь-яких умов.

Сантехнік дядя Вася дуже палко

молив за нього день почергувать,

бо з ним «аж два начальники із главку

нараду зараз хочуть розпочать».

Сусідка Дуся з п`ятої квартри

прохала, щоб їй сина доглядав.

А постачальник, звідкись із Таймиру,

хотів, щоб дефіцит я вибивав..

Та того ж дня до Спілки я сховався

й одразу ж у історію влетів:

Сом, Забаштанський і Діденко Вася¹

просили накатать за них віршів.

Для них понаписав поезій досить,

але вони їх не взяли чомусь.

Тоді свою уклав я збірку «Досвід».

А гонорар? – віддав його комусь.

(Сом, Забаштанський і Діденко Вася – поети, члени Спілки письменників України).

ВІДПОВІДЬ ЧИТАЧЕВІ

                                                                       «Розкажи мені про землю,

                                                                       Про сади, про хліб, про волю.

                                                                       Розкажи мені про зиму,

                                                                       Що дарує спокій полю.

                                                                       Розкажи мені про літо,

                                                                       Про жнива і теплі руки,

                                                                       Розкажи мені, як лікар,

                                                                       Про людські серця і рухи…».

                                                                       Віталій Коротич, вірш «Читацька записка».

Творчий вечір мій почався.

Тут записку передали.

«Я недавно лікувався, -

У записці написали, -

І оскільки лікар є ти,

Розкажи про харчування,

Про інфаркт і вплив дієти

На інфаркту лікування.

Розкажи-но про печінку,

Геморої, гайморити,

Як лікують зараз нирки,

Чим би вірус грипу вбити.

Далі, вже як літератор,

Говори нам про усе:

Як працює генератор,

Де Макар телят пасе.

А також ти нам повідай

Про Париж, Рудьки, Варшаву,

Як проїхати у Відень,

Як дістатись до Полтави.

Про вирощування хріну,

Де живуть гіпопотами,

Як ведеться сівозміна,

Про населення Панами…».

Я читав записку довго –

Аж у горлі щось дере.

І промовив: «Люди добрі!

Я ж поет а не УРЕ(1)».

1.                  УРЕ – Українська Радянська Енциклопедія.

БЕСЕДА С ДРУГОМ-ЧИТАТЕЛЕМ

                                               «Встал и думаю, что я

                                               Днем-то делал вчера!

                                               Ничего не припомню…».

                                               «Читатель! Чем тебя обрадовать?

                                               Я жив, могу еще ходить.».

                                               «Но все равно я –

                                               Подсолнух рыжий,

                                               Телок мычащий,

                                               Петух поющий…».

                                               Виктор Боков.

Читатель, чем тебя обрадовать?

Я все еще могу ходить,

Могу за воротник закладывать.

И, если надо, третьим быть.

Бывает, часто не припомню

Того, что делалось вчера.

Тогда мычу я по-коровьи,

Рассол хлебая из ведра.

Читатель, чем тебя обрадовать?

Стихи пишу строка в строку…

- Кончай, дружище, рифмы слкадывать,

А лучше пой: «Ку-ка-реку!».

САМОПАРОДІЯ

Я стою, украй талановитий.

Тихо обертається Земля.

Де б мені талант такий зустріти,

Щоб писав не гірше, аніж я?

Де б мені зустріть такі таланти,

Щоб мій геній осягнуть могли?

Певно, треба в космосі шукати,

Бо навряд чи знайдеш на Землі.