Піар голови Київської міської держадміністрації Олександра Попова завжди відрізнявся нестримністю й винятковою креативністю. Останнім часом він став просто безмежним: від нього вже нема куди подітися, на нього натикаєшся там, де й не чекаєш. Добрий і щедрий пан Попов обіцяє все й усім; лише за кілька років українська столиця під його мудрим керуванням має перетворитися на найкрасивіше, найєвропейськіше й найщасливіше місто у світі.

Ні, про прийдешні вибори міського голови мови немає й близько. Не кар'єрист же пан Попов, не про вибори печеться! Йдеться винятково про нас із вами - тих, кому пан Попов присвятив своє життя й усю свою плідну діяльність.

Референдум із панського плеча

Нещодавно на вулицях столиці з'явилися були агітаційні намети, над якими майоріли прапори: «Перший референдум киян». Активісти - здебільшого пенсіонери - переконували перехожих: ідеться про референдум за ініціативою мешканців столиці! - й роздавали їм чудово видруковані глянцеві буклети з тим самим заголовком: «Перший референдум киян». У вихідних даних було позначено: «Замовник Громадська організація "Київська громада"». Треба гадати, це кияни - ініціатори референдуму - скинулися по гривні, щоб надрукувати глянцеві агітки.

Вельми цікава штука була - ті буклети. Починалися вони з гасла: «Кращому Києву бути!» Завершувало їх інше гасло: «Порядку в Києві бути!». Зізнатися, побачивши їх, перші секунди гарячково намагався збагнути, хто такий той «бути». Надто вже кострубатими видалися формулювання - одразу й не второпаєш, що воно таке. Хай навіть їм і далеко до елегантного «Кращому транспорту в Києві бути!» (чотиристопний дактиль, не як-небудь), що прикрашає з усіх боків кожен новий автобус і тролейбус у столиці.

Що підкуповує, то це намагання копіювати легендарний стиль наказів Петра І. Добре, звісно, що хоч не Йосифа Віссаріоновича, але ж скромність яка! Сказано: «Бути!» - й усе миттю з'явиться, мов із рукава. Матеріалізується з повітря.

Ефір «Шустер live» від 1 червня дещо відкрив завісу над джерелом цієї недорікуватості й стилістичної недоречності. Таким є загальний стиль публічного спілкування голови Київської міської держадміністрації Олександра Попова: розмовні й навіть просторічні звороти у його виступі було ретельно перемішано з канцеляризмами. Така собі «експресія в канцелярському стилі мовлення» виходила - кумедна й недорікувата, а ще гранично неконкретна, казала-мазала. Помітними були й звороти, що їх зазвичай уживають, розмовляючи з малюками нерозумними. За стилем - точнісінько той самий «референдум киян» замість юридично точного визначення «київський міський місцевий референдум». Тож звідки походить «ініціатива киян», уточнювати вже було не треба.

Принагідно зауважу: лише сам Шустер вів мову про «трьох обраних мерів (Харкова, Донецька та Львова. - Б.Б.) і главу Київської держадміністрації». Всі решта присутніх у студії в тонкощі не заглиблювалися й вели мову про «чотирьох мерів», тобто й Києва теж - і це були не лише колеги пана Попова з Партії регіонів, а й Микола Катеринчук. Дивно: вибори київського міського голови ще невідомо коли будуть, а мер уже є. То, може, й ну їх, ті вибори? Обмежмося «першим референдумом киян», та й годі?

Так от, про буклети. На першій же сторінці ошелешували два запитання, що стояли поруч: «Чому Олександр Попов ініціював проведення референдуму киян?» та «Як законно діяти, щоб референдум відбувся?». Отже, таки Попов ініціював. А хто ж тоді має «законно діяти»? Теж Попов? То невже без глянцевих буклетів у голови столичної адміністрації не було жодної змоги діяти законно? А якщо «законно діяти» мали самі кияни, то звідки така впевненість, що їм той референдум аж так потрібен?

Це й справді було нове слово в українських політтехнологіях - отак от у лоба, мов доконаний факт, ототожнювати одного з кандидатів на виборах із громадою. Не доводити: «Олександр Попов відображує прагнення київської громади», а виходити з цього припущення, мов із загальновідомої істини. Виборів ще не було, а виразник інтересів киян уже давно відомий.

Важко переоцінити креативність фрази з «передовиці» буклету. Після змалювання страшного спадку, що дістався новій столичній адміністрації (корупція, знищені парки та сквери, зруйнована «архітектурна самобутність стародавнього міста» тощо), - отаке: «Завдяки активним діям киян, в тому числі новопризначених керівників Київської міської державної адміністрації, ситуація почала мінятися на краще». І знову це наївне «в тому числі». Бодай один приклад своєї «в тому числі» активності, до речі, навели б.

Ну й, нарешті, про зміст питань «референдуму киян» - як їх роз'яснювала гламурна агітка.

Питання перше: «Чи схвалюєте Ви обов'язкове включення до щорічного бюджету м. Києва надання адресної допомоги пенсіонерам та надбавок працівникам бюджетної сфери столиці?». У роз'ясненні кого тільки не згадано - й багатодітні сім'ї, й «одиноких» (поодиноких? а чи, все ж, самотніх?) матерів, і інвалідів, і батьків загиблих воїнів, й «інші уразливі категорії киян». «Олександр Попов добився відновлення й збільшення фінансування відповідних соціальних програм. Щоб цим програмам не загрожувало скорочення або скасування, необхідно за них проголосувати громадою», - твердить буклет.

Тож, шановні «уразливі категорії киян», біжіть мерщій ставити свої підписи за референдум. Це вже потім, проголосувавши за свого благодійника, ви збагнете: у формулюванні референдумного запитання йдеться лише про пенсіонерів та бюджетників. Ані про самотніх матерів, ані про інвалідів у запитанні не згадано жодним словом. Та й «адресна допомога киян» - поняття надто неконкретне. Кому її надаватимуть, із якою періодичністю? А про те ніхто не каже. Дадуть вам «адресну допомогу» під референдум - то й радійте.

Питання друге: «Чи схвалюєте ви створення в Києві підлеглої міській громаді муніципальної міліції, що має забезпечувати порядок у місті та безпеку жителів?».

Одразу впадало в око: зазвичай міліція (поліція) забезпечує правопорядок. Що таке забезпечення «порядку», та ще й силами міліції - того ані теорія держави та права, ані практика демократичних країн не знає. Розганяти опозиційні мітинги та громадські акції протесту - це забезпечення порядку? Із погляду нинішньої державної влади, безумовно, так.

«...Органи внутрішніх справ будуть займатися розслідуванням та упередженням злочинів, - переконує агітка. - Місцева ж міліція очистить тротуари та газони міста від стихійних паркінгів, площі та вулиці - від незаконно встановлених кіосків та торгових палаток, зробить все для безпеки наших дітей, в тому числі у школах, дитячих садках і поза ними».

Багато-багато слів. А з кого формуватимуть цю муніципальну міліцію? Якими правами її наділять? Що конкретно входитиме до її компетенції? Якими будуть її відносини з міліцією звичайною? Як на практиці виглядатиме ота «підлеглість міській громаді», хто й як конкретно керуватиме муніципальною міліцією? Ні, це - зовсім не те питання, щоб голосувати за нього з листа, без знання (а отже, довгого й серйозного публічного обговорення) суттєвих деталей.

А тепер - увага! - зовсім цікаве: «Київська міліція буде фінансуватися за рахунок цільових коштів державного бюджету».

Чи може місцевий референдум, хай навіть і «перший», вирішувати питання державного бюджету? Ні, не може. Чи передбачає Конституція України які-небудь інші збройні формування для забезпечення «порядку», окрім як підпорядковані МВС? Ні, не передбачає: такі формування автоматично потрапляють під визначення «незаконні збройні формування».

То що ж виходить? А виходить, що друге питання референдуму - то пряме обдурювання громадян. Свідоме їх обдурювання.

Нарешті, питання третє: «Чи схвалюєте ви базові проектні рішення нового Генерального плану розвитку м. Києва?» Отакі, наприклад: «Захист від забудови Дніпровських схилів та територій, прилеглих до Києво-Печерської Лаври і Софії Київської...». Ви - за? Усе залежить від того, який радіус матимуть ці «прилеглі території». А раптом 20 метрів? Та й що таке Генплан? Це документ, який може або передбачати забудову певних територій, або не передбачати її. Яким чином Генплан може здійснювати «захист від забудови»?

Ще одне: «Реставрація історичних будівель без збільшення їх висоти, заборона будівництва понад дев'яти поверхів в історичній частині Києва». Чудово? Усе залежить від того, що вважати за «історичні будівлі», а що не вважати. Скажімо, за радянських часів навіть про Володимирський собор можна було прочитати: «Історичної та архітектурної цінності не становить». «Перетворимо центр Києва на Нью-Борщагівку», - таким виходить цей пункт?

Інший пункт: «Збільшення на 20% площ парків, бульварів і скверів в розрахунку на одного жителя з урахуванням прогнозу приросту населення». За рахунок яких територій, перепрошую? Де їх узяти, вільні, та ще й «з урахуванням прогнозу»? Чергове пряме обдурювання, так?

Із таким самим успіхом можна було влаштувати референдум з одного-єдиного питання: «Чи підтримуєте ви, щоб Олександр Попов перетворив Дніпро на молочну ріку в кисільних берегах?». От, недопрацювали в міськадміністрації, ой недопрацювали!

Ініціатори референдуму ще й випробували принципово новий спосіб комунікації з міською громадою. Знайомі пенсіонери розповідали: їм додому телефонували й просили висловити підтримку. Збирали підписи телефоном?

...Постояли-постояли ті намети й зникли. Може, підписи вже зібрали? Теж телефоном - адже помітної активності киян біля наметів не спостерігалося? А може, просто питання виборів міського голови зависло в повітрі, й потреба в «першому референдумі киян» відпала сама собою?

Хоч би як, тільки чиїм коштом було влаштовано цю гламурно-поліграфічну розкіш? А ще ж місто зовсім донедавна прикрашали білборди з портретом пана Попова й агітацією за ту саму «адресну допомогу пенсіонерам» і той самий «Перший референдум киян»!

Тридцятиріччя тисячап'ятсотріччя

До сьогодні деякі куточки столиці, поряд із гігантськими футбольними м'ячами, прикрашають монументальні конструкції: «Київ 1530».

Щороку останніх вихідних травня кияни святкують День міста. Цьогоріч це був не просто День Києва, а цілий ювілей - 1530-річчя Києва. Принаймні, саме таку дату святкувала Київська міськадміністрація, саме з ювілеєм вітали киян численні білборди й транспаранти.

Хай подарує мені пан Попов, але ювілей цей найбільше нагадував компанію приятелів, які гарячково відшукують (і найчастіше таки знаходять) «благопристойний» привід, аби випити. «Рівно тиждень тому я нові шкарпетки купив - ну, за ювілей!»

Бо й цифра 1530 видається не такою вже й ювілейною, й тисячап'ятсотріччя Києва, яке святкували 1982 року, - дата вельми й вельми умовна. Принаймні, в жодній писемній пам'ятці 482 рік як дата заснування Києва не фігурує. Бовдури жили за тих часів, суцільні бовдури: ані рішень про заснування Києва - з підписами й печатками - не ухвалювали, ані за надання йому статусу міста офіційно не голосували. Не знали вони діловодства, зовсім не знали. Тож і не лишилося в історії точної дати виникнення населеного пункту під назвою Київ, як і точної дати наділення його міськими правами.

Але під час «ювілею» скрізь, де тільки можна було, киян супроводжували портрети Олександра Попова з його черговими обіцянками всього й усім. Спостерігач, що не знає української, міг подумати, що то його, Олександра Попова, 1530-річчя так завзято святкує місто.

Штучно вигаданий ювілей, коли ця штучність просто-таки лізла в око, - це, хоч що кажіть, було принципово нове слово в українському мистецтві піару.

Збережемо старий Київ - забудуємо його

У день «ювілею» Києва щотижневу програму «Недільна подорож» «Радіо Ера» на Першому каналі було присвячено старому Києву. Співрозмовником ведучої Тетяни Кривенко був член містобудівної ради Києва Ігор Степанов.

Довго й, здавалося б, емоційно розповідав він, як спотворили історичний центр Києва протягом останніх років. Наводив конкретні приклади, зокрема Софійської площі: й усі архітектурні канони там було порушено, й кількість поверхів новобудов є неприпустимо великою, й ці новобудови (а, судячи з усього, мався на увазі готель «Хаятт») тепер архітектурно домінують навіть над Софійським собором, і, зважаючи на характер ґрунтів, будівля з великою кількістю підземних поверхів у тому місці є небезпечною.

Гість студії наполягав: усі новобудови, які зіпсували київський центр, могли б прикрасити будь-який периферійний район столиці.

Так уже ґрунтовно не залишив пан Степанов каменя на камені від модерної забудови київського центру! Аж тут одна фраза змусила насторожитися. На запитання про знищення зелених насаджень пан Степанов відповів: «Серед європейських столиць лише Відень та Брюссель можуть зрівнятися з Києвом за кількістю зелених насаджень».

І це вже була велика «спритність рук». Річ у тім, що ще з радянських часів до цифр озеленення Києва додавали площу лісів на території, підпорядкованій Київській міськраді. Що це таке? Територія ця тягнеться до самих Броварів; проїжджаєте ви Бровари, а за ними аж до селища міського типу Калинівка - знову територія, підпорядкована Київській міськраді. В інший бік ця Територія тягнеться до самого берега річки Ірпінь; селище міського типу Коцюбинське - то повний ексклав, оточений Територією з усіх боків. Півдороги до Борисполя - це теж Територія. Конча-Заспа до самого Козина - те саме. І все - ліси, ліси, чия загальна площа сягає половини площі власне міста Києва.

Містом там і не пахне, чи бував там хоч один представник міської адміністрації - велика загадка. Доглядають за цими лісами, як і годиться, лісницькі господарства. То й виходить, що спиляй хоч усі до єдиного дерева на всіх до єдиної київських вулицях, забудуй усі міські парки й лісопарки включно з Пуща-Водицьким, а статистичні показники однаково виходитимуть дуже й дуже приголомшливими.

Цю обставину пан Степанов від слухачів приховав. Аж раптом зайшлося про Андріївський узвіз. І почалося неочікуване. «Знесені будинки історичної цінності не являють, - переконував Степанов. - А чи бачив хтось проект бізнес-центру, який мають збудувати?». Виявилося, що його бачило дуже мало киян. Дуже мало киян знають, що знесені будівлі - то новоділи, а не старовинні споруди. До того ж, за словами Степанова, ґвалт є перебільшеним: насправді забудовувати хочуть не Андріївський узвіз, а лише невеличкий квадрат, де лише два будинки виходили на узвіз. Не вмер Данило - болячка задавила.

А висновок виходив таким: усі звинувачення в нищенні Андріївського спуску - некомпетентні.

Ігор Степанов виголосив цілу теорію: мовляв, старі будинки зношуються, руйнуються. І якщо вони становлять архітектурну або історичну цінність, їх рятують. А якщо не становлять, їх зносять, й іншого виходу немає. «То що, хай би ті будинки на Андріївському руйнувалися, становлячи небезпеку?» - запитав Степанов.

Дивно: з одного боку, знесені будинки були новоділами, яким і вісімдесяти років ще не було, а з іншого - саме вони руйнувалися й становили загрозу. З одного боку, вони не становили архітектурної цінності, а з іншого - кияни навіть не здогадувалися, що вони не старовинні.

Отут і був основний трюк пана Степанова. Задуривши слухачів архітектурними термінами, «голубими лініями», «новоділами» та «історичними цінностями» (повторю: колись і Михайлівський Золотоверхий собор оголосили таким, що не має ані історичної, ані архітектурної цінності, - й знесли), пан архітектор зовсім випустив таку річ, як архітектурний стиль. Стильову доречність або недоречність.

Знесені будинки фабрики, хоч би якими новоділами були, не порушували архітектурної цілісності Андріївського узвозу. А новітній бізнес-центр її порушуватиме. Він ламатиме краєвид, він зруйнує враження машини часу, притаманне Андріївському узвозу, - ніби опинився зовсім в іншій епосі. Нагадаю: Андріївський узвіз донедавна залишався єдиним куточком старого Києва, де новобудови не лізли в око, де їх не було видно.

І кількість поверхів, про яку так полюбляє розповідати Олександр Попов, тут не має жодного значення: маленький будиночок на два поверхи й три вікна може зіпсувати архітектурну цілісність цілого кварталу. От про що не згадують близькі до столичної влади архітектори. От чого не розуміють хазяї Києва. От чого хочуть, щоб не розуміли ми.

Коли мова заходить про вже зруйновані куточки Києва, про вже збудовані «вставні щелепи» - тут столична влада не шкодує різких слів для критики. Тут вона рве на собі волосся: як же спотворили місто! Але тільки-но мова заходить про те, що тільки мають зруйнувати та збудувати, - тут і виявляється, що просто немає іншого виходу. Що все правильно, й кияни просто не розуміють подарованого їм щастя. Ігор Степанов у цьому аж ніяк не поодинокий, це аж ніяк не його особиста позиція. Це - приклад типової «містозахисної» риторики київської влади.

Отут ми бачимо справжнє ноу-хау, винахід, відкриття в піар-сфері. Влада чудово знає: вже зведені споруди-потвори ніхто не кинеться зносити, а зруйновані старовинні будиночки ніхто не кинеться відбудовувати. Критикувати вже скоєне, вже заподіяне можна довго, емоційно й цілком безпечно. Критика ця так і залишиться словами, які не потягнуть і не можуть потягнути за собою жодних дій. Тож спотворюй Київ - а потім щосили критикуй спотворення Києва. І заробляй бали на виборах.

... Нещодавно розмовляв із колишньою киянкою, яка емігрувала до Росії. Вона приїхала до української столиці через 19 років. «Усе чекала й чекала, коли ж поїзд їхатиме мостом, - розповідала вона. - Аж серце стискалося: побачити рідні краєвиди, яких немає й не може бути більше ніде. А там... Тут шило якесь стирчить, тут якихось голок натикано. І я зрозуміла: мій Київ залишився там, у пам'яті. А з цим містом мене ніщо не пов'язує. І його ніщо не пов'язує зі мною. Воно не чекає на мене, я більше не чекатиму на зустріч із ним. Мого Києва немає. Не-ма-є».

Фото - http://ridna.ua