«Детектор медіа» продовжує дискусію щодо подій навколо виставки «Українське тіло», яку було закрито в Києво-Могилянській академії. З роботами, представленими на виставці, точкою зору її організаторів та учасників, а також з думкою президента НаУКМА Сергія Квіта, за рішенням якого й була закрита виставка, можна ознайомитися у відеорепортажі ТК.

23 лютого рішенням Вченої ради НаУКМА зупинено діяльність Центру візуальної культури, тож «Детектор медіа» не закриває дискусію.

«10 лютого 2012 року виставку «Українське тіло» в Центрі візуальної культури НаУКМА, присвячену дослідженню тілесності в українському суспільстві, було закрито за рішенням президента НаУКМА Сергія Квіта. Вхід до галереї наразі зачинено на замок. Сергій Квіт пояснив свої дії таким чином: «Це не виставка, а лайно». Подібними діями, які ми розцінюємо як неприпустимий акт цензури, з публічної дискусії цілеспрямовано витісняється цілий спектр важливої соціальної та політичної проблематики, унеможливлюючи її критичний розгляд... Вимагаємо від адміністрації НаУКМА повторного відкриття виставки «Українське тіло». Просимо підтримати, залишивши коментар під повідомленням та поширити це звернення серед представників художньої та інтелектуальної громадськості».

Таку інформацію поширила Мережа активістів правозахисного руху. А Олександр Володарський написав статтю «Анатомія цензури», в якій надавав по пиках (словесно, ясна річ) усіх тих, хто підтримав цю дію Квіта, назвавши їх «фашистами», «тупаками», «крадіями», «мішав нами-нігілістами»  тощо. Одне слово, виявляється, в Україні ґвалтують свободу, і робиться це у її традиційній оазі - Києво-Могилянській академії...

Я на тій виставці не був. З дуже простої причини: після ознайомлення з розповіддю про неї у статті «Виробництво тілесності» («Производство телесности») найменшого бажання зробити це не було. По-перше, глибоко провінційна не те що вторинність, а «десятеринність». Напівпідпільні виставки совєтського часу були куди більш цікаві. Не кажу вже про феноменальну і масштабну міжнародну експозицію «Москва-Париж», на яку дивом удалося потрапити на початку 1980-х. Не кажу і про те, що можна побачити у майстернях тих художників, які володіють професійними тонкощами і в яких прагнення до епатажу не затьмарило всіх інших прагнень. По-друге, відверте перебування значної кількості експонатів (інакше назвати важко) поза межею мистецтва - в тому числі і «зеленої пляшки з червоною рідиною» О.Володарського. Як такий собі кунштюк це ще могло фігурувати років сто тому. Сьогодні це у кращому разі дешевий кіч. По-третє, якщо ці художники справді мали на увазі «цілий спектр важливої соціальної та політичної проблематики», то їм варто би спершу повчитися деяким абетковим речам, а потім уже вилазити на публіку. І нарешті: сама назва статті - «Виробництво тілесності» (чи можна ще перекласти - «Продукування тілесності») засвідчує перебування авторів та організаторів у полоні отого самого відчуженого, реіфікованого, оречевленого мовомислення (читайте Маркса і притомних неомарксистів).

Отож реакція Сергія Квіта цілком зрозуміла. І чого не помічають захисники виставки - вона повністю відповідає їхнім критеріям свободи і смаку. Тому нічого протестувати - кожен має право на своє судження і свою дію.

Але про це дещо пізніше, а зараз - про цілі виставки. Якщо й справді йшлося про «цілий спектр важливої соціальної та політичної проблематики», то мала бути обрана й відповідна мистецька мова. Бо ж або ми ставимо важливі загальносуспільні проблеми, і тоді мова має бути зрозумілою суспільству, принаймні, бодай частково резонувати у ньому - шокувати, але змушувати людей думати, висловлювати свою позицію. А для того, щоби бути сприйнятим, щось нове мусить перебувати для масової людини у її «зоні найближчого розвитку». Це правило, сформульоване визначним психологом ХХ століття Левом Виготським, діє й у мистецтві. Звісно, бувають винятки, серед аудиторії теж трапляються унікуми, здатні на миттєве осяяння і проникнення у сутність наднового. Але це тільки винятки, одиниці, яким досить подивитися слайди в Інтернеті чи погомоніти з художником «про буття» за чаркою чаю. Або ж, якщо мова незрозуміла суспільству (і це принципова позиція художника - бути незрозумілим і зарозумілим) чи твір мистецтва просто шокує (без так званої «естаномайної реакції» з боку реципієнта, тобто без сприйняття чогось як мистецького твору, що викликає співпереживання) - то це зовсім інша річ. Такі твори мистецтва також мають право на існування як форма заради форми, експеримент заради експерименту, нове заради нового. Але ж тоді не варто демагогічно прикриватися «важливими проблемами», чи не так? І чи варто скаржитися на відповідну реакцію з боку публіки, якщо ця мова сприймається як суцільні матюки (хай і в «образній», умовно кажучи, формі), дозування яких може зашкалювати?

Цікаво: чому не вимагають від Сергія Квіта, щоб він не порушував права вільно кидати недопалки в аудиторіях і справляти малу потребу біля стін Могилянки? Це ж теж порушує чиїсь права і свободи, в тому числі, можливо, й естетичні - бо ж, скажімо, вільна людина початку ХХІ століття може милуватися процесом власного сечовипускання. Це також цензура, чи не так?

Принаймні, зі статті Олександра Володарського можна зробити саме такий висновок. Бо закінчує він програмним пасажем у цьому річищі: «Более того, даже закрытая выставка, на защиту которой встали известные украинские и зарубежные арт-критики, не может претендовать на роль авангарда в деле борьбы за свободу слова. Именно потому, что она всё-таки имеет художественную и эстетическую ценность. В авангарде борьбы должны находиться действительно бездарные и действительно порнографические произведения, максимально мерзкие и максимально оскорбительные. Как только мы поймём, что настоящая свобода - это свобода для всех, мы получим какое-то право говорить о борьбе с цензурой».

А починається стаття з банальної неправди. «Сторонников цензуры можно разделить на три категории. Первая - это откровенные «фашисты». Я использую это слово не столько как исторический термин, сколько как ёмкое политическое ругательство, которым при случае можно обозвать и наци, и радикального традиционалиста или неоконсерватора. Люди, готовые бить и убивать, запрещать, предавать огню и отправлять в лагеря во имя своей идеи. Разумеется, не все они радикальны, большинство в своих действиях не готово выходить за рамки закона, но всеми движет схожий прохибитивный императив. Держать и не пущать... Позицию настоящего, искреннего фашиста вполне можно понять. Он чаще всего туп, он злобен, он опасен, но он искренен. Искренность сама по себе уже вызывает уважение».

Насправді Володарський дуже добре описав образ тієї публіки, яку російський дисидент Володимир Буковський (той, котрого наприкінці 1970-х обміняли на комуніста-терориста Луїса Корвалана) влучно назвав «лівою сволотою». Саме ця публіка на наших теренах била, вбивала, палила і відправляла людей у табори в ім'я ідеї. Саме ця публіка під гаслом «захисту народу» нищить права і свободи конкретних людей на Заході. Недавня телевізійна «картинка»: грецька сім'я мала крамничку, так-сяк зводила кінці з кінцями, але чесно працювала і виживала за умов тяжкої кризи. «Борці за свободу і права народу», руйнуючи і підпалюючи все на вулицях, підпалили й крамничку цієї сім'ї. В ім'я «світлих ідеалів», ясна річ. Отож, на відміну від Володарського, подібну погань (прикривається вона ультралівими чи ультраправими гаслами, не має значення; до речі, нацисти - це націонал-соціалісти, вони за визначенням не можуть бути правими) поважати не можу і не збираюсь. Погань - вона і є погань.

А Володарський продовжує: «вот вторая категория цензоров - это как раз ворюги. Те, кто лично заинтересован в ограничении свободы слова и свободы информации, те, кто черпает в этом выгоду. Силовики, попы, чиновники, обслуживающие их СМИ». Священики - це злодії. Ну-ну. З часів «Союзу войовничих безбожників» сталінського лакузи Ємельяна Ярославського нічого подібного, слід сказати, у мас-медіа не лунало. Коментувати не буду.

Ну, а третя, найгірша категорія цензорів - це такі, як Юрій Луканов. «Очень показателен в этом отношении текст Юрия Луканова, посвящённый закрытию выставки «Украинское тело». - пише Володарський. - Показателен тем, что автор преподносит собственное малодушие чуть ли не как доблесть. Он признаёт, что выставка была закрыта самовольно, он перечисляет все аргументы против художественной цензуры, которые явно не раз слышал. И всё равно он не готов, даже на словах, выступить против её закрытия. Потому что ему не понравились работы. При этом автор охотно заявляет о своей неготовности, и даже пишет об этом колонку и оставляет множество комментариев на фейсбуке... Но вдаваться в обоснованность претензий господина Луканова или же подвергать критике его эстетические пристрастия - лишнее. Важно лишь то, что в его понимании собственные эстетические представления важнее свободы Другого. Это та самая логика исключения, которая позволяет оправдать любую мерзость: расовое или религиозное насилие (он - не один из нас, его не жалко), нарушение прав человека в тюрьмах (он преступник, его не жалко), политическую цензуру в конце концов (он говорит не то, что мы считаем верным, следовательно, он лжёт, его не жалко)».

Забавно, звичайно, коли про «свободу Іншого» пише людина, котра зве своїх політичних опонентів «фашистами», котра стверджує - «людей правых политических убеждений ни в коем случае нельзя упрекать в продажности, поскольку подчинение силе - это неотъемлемая часть их идеологии. Занять своё место у ног лидера для последовательного консерватора - доблесть, а не унижение». Але не смішно, що це пише персонаж, який полум'яно виступав на захист кримських антифашистів, яких начебто побили начебто праві начебто українські радикали (а, може, працівники ФСБ, що мають свою легальну «контору» у Севастополі, а?). А де ж, якщо бути послідовним, «свобода Іншого»? Як можна посягати в ім'я своїх власних уподобань на чиєсь вільне самовираження? Адже, цілком імовірно, що ті, котрі били антифашистів (чи «антифашистів» - не знаю, надто багато маємо під цим ярликом ідейних адептів серпасто-молоткастого тоталітаризму...), не мислили свого вільного буття без ударів кулаками по обличчям опонентів, і знаходили в цьому естетичне задоволення (прикладів такого роду - скільки завгодно, в тому числі і в кіно, і в літературі ХХ століття; та й першорядними психологами така ситуація описана). Це ж можуть бути такі собі хеппенінґі («максимально мерзкие и максимально оскорбительные»), і спроба спинити насильників - це тоталітаризм!

А взагалі-то культура починається з табу. Як історично, так і в особистому плані. Це загальновідома річ. Зрозуміло, вся культура сумою табу аж ніяк не обмежується, вона їх нерідко долає, але є й щось безумовне, без чого людина перестає бути людиною. Скажімо, існує в сучасному світі безумовне табу на людожерство - хай навіть останнє прикидається мистецьким актом (чи у Німеччині, чи у Голландії кілька років тому була вчинена подібна спроба реалізувати «свободу самовияву», причому за згодою сторін, але, на щастя, все закінчилося судовим вироком). А ще культура та мораль є системою координат людського буття. І якщо немає такої системи координат, якщо не існує його неодмінної складової - звичаєвого права (на якому передусім ґрунтується суд присяжних) - то не діють закони. І тоді країна починає перетворюватися на арену вільної аморальної поведінки тих, хто сильніший і нахабніший, на зону тотального хаосу, за яким майже неодмінно (якщо тільки не порятує ласка Божа) йде тоталітарний порядок.

Олександр Володарський - прихильник того типу свободи, яку Микола Бердяєв звав, на відміну від справжньої свободи, «необмеженою волею», у соціальній сфері - «вільною вольницею». От заманулося - і він зве своїх опонентів «фашистами», хоча це слово має дуже чітку смислову прив'язку у вітчизняній культурі. Чому? А тому, що йому так хочеться. Йому. Свобода власного «Я» понад суспільні норми. Особистість понад націю і державу, так? Але, пробачте, в такому разі назавжди відмовтесь від права як такого і власних прав. Якщо необмежена свобода для всіх - то чого ж Олександр Володарський так обурювався, коли його не так давно посадили за ґрати? Це ж бо був вияв свободи тюремників і суддів, це - їхня творча самореалізація. А якою вишукано гидкою є естетика вітчизняного правосуддя, які її прояви «максимально мерзкие и максимально оскорбительные»!

На щастя, людство живе інакше. «Такий-от проти народу Сполучених Штатів» чи «Народ Сполучених Штатів проти такого-от» - от класична формула максимально демократичного правосуддя. І при цьому особистість мусить визнавати загальносуспільні норми та не переступати їх у випадку, коли це загрожує отій самій «свободі Іншого» - чи фізично, чи навіть морально, якщо йдеться про справді серйозні речі. Так, буває революційна доба, коли «гвинтівка народжує владу», як афористично сформулював Мао Цзедун. Але в ім'я чого і кого? І де межа застосування сили?

Але це вже інша тема.

Мистецтво - це не просто гра і реалізація чого завгодно. «Мистецтво і відповідальність» - так звалася коротка стаття молодого Михаїла Бахтіна, великого російського мислителя, опублікована 1919 року, коли вистачало охочих до безвідповідальних дій не тільки в мистецькій сфері. Взагалі, людська свобода має своєю онтологічною основою відповідальність - стверджувала Симона Вейль, філософ, учасниця Руху Опору. Думаю, вона мала рацію, осмислюючи дуже непрості події тодішнього часу. Та чи знецінилися сьогодні її роздуми і висновки?

А ще мистецтво - це майстерність, що засвідчує сама етимологія слова. Коли є техніка, вміння малювати, ліпити, знімати, писати, умовно кажучи, на «академічному рівні», то митець має право йти далі, експериментувати. Якщо ж ні, якщо немає ані школи, ані хисту, - то він виставляє перемальовані чоловічі «причандали» чи зелену пляшку з червоною рідиною, вимагає ставитися до цього як до «твору мистецтва» і волає про «цензуру». А яка там цензура? Просто прагнення поставити на місце публіку, яка намагається підсунути аудиторії залежалий і неякісний продукт. Як на мене, це було би вельми непогано - бодай на території Могилянки створити ареал культури, вільний від публічних мастурбацій різноманітного ґатунку, які прикидаються «соціально значущим» постмодерним мистецтвом.

Фото - otherside.com.ua