У що може перерости «війна символів»?
Триває дискусія щодо спорудження у Бабиному Яру меморіального комплексу. Постійний автор «Детектор медіа» Сергій Грабовський відреагував на статтю відомого письменника та публіциста Олександра Бурaковського «Бабий Яр: только ли война символов?»
У що може перерости «війна символів»?
Те, про що я буду зараз писати, буде неприємним для багатьох. Для надто багатьох, можливо. Але гадаю, що як український громадянин, внесений прикрозвісною МАУПівщиною до першої десятки «найманців світового сіонізму», я маю моральне право на такий виступ. Писати про «професійних українців» я ще буду, ясна річ, але зараз – про іншу сторону, про позицію «професійних євреїв» стосовно трагедії Бабиного Яру і про ті катастрофічні наслідки для справи боротьби з антисемітизмом в Україні, які матиме втілення ідей цієї публіки.
Як на мене, ініціативи Вадима Рабиновича і Ко щодо Бабиного Яру поза межами будь-якої критики, і все негативне, що про них сказали як речники Комітету «Бабин Яр», так і Олександр Бураковський у статті «Бабий Яр: только ли война символов?», глибоко справедливе. Проблема в іншому: що натомість стверджує і пропонує сам пан Бураковський та Міжнародна Меморіальна Рада з увіковічення жертв Голокосту в Україні, з якою він солідаризується?
По-перше, як може будь-яка Рада, що складається не з громадян України, оголошувати міжнародний архітектурний конкурс на створення «генеральної концепції Меморіалу «Бабин Яр»? Як може ця Рада намагатися залучати президентів інших держав до підтримки саме її варіанту розв‘язання проблеми з Меморіалом? Панове, давайте не ховатися за евфемізмами: йдеться про відверте втручання у внутрішні справи Української держави, і не має значення, чи благородна тут підстава, чи ні. Згадана Рада може бути тільки одним із учасників процесу створення Меморіалу, але аж ніяк не намагатися щось вирішити за українських громадян, тим більше, щось нав‘язати їм за допомогою іноземних політиків.
По-друге, негоже будувати свою діяльність на неправді і спекуляції. А ММР, на жаль, саме це і робить. Олександр Бурковський наводить фрагмент документу ММР, де говориться: «окончательное решение...» было провозглашено в качестве официальной политики нацистской Германии только по отношению к еврейскому народу, как к расе». Це не так. Якщо цього не знають члени Ради, то Олександр Бураковський як колишній заступник голови Народного Руху України саме з національних питань мусив би знати, що так само за етнічною ознакою нацисти винищували і ромів (циган), зробивши врешті-решт виняток лише для кількох груп «аріїзованих» циган Німеччини, перед тим «до вирішення проблеми» добряче потримавши їх у концтаборах.
По-третє, факт звернення Ради до президента Росії В.Путіна та ідея цього звернення стосовно того, що Путін мусить використати свій особистий авторитет, щоб «не превратить память о Холокосте в очередной политический фарс», якнайкраще засвідчує чи то крайню наївність членів ММР, чи то їхній крайній цинізм, чи то прагнення спровокувати українців на антисемітський виступ. Адже ЧК-ҐПУ-НКВД-НКҐБ-МҐБ-КҐБ за кількістю знищених у ХХ столітті євреїв впевнено посідає друге місце після СС-СД-Ґестапо. В тому числі – і знищених за суто етнічною ознакою. Підполковник КҐБ Путін не тільки не визнав злочини відомства, якому склав свого часу присягу (а вона, як кажуть чекісти, складається раз і на все життя), а й прагне максимально обілити його. Що ж, на виборах 1933 року у Німеччині була організація «Євреї-фронтовики за Гітлера», - ці люди вважали, що фюрер своїм авторитетом зупинить хвилю антисемітизму. Але після того, як документально засвідчене потрапляння новітньої російської зброї «Хезболлі», про що не міг не знати Кремль (а я певен, що він навмисно озброює терористів, котрі ведуть війну на знищення Ізраїлю, продовжуючи стару політику КПСС-КҐБ), як виглядає плазування ММР перед зазначеним підполковником, до котрого у нормальних українців було, є і буде відповідне ставлення?
Ну, а заклик до Путіна «обратить внимание на резкий рост антисемитизма и ксенофобии на Украине в последние годы» – це чистісінької води провокація плюс блюзнірство. Хіба ж не російські більшовики знищили більше українців, ніж німецькі нацисти? Хіба політика Кремля на Північному Кавказі не є злочином проти людства і людяності (про що не втомлюється говорити, скажімо, такий знаний західний інтелектуал, як Андре Глюксман)? Нарешті, хіба у самій Росії антисемітизм і ксенофобія не на порядок (якщо не на кілька порядків) вищі, ніж в Україні?
По-четверте, Олександр Бураковський кілька разів говорить про «деятельность десятков откровенно антисемитских изданий в Украине». Це знов-таки неправда. Немає і не може бути цих «десятків». Інша річ, що «професійні євреї» зараховують до антисемітських будь-яку статтю з критикою, скажімо, олігарха-єврея за непоштиве ставлення до української культури, а видання, яке сміє надрукувати таку статтю, зараховують у «чорний список». Що ж, тут немає нічого оригінального: нещодавно «професійні українці» за статтю про те, що в Україні немає справді української опозиції, віднесли мене до «космополітичних прислужників компрадорського капіталу», - замість того, щоб добряче подумати над підвищенням ефективності своєї діяльності. І ще про «антисемітські видання»: Олександр Бураковський кілька років тому зарахував до числа антисемітських статтю Леоніда Шульмана в журналі «Сучасність» стосовно традиційних вад єврейства України, які заважають порозумінню євреїв та українців. Пікантність ситуації полягала у тому, що професор Шульман спирався у своїй статті на ідеї Владіміра (Зєєва) Жаботинського, одного з батьків Держави Ізраїль. Але не сумнівають, що і «Сучасність» з того часу ходить у «откровенно антисемитских изданиях»; так само, як у МАУПу вона зарахована до «спонсорова них світовим сіонізмом видань».
По-п‘яте, Олександр Бураковський робить вигляд, що не розуміє, яка громадськість вважала у минулі роки Бабин Яр братерською могилою багатьох народів. Не про радянську йдеться! А про тих євреїв, українців, росіян, котрі 1966 року й у наступні роки, всупереч заборонам режиму, виходили на несанкціоновані мітинги на місце трагедії. Ось як згадував Віктор Некрасов (не треба розказувати, хто це, пане Бураковський?) про мітинг у Бабину Яру у 1966 році: «Люди плакали. Потім виступив Дзюба з хорошою, розумною, гіркою промовою, що настав час, нарешті, покінчити з обопільною нелюбов‘ю українців і євреїв, що це ганьба. Чутно було погано, ніяких мікрофонів у нас не було. Потім з‘явилась міліція і усіх, досить ввічливо, але розігнали». А ось що говорив тоді Іван Дзюба (чи теж треба представляти, хто це такий?): «Бабин Яр – це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі, і тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр – це наша спільна трагедія, це трагедія перш за все українського і єврейського народів. Цю трагедію приніс нашим народам фашизм. Однак не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру і ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а закінчується знищенням людини, знищенням народів. Але не обов’язково тільки таким знищенням, як у Бабиному Яру... Ми повинні всім своїм життям заперечити «цивілізоване» людиноненависництво і суспільне хамство. Нічого важливішого за це тепер для нас немає, бо інакше всі суспільні ідеали втрачають свій сенс... Шлях до справжнього, а не фальшивого братерства не в самозабутті, а в самопізнанні, не зрікатися себе і пристосовуватися до інших, а бути собою і шанувати інших».
Ось якою була київська громадськість, що у ті непрості роки наголошувала: йдеться не про «братерську могилу радянських людей», а про братерську могилу представників різних народів.
І ще одне блюзнірство. Олександр Бураковський саркастично, як він вважає, пише «о нынешних «патриотах», считающих, что при немцах жить было лучше, чем до и после них». Взагалі-то вважати, що існують «хороші» та «погані» тоталітарні режими – це просто-таки геніальний підхід. Але його, як бачимо, демонструють і ті, на кого спрямований сарказм пана Бураковського, і він сам. Що ж, буває. Для тих же, хто вважає більшовизм більш ліберальним, аніж нацизм, одна цифра: сучасні польські дослідники вважають, що з осені 1939 до літа 1941 року на під радянській Галичини рідними «органами» підполковника Путіна було знищено приблизно вдвічі більше євреїв, ніж у «генерал-губернаторстві» (тобто Польщі) відповідними нацистськими «органами». Власне, не випадково у Києві маємо два страшних символи нищення людей тоталітарними режимами: Биківню та Бабин Яр. Говорячи про другий, не можна забувати про перший. Вони однопорядкові і за числом жертв (сотні тисяч), і за технологією нищення, і за цинізмом «вершителів» людських доль. Без Биківні, і ширше, без нищення більшовицьким тоталітаризмом мільйонів українців (та сотень тисяч інших жителів підрадянської України) не було б і Бабиного Яру. Чи, може, комусь треба пояснювати об‘єктивні причини того, що більшість вояків Червоної армії у 1941-42 роках не хотіла воювати?
Але досить. Боюся, що чимало з того, що зараз робиться навколо пам‘яті жертв Бабиного Яру, лише додає радості ідеологам навколоМАУПівського кола та значній частині «професійних українців». І ґрунтується «теоретичний» український антисемітизм не лише на маячні та брехні російських чорносотенців минулого і сучасного (своїх ідей там майже немає) і не тільки на переспівуванні нацистських міфів, а й на певних фактах – ясна річ, спотворених і перекручених. І не в останню річ – на діях «професійних євреїв».
...Теодор Кауфман, американський єврей, улітку 1941 року випустив книгу «Німеччина мусить загинути». У ній він вимагав після перемоги над Німеччиною стерилізувати всіх солдатів Вермахту, а потім і всіх німців з тим, щоб звільнити територію для заселення сусідніми народами. Кауфман був президентом «Американського союзу за мир» і діячем рекламного бізнесу. Нацисти друкували фрагменти із книги Кауфмана у «Фьолькіше Беобахтер» та брошурах і розказували, до чого дійшли євреї. А потім улаштували Бабин Яр. Ясна річ, вони б усе одно знайшли той чи інший спосіб «остаточного розв‘язання єврейського питання». Але ж як допомогли нацистам Кауфман і Ко!..
Ясна річ, зараз – не 1941 рік, але справа Геббельса-Кауфмана, схоже, живе і донині. Наша справа – не дати їй перемогти.
