Хоча я житиму довго, але помру все одно не своєю смертю. Я віддам своє безцінне життя за свободу слова. Тобто за те, щоб хтось, чиї погляди я ненавиджу, мав право їх висловити. Отож, роззираюся у пошуку кандидатур вже сьогодні.

У понеділок на 5 каналі під наглядом ведучої Лідії Таран сперечалися колишні народні депутати націонал-демократ Ігор Юхновський і комуніст Юрій Соломатін. Вони балакали про голодомор 1933 року. Червоний політик говорив таке, що я аж вжахнувся – адже самої лише моєї смерті за його, так би мовити, інтенсивну точку зору було б явно мало; там десять – двадцять осіб треба покласти. Ні, він не твердив, що голодування, згідно з ученням Поля Брегга, пішло на користь українському народові і очистило його організм. Він пішов далі. Товаріщ Соломатін взагалі заперечив факт голодомору. Ігор Юхновський наполягав на тому, що Верховна Рада мусить ухвалити закон, який би визнав події 33 року минулого століття геноцидом проти українського народу. А його опонент заперечував, бо, мовляв, ніякого голоду не було.

Після передачі я з полегшенням зітхнув: поки що нема потреби віддавати своє життя за свободу слова, адже 5 канал свято дотримується принципу двох протилежних точок зору. Та полегшення швидко минулося, бо мене все одно щось муляло і не давало спокою. Здається, це був спогад про слідчі справи мого діда-«ворога народу» й бабці «члена семьи изменника Родины», які я кілька місяців тому мав нагоду переглянути в СБУ. Мій дід Павло Луканов, будучи на момент арешту 1937 року начальником зернового управління Донецького ОблЗУ, признався на слідстві в тому, що через свою «політичну і професійну незрілість» разом з колегами критично висловлювався щодо аграрної політики партії 1932 року. Він вважав, що ця політика приведе до голоду. Він цілковито визнав свою провину і просив дати йому можливість виправитися. Але йому такої можливості не дали – його розстріляли того ж року.  А мою бабцю, Ольгу Волковську, яка не визнала свого чоловіка ворогом народу, засудили до восьми років північних таборів, де вона збожеволіла.

Я собі думаю, що мій дід, як професіонал при здоровому глузді, цілком тверезо оцінював аграрну політику своєї ж партії, а вона таких оцінок не терпіла. За це він і  постраждав – став ще однією жертвою голодомору, але вже після його закінчення.

Мені також пригадалися домашні спогади іншої моєї бабці Оксани Чадченко, яка розповідала як люди по селах їли одне одного. Це відбувалося іще до публічного оприлюднення історичних фактів. Я тоді вважав, що у неї від старості не все гаразд із пам`яттю – адже повірити в таке було просто неможливо. А коли з`явилися перші публікації на тему голодомору – можете собі уявити, який то був шок.

Оце все я пригадав після передачі за участю товаріща Соломатіна і подумав, що жодним чином не заперечую сам принцип висвітлення протилежних точок зору. Але все ж таки він не повинен бути фетишем. Бо коли уявити, що до студії прийде, наприклад, академік-математик, а його опонент казатиме, що двічі по два буде десять, то ця дискусія перетвориться на комедію. І заперечення очевидних речей з боку комуніста Соломатіна теж виглядало б смішним, якби не стосувалося таких трагічних сторінок нашої історії (і, зокрема, історії моєї родини). Не думаю, що євреї вчинили правильно, коли в багатьох країнах домоглися заборони піддавати факт Голокосту сумніву, але чисто по-людськи після таких балачок комуніста Соломатіна я їх розумію.

Отож, коли мова заходить про голодомор, то можна сперечатися про кількість загиблих, про мотиви таких дій, про наслідки їх для України і всього світу тощо. Але не про сам факт голодомору.

А як же бути зі свободою слова? А дуже просто. Пригадується, Юрій Соломатін, іще будучи членом парламенту,  в котрійсь із передач шкодував, що Сталін не знайшов собі наступника. Певно, колишньому членові парламенту явно свербіло побудувати нові табори. Отож, свобода слова по-соломатінськи – це вже сфера не журналістики. Це вже сфера фахівців зовсім інших галузей. І воно може бути невиліковним.

Юрій Луканов