От вибори і відбулися... Але поки що від політики відпочивати не хочеться, бо зараз почалося найцікавіше – „ра-а-а-а-а-збор полётов”, припущення, чому саме стільки голосів отримала та чи інакша політична сила, діагностика, чи голоси вкрали, а чи нестійкий був електорат (в тому сенсі, що ліньки в чергах було стояти). А по ТБ останні зойки потопаючих аутсайдерів, і парад політологів із аналізом ситуації, і майже виправдання соціологів, бо практично для всіх партій «не так сталося, як гадалося» ...

Мабуть-таки хтось щось у когось крав і трохи фальсифікував. Але оскільки всі ці процеси були в межах всієї країни хаотичні і безсистемні, то цілком могло так статися, що значного впливу на кінцеві результати все це не мало. А щодо неочікуваного програшу деяких партій, до складу яких входять досить-таки милі серцю багатьох особистості, то дозвольте, так би мовити, погляд знизу – з точки зору пересічного виборця.

Щодо процентів, які набрала Партія Регіонів, і, відповідно, не набрали сили, які могли б бути їй близькі, то основною рушійною силою був реваншизм – регіональний, а ще (який є не менш дієвим) реваншизм побутовий – коли всією душею людина прагне довести колегам по роботі, родичам, членам своєї сім’ї, сусідам і взагалі всьому світові, що „наше таки буде зверху”. І багато хто із симпатиків, наприклад, панів Шуфрича, Кравчука чи Вітренко просто пожертвував ними заради „торжества справедливості”. Водночас переконана, що багато хто взагалі не вважав, що зраджує цих своїх кумирів, оскільки під час президентської компанії вони так чітко і полум’яно позіціонували себе як прихильники і захисники Януковича, що до багатьох просто „не дійшло”, що ті перестали бути командою Віктора Федоровича. З помаранчевими було інакше – розколу цих сил стільки було приділено уваги з боку ЗМІ, що їхня окремість і конкуренція була більш очевидною. 

Але повернімося до маленьких партій і причин, чому ж вони не пройшли до парламенту. Отже, уявімо ситуацію – почалася передвиборча компанія. Попереду виступи лідерів партій із своїми програмами, теледебати, дискусії та ін. А обирати – це досить цікавий процес: вагатися, розмірковувати, хто кращий; слухати, сперечатись в найближчому оточенні; наводити свої аргументи. Зразу зробити однозначний і остаточний вибір – це позбавити себе бодай якоїсь розваги на досить одноманітний період передвиборчих баталій. На цей момент, початок передвиборчої кампанії-2006, основні емоції „майданного електорату” – це розчарування через розкол у помаранчевій команді. Тому абсолютно логічна поведінка – це вирішити обирати партії в межах коаліції „Сила народу”, але ні НСНУ, ні БЮТ, які в тій чи іншій мірі, але обидві винні у розколі. Тож багато хто зупиняється на дрібних політичних силах. Ось на цьому етапі соціологічні дослідження дають досить правдиву картину передвиборчих симпатій.

Так нерідко на початку життєвого шляху все озираєшся навкруги та й подумки (і не тільки) приміряєшся до різних можливих партнерів. Але наступає момент, коли потрібно робити вибір на все життя. І тоді бувають задіяні зовсім інші аргументи, а до уваги беруться зовсім інші якості обранця. Так і під час цієї кампанії – трохи погралися у вибір, але перед тим, як іти на виборчу дільницю, треба вже думати всерйоз.

І ось саме в цей момент, коли багато хто скінчив „гру у вибір” і відповідально замислюється, за кого ж проголосувати, на сцену виходить леді Ю. Потрібно визнати, що передвиборча компанія Юлії Тимошенко була надзвичайно ефективною. Впевнена, що багато хто намагатиметься повторити цей свого роду шедевр передвиборчих технологій. (Напевне, що безуспішно, оскільки технології розроблялися під конкретну особистість). Насамперед – увага регіонам. Поки ще інші партії чухалися, виборець на місцях уже був охоплений бютівською символікою. На ТБ Юлії Володимирівни було небагато. Телереклами БЮТ не було взагалі. Натомість Юлія Тимошенко моталася по країні, а на її мітингах звучав заклик передавати інформацію з вуст у вуста. (В цьому сенсі показовою є і перемога Леоніда Чернівецького, у чиїй передвиборчій кампанії теж були успішними не-телевізійні технології).

Поки пані Юлія успішно гастролювала по Україні, лідери інших партій з більшою чи меншою успішністю умовляли з телеекранів виборців проголосувати саме за них. Довести, що ти кращий легше за все, „опустивши” конкурентів. Таким чином, на фінішну пряму більшість політиків підійшло, може, й не у лайні, але ж багнюкою добряче забрьохані, щонайменше припорошені пилюкою передвиборчих перегонів. І ось тут, (згадаймо!) з’являється, нарешті, на ТБ пані Юлія, вся в білому, свіженька і гарненька. На неї приємно дивитися, за нею скучили, слухати її цікаво, оскільки щодо неї має місце справжній інформаційний голод. А на фоні здебільшого агресивної реклами – спокійна реклама фактично самої Тимошенко (йде саме в останні дні). Реклама неагресивна і така, що сіє надію, що все буде добре і настане весна, котра символізує відродження, омолодження і тепло. Щодо серця вже аналізували, що воно, мовляв, символізує життя і т.п. Але передусім – серце символізує кохання (згадайте бютівську дискотеку до дня Св.Валентина). А так хочеться відчувати, що тебе люблять. І язик не повертається назвати це маніпулюваннями – настільки все це просто, неагресивно і приємно: біле як символ чистоти, весна, кохання... Ця частина кампанії була звернена не стільки до підсвідомості, скільки до душі виборців.

Але надалі не понехтували і свідомістю виборця. Незадовго до виборів до поштових скриньок було вчасно кинуто простеньку бютівську агітку „Він чи вона?”, в якій всі вибори зводились до вибору між Януковичем і Тимошенко. На цей час нечітка позиція НСНУ щодо можливості об’єднання з ПР стала прекрасним підґрунтям для того, щоб всі ті, хто хотів голосувати за невеликі політичні сили, змобілізувалися і проголосували за Блок Юлії Тимошенко. Я була свідком, як за декілька днів до виборів одна політизована (не задіяна у виборах) дама дещо істерично обдзвонювала знайомих майже з ідентичним текстом: „Я лише зараз зрозуміла, що не можна голосувати за дрібні партії, не можна розпорошувати голоси, інакше переможуть Регіони, а протистояти їм може лише Тимошенко. Не робіть дурниць, голосуйте за Юлю”. Найцікавіше, що пані навіть не прочитала цю листівку – на неї справив враження один лише заголовок. А таких, хто вирішував в останній момент, було дуже багато. До речі, зовсім не виключено, що руба поставлене питання „Він чи вона?” водночас змобілізувало електорат Регіонів і відтягнуло голоси і від дрібних партій „парт-регіонального розливу”.

Політична реклама під кінець кампанії остогидла до такої міри, що про 26 березня марила чи не вся країна, як про час звільнення і очищення від телеагіток. Видається очевидним, що всім, хто має справу з рекламою, час робити висновки. І не полишає надія, що буде зроблено закономірний висновок – якщо ті політичні сили, які перенавантажили телеглядача собою і рекламою своїх блоків, не тільки не примножили, але й втратили свій електорат, то чи не може так само діяти на глядача і реклама товарів та послуг?

Іноді виникає враження, що телевізійний рекламний продукт виробляється без урахування конкретної цільової групи – саме українців, з їх суто національним менталітетом, з такими національними рисами, як обережність, недовіра, впертість і класичне „Що ви, мамко, не кажіть...”. А чи враховується, наприклад, ритміка життя пересічного українця? І зокрема те, наскільки він швидко говорить в побуті? Є, звичайно, досить значна різниця в темпі мовлення (і, відповідно, сприйняття) в різних регіонах України. Але тут уже довелося б балансувати на межі. І якщо для експансивних італійців і французів реклама має даватися в одному темпоритмі, то для українців – зовсім у іншому. Чи враховуються статистичні дані щодо наявності середнього класу? Величезна напівжебрацька країна, соціальний песимізм, безнадія, безробіття – хто сказав, що „зразки красивого життя”, які пруть з рекламних роликів можуть викликати щось, крім роздратування і навіть більше того – соціальної напруги? Коли після стандартної фрази „пропонуємо вам за смішними цінами” називається сума, що дорівнює, приміром, заробітній платі 80% українців – то спрогнозувати реакцію зовсім не важко. (Втім, на цю тему можна говорити ще багато).

А ще цікаво, чи працюють ті, хто робить рекламу, з психологічним портретом українця, як типового Хомо Постсовєтікус? Чи враховується підвищена стійкість дуже багатьох українців до всього, що нагадує агітацію радянського зразку? У тих, хто пережив часи радянської ідеологічної обробки, нерідко спостерігається хворобливе сприйняття реклами як акту агресії. Вся радянська система була спрямована на дебілізацію широких верств населення і щоб зберегти себе як особистість, потрібно було задіювати психологічні захисні механізми, виробляти в собі здатність протистояти обробці свідомості і підсвідомості. Більше того, багато хто все життя боявся, що його завербують до КДБ або ж загітують вступити до лав КПРС, деякі навіть з підозрою ставилися до гіпнотизерів, які цілком гіпотетично могли б вивідати „крамольні думки”. Настійні умовляння з будь-якого приводу ще й зараз багатьох доводять до паніки. Можна, звичайно, припустити, що таких небагато – мовляв, була лише „купка дисидентів”. Але з одного боку, налаштованих в антирадянському дусі насправді було досить багато, з іншого – треба враховувати, що мислячі та здатні до аналізу люди є здебільшого „авторитетами” у своєму найближчому оточенні. І не менш помилково гадати, що нове покоління не несе на собі відбиток недавнього минулого. Батьки передають своїм дітям свої страхи та побоювання іноді навіть у гіпертрофованому вигляді – і на свідомому, і на підсвідомому, і на суто поведінковому рівні. Тому існує досить велика кількість людей, залежних від реклами в тому сенсі, що вони відмовляються купувати товар лише через те, що він широко рекламується...

Тож можна припустити, що найбільш дієвою в Україні має бути реклама суворо дозована, неагресивна, інформативна і така, що не займає багато часу. В усякому разі результати парламентських виборів 2006 – це серйозна інформація для роздумів і привід для цікавих і нестандартних рішень.