«Детектор медіа» продовжує тему інформаційного протистояння Росії й України, розпочату на нашому сайті статтею «Війна, до якої країна не готова» Вікторії Сюмар.

Наразі пропонуємо увазі читачів експертне опитування, в якому ми поставили відомим політологам, дипломатам, науковцям і журналістам такі запитання:

1. Чи вважаєте ви, що нині спостерігаємо черговий виток російсько-української інформаційної війни?

Якщо так, то:

2. Наскільки модифікується арсенал для протистояння?

3. Чи бачите ви позитивну/негативну тенденцію у здатності українського інформаційного простору протистояти недружнім інформаційним упливам РФ?

Більшість експертів вважають: те, що нині відбувається в інформаційному полі двох країн і закордонних ЗМІ, справжньою війною, війною у звичному розумінні цього слова, не є. Оскільки «воює» (принаймні, поки що) тільки одна сторона. І це не Україна. Ми ж у поодиноких випадках намагаємося подати слабкий голос самозахисту.

Сергій Дацюк висловлює впевненість: те, що нині спостерігаємо, можна вважати радше ярмом, а не війною. «Що таке війна? Ви не просто кидаєте виклик, його мають прийняти, відповісти на нього, щоб конфлікт був наявним. Наведу простий приклад. Татаро-монгольське ярмо війною не вважається. Тому що навала була, насилля було, а відповідь з іншого боку була настільки мізерна, що це не можна вважати збройним конфліктом чи війною. Тому те, що робить Росія по відношенню до України, інформаційною війною не є. Це є інформаційне ярмо», - запевняє він.

«С украинской стороны пока храбро сражается пресс-секретарь премьера. Уже не в первый раз информационную полемику с "Газпромом" у нас ведут энтузиасты. Так было и в первую, и во вторую газовые войны. И результат мы получали соответствующий. Пока что нет никаких оснований считать, что в этот раз все будет по-другому. И подавляющее большинство граждан Западной Европы будут искренне считать, что Украина всегда мечтает только о том, как бы украсть побольше газа и оставить Европу зимой замерзать», - зауважує Олександр Мартиненко.

Ірина Бекешкіна вважає, що війна однобічна: вони наступають, а ми поки не боронимося. Це засвідчує, що українська сторона поки не хоче вступати в цю війну, припускає Петро Бурковський: «Від нашої влади в офіційних реакціях ми чуємо більш стримані оцінки ситуації. І мені здається, це пов'язано з тим, що українська сторона якраз не хоче вв'язуватися в цю війну, не хоче відповідати інформаційною агресією на інформаційну агресію Росії».

Але стратегія захисту, яку обирає Україна, найслабша з можливих. Стратегія нападу, яку обирає Росія, завжди ефективніша, наголошує Георгій Почепцов. Крім того, зауважує він, Україна у своїй «оборонній позиції» вже встигла зробити кілька помилок. Зокрема, ми почули фразу, що патріотизм виявляється в економії газу, що ми будемо зменшувати вживання газу, тобто нас одразу готують до програшу, що теж не є виграшною стратегію. Все це можна робити в кабінетах, а в новинах цього бути не повинно, вважає Георгій Почепцов.

Так чи інакше, навіть за бажання рівноцінно воювати в нас практично немає можливостей грати на російському інформаційному полі, тоді як у Росії таких можливостей в Україні достатньо, нагадує Володимир Фесенко.

Чи не єдина оптимістична оцінка - у Володимира Огризка. Москва часто виграє інформаційні битви, але програє війни, каже він. Бо антидемократичність і тоталітаризм стають анахронізмом. Отже - перспектива за нами.

Діана Дуцик, журналіст, викладач Могилянської школи журналістики:

- Безперечно, так. Лише з невеликим уточненням. Я вважаю, що ця «війна», або, радше, протистояння ніколи не припинялося. Росія завжди вела агресивну інформаційну політику за межами країни, як з метою просування власних інтересів у різних сферах, так і для дискредитації тих, хто спробує стати на заваді реалізації цих інтересів. Така інформаційна політика здійснюється різними каналами, не лише офіційними. Зверніть увагу: поки офіційний Кремль займав вичікувальну позицію після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, протистояння тривало в першу чергу в інтернеті. Можна навіть скласти перелік із «дражливих» тем, які викликають агресію певних груп російських користувачів інтернету, що виливається в образливі коментарі, тощо. Також ми спостерігаємо й посилення інформаційної експансії з боку Росії в певні моменти, наприклад, під час приїздів в Україну патріарха Кирила.

А сьогодні роздратований непоступливістю України Кремль лише посилив ці інформаційні потоки, залучивши до них важку артилерію, зокрема телебачення та друковані медіа. Не здивуюся, якщо незабаром покажуть якийсь фільм, який дискредитує Януковича (як це було з Лукашенком).

Що може цьому протиставити Україна? На жаль, ані попередня влада, ані нинішня не можуть протиставити нічого. Коли я записувала інтерв'ю з Георгієм Почепцовим у 2009 році на цю ж тему, що обговорюється й сьогодні, він сказав: є «три основні умови інформаційної боротьби, які Україна не змогла виконати». Зокрема, «швидке реагування, яке забезпечується 24-годинним циклом, щоб чужі аргументи не домінували в ефірі. Це візуальна різноманітність, а не голови на екрані, якими ми намагаємося закрити всі питання. І це створення як власних інформаційних потоків у Росії і Європі, так і власного лобі». Жодної з цих умов на сьогодні не виконано. А отже, ці рекомендації українській владі залишаються актуальними.

Але там, де не реагує держава, ініціативу беруть на себе громадяни. Ось, наприклад, у мережі є такий ресурс - «Український віртуальний опір» (Ukrainian Virtual Resistance). Його засновники кажуть, що це «об'єднання українських патріотів, які борються із проявами українофобії в інтернеті». Інша річ, що учасники цього руху діють на свій власний розсуд, і ніхто не може гарантувати, що ця «боротьба з...» не перетвориться на «полювання на відьом». Зрештою, жодна приватна ініціатива не в силах і не повинна виконувати функції держави.

В'ячеслав Піховшек, журналіст:

- У новітній історії України і Росії були різні періоди. Було таке, коли наші країни намагалися зіштовхнути між собою треті країни, для яких протистояння було вигідно. У 2009 році мала місце дурість українського керівництва, яке, втрачаючи популярність, ліпило з Росії образ ворога. Були й невдалі кроки російського керівництва, були заяви, мовляв, Росія і без України перемогла б у Великій Вітчизняній війні.

Попри наближення виборів у Росії, мені прикро спостерігати активні інформаційні дії засобів масової інформації Російської Федерації проти України. Наші народи за останні століття занадто багато пережили важкого, сумного і повчального, щоби ставити історичний досвід під сумнів - на догоду тактичним політичним цілям. 

Я не бачу нічого нового ані в російському, ані в українському арсеналі. Чимало журналістів Росії нетривкі в своєму «антиукраїнізмі», з ними слід розмовляти. Свого часу один із керівників помаранчевої влади давав указівку керівникам ЗМІ («Детектор медіа» про це не писала) розпалювати антиросійські настрої задля, цитую, «підняття українського патріотичного духу». Деякі керівники українських ЗМІ це побажання підхопили і намагалися реалізувати. Український народ на це «не повівся».

Завжди слід пам'ятати, як ті чи інші ЗМІ, інтернет-видання та окремі журналісти поводилися під час попередніх інформаційних кампаній щодо Росії, і робити висновки щодо їхньої розумової адекватності.

Нам не треба «протистояти». «Протистояти» - неправильне слово, яке свідчить про неправильне розуміння ситуації. Ми не «стоїмо проти». Ми стоїмо витримкою. Є червона лінія - ніхто не має жодного права жертвувати безвізовим режимом між Україною і Росією, і ми не маємо жодного права ставити під загрозу робочі місця для наших співгромадян, які працюють у Російській Федерації, для яких вона є серйозним працедавцем. З токи зору реалій української журналістики, для багатьох звично (і приємно) «протистояти Росії» як «імперії зла». Багато хто з українських журналістів нічого іншого й робити не вміє, крім як «протистояти Росії», і це найлегший спосіб набути репутацію патентованого патріота, «професійного українця» для тих, кому кожен конфлікт із Росією є замінником щастя.

Чия витримка переможе, той, зрештою, і повернеться до нормального статусу кво, після того, як виборча кампанія в Росії закінчиться.

Олександр Палій, історик:

- Так, триває.

Арсенал в основному лишається незмінним, з огляду на те, що після Помаранчевої революції практично весь наявний арсенал уже було задіяно. Водночас, з'являються певні нюанси, пов'язані з роботою проти України в ЄС та інших державах. Ці нюанси нині більш небезпечні для України, ніж після Помаранчевої революції. Крім того, Росія активно увійшла в інформресурси низки регіонів України і використовує їх проти України, як-от в Одесі. З іншого боку, індивідуалізація інформаційного поля в інтернеті, поширення інтернету як такого грає переважно на руку Україні, оскільки збільшує поінформованість суспільства, а отже - його здатність реагувати на аргументи, а не на вал дезінформації.

Бачу суміш негативної і позитивної тенденцій. З одного боку, в окремих питаннях (як-от газова тема) провладні ЗМІ здатні чинити позитивний вирішальний вплив на захист української позиції. Проте системної інформполітики держави на захист українських інтересів як не існувало, так і не існує. А монополізація інформпростору владою зменшує вплив послідовних проукраїнських позицій.

Вадим Омельченко, президент Gorshenin Group:

- Информационные войны всегда выполняют обеспечительную функцию по отношению к войнам содержательным. В данном случае, возможно, речь идет о войнах макроэкономических или геополитических. Могу показаться наивным, но я не убежден, что нынешнее противостояние Украины с Россией не является мнимым.

Я не утверждаю этого, но некоторые обстоятельства дают возможность это предполагать. Если же противостояние, или, как вы говорите, война, на самом деле имеет место, то настоящие информационные войны еще впереди.

В том информационном фехтовании, которое мы наблюдаем, особых новел не заметно - заявления, комментарии, экспертные оценки... Новизной является, пожалуй, лишь уголовно-правовая составляющая.

Последние два года социология Института Горшенина фиксирует системное снижение доверия граждан Украины к российским СМИ, в том числе - к политическим и новостным форматам. Потребителями таких продуктов являются не более 15% украинцев, хотя пару лет назад картина была иной. Это устойчивая тенденция, которую мы связываем как с укреплением субъектности, так и качественным развитием украинских электронных СМИ. В то же время российская власть традиционно инвестирует в пропаганду большие средства, в то время как украинская плывет по течению, не имеет внятной информационной политики и инвестировать в пропаганду и пиар еще не начинала. В случае усиления информационной атаки со стороны российских СМИ, уверен, произойдет некая мобилизация как украинской власти, так и специалистов-информационщиков. Это будет позитивом. Пикантности этому возможному информационному противостоянию может придать тот факт, что в пресс-службах центральных органов украинской власти, в менеджменте и редакциях центральных украинских СМИ работает большое количество бывших и настоящих граждан Российской Федерации. Имен называть не буду - они на слуху. У этого процесса есть свой дедлайн, то, как будут развиваться события, мы увидим в ближайшее время. А возможно, станем их участниками. Что касается нас (Gorshenin group), то мы готовы применить свои специальные познания и опыт в информационной сфере для защиты интересов Украины на любом направлении.

Віктор Циганов, політолог, тележурналіст:

- Витка не спостерігаємо, бо стан російсько-українських інформаційних відносин можна назвати «систематичною доброзичливою недоброзичливістю», або ж «некомпліментарною компліментарністю». Інформаційну війну, особливо інформаційно-психологічну (коли інформаційна війна адресується до масової свідомості) зараз скоріше формують центри прийняття рішень і близькі до них кола. Народу нині не до того, буде ця війна чи ні, тут би до зими підготуватися. Тому що стан управління погіршився і в одній, і в іншій країні, ми перебуваємо, як кажуть, на спуску, їдемо з ярмарку. Сподівання не справдилися. Народ, перетворюючись на населення, готується до виживання.

Війни немає, є, будемо казати, інформаційне забезпечення можливих дій через засоби масової інформації: що ми можемо прийняти, як ми до цього ставимося. Війна - це коли малюється ворожий суперник або відвертий ворог. А ми ж брати! Як же можна без України? Але її можна пхнути, можна цвицнути. Так само українці пишуть про росіян як про якихось чудовиськ. У кожної країни є свої національні інтереси. Вони з іншими дуже рідко співпадають. Це нормальний стан. Він, якщо казати відверто, вже ніяк не впливає ані на характер стосунків, ані на перемовини. Пам'ятаєте газове постачання? Є така чудова російська приказка: «Мужик на барина сердился-сердился, сердился-сердился, а тот и не знал». Тут ситуація дуже схожа. Нехай собі журналісти покритикують, або попишуть, або попоказують. Капітал, коли він при владі, дуже нечутливий. Треба реанімувати значення вільних ЗМІ, а не тих, що обслуговують інтереси великих фінансово-промислових груп. Як виявилося, цензура грошового лантуха набагато гірша, ніж комуністична. В Росії озвучують усі аргументи, які наше керівництво висуває, а вони мають сенс. І нам, звісно, не кажуть усіх аргументів, які висуває Росія. Як Герцен казав: «Як мало можна взяти логікою, коли людина не хоче переконатися». Тож війни немає, є, як то кажуть, збудливий вогонь.

А національного простору вже немає, його приватизовано. Раніше було приватизовано окремі ЗМІ, а нині приватизовано весь національний інформаційний простір. Крім того, приватизовано владу в усіх її гілках, навіть суди. До речі, до внутрішньої громадянської інформаційно-психологічної війни, яка проводиться особливо під час виборів, додалася громадянська правова війна. Коли право починає використовуватися не як засіб встановлення соціальної справедливості і рівноваги, а як засіб масового враження опонентів. І, звісно, на цьому тлі немає нічого нового. Це відомо ще з часів Христа, тільки модифікується, додаються потужності передавальних засобів, і все.

Можна казати, що ми пускаємо газ на вітер, і вони від нас нічого доброго чекати не стануть. Хто тут винуватий? Не треба було доводити до цього. Сьогодні кожен політичний крок, де стикаються національні інтереси, надходить у ЗМІ. Але ЗМІ в цьому випадку як передавачі, на громадську думку вони вже не впливають.

Володимир Огризко, міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.):

- Як на мене, то ця війна ніколи не закінчувалася, єдине що видозмінювалося, так це її форми. По суті політика Російської Федерації стосовно України, в тому числі й її інформаційна складова, ніколи не мінялася. А смисл цієї політики полягає в тому, що нас знову хочуть бачити своїм васалом, який буде виконувати вказівки, що віддаватимуться з Москви.

Інформаційно ми начебто програємо Росії. По-перше, тому що в нас не такі потужні можливості, як у російської інформаційно-пропагандистської машини. А по-друге, наше суспільство має різні погляди на одні й ті ж проблеми і рішення знаходить у компромісах. Можливо, це доля всіх демократичних суспільств?

У Росії ситуація інша: там немає дискусії, там немає демократії, а пропагандистська машина керується з одного центру. Відповідно, засоби масової інформації транслюють те, що вимагає транслювати влада. Тому на тлі цієї «одностайності» українські інформаційні реакції апріорі не встигають, запізнюються, суперечать одна одній тощо.

Але, з іншого боку, тільки ззовні здається, що це програш. Насправді - це сила. Тому що саме в такий спосіб випрацьовується в кінцевому рахунку правильна, державницька позиція. Хоча нам, безумовно, треба покращувати свої технологічні й фінансові можливості та швидкість реагування, тоді ситуація виглядатиме по-іншому.

Москва часто виграє інформаційні битви, але програє війни. Чому? Бо епоха брехні, пересмикувань, антидемократичності й тоталітаризму в цілому стає анахронізмом. Щонайменше, в цивілізованій частині світу. Тому перспектива за нами, якби нас не хотіли її позбавити.

Лариса Мудрак, заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, медіаексперт:

- Я б не називала це війною - це конкуренція, яка передбачає потужну роботу із захисту своїх національних інтересів. Можна згадати ситуацію з Тузлою, островом Зміїний, страйки польських прикордонників, численні митні бар'єри для українських товарів. Так це було і в 2006, 2007, 2008 роках під час українсько-російського протистояння у газовій сфері, коли мені, як керівникові головної служби інформаційної політики Секретаріату президента України, всім нашим працівникам доводилося в новорічну ніч виходити на свої робочі місця, відпрацьовувати інформаційні меседжі та допомагати журналістам орієнтуватися в джерелах інформації.

Світ рухається за такою моделлю - загострюється професійна конкуренція, загострюється конкуренція в бізнесі, відтак загострюється конкуренція між країнами. І, звісно, в конкуренції потрібно перемагати. Для цього необхідна спільна робота і підтримка суспільства. Потрібно чітке розуміння: яка необхідність цієї конкуренції і покладених на цю конкуренцію зусиль як для керівника-лідера, так і для кожного члена суспільства. Кажучи іншими словами, яку модель щастя ми виборюємо і чи справді ми всі разом цього хочемо.

Я не прихильник без кінця лякати суспільство (читача, глядача) черговими фазами війн чи скандалів. Це можуть робити тільки ті, в кого немає надії і впевненості у своїх власних силах. І говорячи про сьогоднішню ситуацію навколо газових питань, я би сказала, що надія є. Власні сили можуть консолідуватися. Важливо, щоб повірило суспільство.

Наскільки змінюється суспільство, наскільки змінюється інформаційний простір країни - настільки і може модифікуватися арсенал протистояння. Якщо у суспільства є запит і потреба боротися, то й арсенал знайдеться: це і заяви політиків, це і політичне обговорення, це і підтримка позиції держави недержавним сектором, це і зміцнення іміджу країни за кордоном, це й інформаційна експансія на країну-конкурента. І тоді про це говоритимуть усі телевізійні канали, весь інтернет і всі інші засоби комунікації.

Український інформаційний простір зростає і стає потужнішим. Сам факт ситуації 2011 року можна назвати підтвердженням тенденції «протистояти». Звісно, хотілося б більшої консолідованості й чіткості. Але переконана, що це завдання не лише для політиків.

Ірина Бекешкіна, соціолог, керівник фонду «Демократичні ініціативи»:

- Я би сказала, що це виток не війни, а російсько-українського інформаційного наступу. Тобто це війна дещо однобічна. Вони наступають, а ми поки не боронимося.

Мені важко на сказати, наскільки модифікується арсенал, бо я не знаю, яким він був раніше. Я не дивлюся російських телеканалів. Порівнюючи, як відбувався цей наступ на батьку Лукашенка, а тепер на нашого президента, думаю, що особливої модифікації немає. Це методи дискредитації.

Поки ми зайняли глуху оборону. Якихось реальних дій з українського боку я не бачу.

Петро Бурковський, політолог:

- У принципі, є всі ознаки того, що з обох боків сторони намагаються використати засоби масової інформації для доведення своєї правоти. Причому російська сторона почувається вільнішою й відвертішою у використанні маніпулятивних прийомів для того, щоб показати українську сторону в конфлікті з приводу ціни на газ у невигідному світлі. Тут ми бачимо використання певних ярликів (зокрема ярлик «утриманство»). Також бачимо, як і Путін, і Медведєв, й інші численні коментатори з російського боку (наприклад, Костянтин Симонов - експерт з енергетичних питань) стверджували, що Україна не має жодних аргументів для того, щоб довести свою правоту. Тобто бачимо, що Росія, з одного боку, робить акцент на свою правоту і заперечує будь-які раціональні аргументи з іншого боку. В Росії все це транслюється на вітчизняних телеканалах, а потім частково потрапляє в Україну вже через передруки чи цитати в українських ЗМІ. І всі ці меседжі розраховані на резонанс і на формування громадської думки.

Те, що є з російського боку інформаційна атака - це цілком очевидно. З українського ж боку ми бачимо використання швидше оборонних технологій. Від нашої влади в офіційних реакціях ми чуємо більш стримані оцінки ситуації. І мені здається, що це пов'язано з тим, що українська сторона якраз не хоче вплутуватися в цю війну, не хоче відповідати інформаційною агресією на інформаційну агресію Росії.

Головне питання: «Чому влада поводиться таким чином?». Є лише поодинокі критичні, жорсткі виступи, які більше спрямовані не на відповідь росіянам, а на формування думки громадян України. Тобто, якщо російська сторона веде інформаційний наступ на українських та своїх громадян, то українська влада веде інформаційний наступ виключно на своїх громадян.

Стосовно Росії чи Європи активних контрдій немає. В Україні можемо побачити лише ток-шоу, розраховані тільки на внутрішнього глядача. Там звучать жорсткі оцінки, кажуть, що Росія повністю не права, з використанням тих самих шаблонів, підміни понять, нав'язування ярликів, що в Росії. Той арсенал понять, які використовує Росія проти нашої влади, наша влада використовує для дезінформування і пропаганди серед власного населення.

Звідси можна зробити висновок, що триває дивна інформаційна війна. Коли російська сторона хоче ввести в оману європейських партнерів і своє власне населення, дискредитуючи українську владу. А українська влада не відповідає на російські закиди, намагається ввести в оману лише власне населення. Її головною метою є нейтралізація сигналів з боку Росії, що дискредитують українську владу. Найбільша інформаційна атака розгортається саме стосовно глядачів, слухачів, читачів, української аудиторії, коли влада свої прорахунки у відносинах із Росією намагається подати як свої переваги. Тобто дискредитацією Росії намагаються перебити свою власну дискредитацію.

Все це має мало спільного з реальною ситуацією і реальними інтересами сторін у цій суперечці. Громадяни не чують від своєї влади, які реальні інтереси за цим усім стоять і які можуть бути реальні виходи із ситуації. В цій ситуації будь-який, навіть програшний у кінцевому підсумку для України варіант влада зможе подати як чергову «перемогу». Достатньо згадати, як подавалися й досі подаються програшні харківські угоди.

2. Арсенал не модифікується вже дуже давно, всі ці прийоми давно відомі. Один із керівників нацистського рейху Геббельс сказав: «Що відвертіша брехня, то в неї більше вірять». За цим принципом і діє російська сторона, навішуючи ярлики і підмінюючи поняття. Все це вже не раз використовувалося й раніше проти адміністрації Ющенка, тепер проти адміністрації Януковича.

Головною відмінністю є те, що ця конфліктна ситуація між Україною й Росією головним чином використовується владою для того, щоб будувати імідж президента Януковича, який ніби стає виразником інтересів тієї частини населення, що голосувала проти нього в 2004-му, 2006-му, 2007-му та 2010-му. Тієї частини населення, яка орієнтована на Європу і негативно налаштована проти Росії. Тобто, зараз використовують цю конфліктну ситуацію для обману людей, щоб показати, що Янукович стає іншим, критично налаштованим до Росії, незалежним, менш проросійським. Людям нав'язують дискусію: «Янукович був таким, а тепер став кращим». Насправді ж кращим він не став, бо ніколи не був ані проросійським, ані прозахідним, а залишився «донецьким». У цьому також є модифікація: намагання змінити ставлення людей до особи президента, є сильний і важливий мотив у діях влади в цьому інформаційному протистоянні, і він спрямований не на зовні, а на своїх громадян.

Про інформаційний простір у нас можна говорити умовно, більше технічно, тому що власники найбільших медіа - олігархи - тією чи іншою мірою лояльні до нинішньої влади. Власники і менеджмент цих ЗМІ не можуть ігнорувати лінію, яка диктується з Банкової. Ця лінія спрямована на те, щоб робити корекцію за президента в точно заданих рамках і працювати над підвищенням його рейтингу. Згадайте, подібна ситуація була під час штучної кризи навколо коси Тузла восени 2003 року, коли президент Кучма, який просував ідею газотранспортного консорціуму з Росією і Єдиного економічного простору, став виступати як націоналістичний політик. Тоді було штучно створено інформаційну ситуацію, коли Кучма виступив чи не найбільш пронаціоналістичним політиком, що захищає українські інтереси і не піддається російському тиску. Нині відбувається те саме.

В медіа, можливо, єдиного плану не існує, за єдиним темником на шоу і в новинних редакціях провідних телеканалів навряд чи працюють, але є така тенденція: ніхто не намагається деміфологізувати саму ситуацію і деміфологізувати меседжі, які дуже активно впроваджує влада. В цьому плані маніпулятивного стає більше, а об'єктивного - все менше.

Олена Бондаренко, народний депутат України:

- Это было ожидаемо, поскольку сейчас Украина все громче и настойчивее заявляет претензии по поводу абсолютно непартнерского газового контракта. Уточню, усилилось не только информационное давление со стороны России, но и давление со стороны Европы. Европу, на самом деле, мало волнуют наши проблемы, она беспокоится, прежде всего, о себе. Опыт двухнедельного «сидения» без газа в 2009 году ее очень напугал, а поэтому европейцы будут подталкивать Украину к более сговорчивому поведению даже в ущерб украинской экономике. Так что мы один на один со всем миром. Безусловно, пальма первенства в ведении информационной войны по данному вопросу принадлежит России. Для них более выгодного контракта по продаже газа и придумать невозможно. Вот они его и защищают, а вместе с ним и ту, которая его подписала.

Если ранее использовались только свои медиа, то теперь иногда встречаешь заходы уже и «издалека», то есть через европейские и даже американские медиа.

Наше государство в силу разных причин слабо защищено от любых информационных интервенций - будь то российские, европейские или американские. Жаль, что об этом вспоминают лишь тогда, когда это касается только России. Пока мы не признаемся себе, что информационная безопасность страны - это не только ответ на информационные атаки, а еще лучше их предотвращение, с маркировкой made in Russia, но и на вызов любого из наших конкурентов в состязании за лучшее место под солнцем, мы и далее будем проигрывать.

Олександр Мартиненко, генеральний директор «Інтерфакс-Україна»:

- Информационная война не появляется сама по себе - это всегда сопровождение реального политического или экономического конфликта. Конфликт сегодня, безусловно, имеет место. В России, где к такому состоянию дел уже привыкли, принято для разрешения споров включать все возможные способы, в том числе пропагандистские, направленные как на собственное население, так и на Запад. Что, в общем, правильно.

Главным признаком включения информационной составляющей в межгосударственный спор является появление на экране беседы кого-либо из руководителей России с главой «Газпрома». Это уже произошло, поэтому де-факто процесс пошел.

Схема действий в каких случаях отработана, и думаю, что в нашем случае все пойдет по стандартному пути - вплоть до появления фильмов об украинском президенте. Впрочем, все зависит от хода переговоров - может так получиться, что фильм снимут, а в это время стороны найдут компромисс, и он никогда не выйдет в эфир. Но никто не обидится, поскольку работа пиарщиков все равно будет оплачена. А фильм может пригодиться в ходе следующего конфликта.

С украинской стороны пока храбро сражается пресс-секретарь премьера. Уже не в первый раз информационную полемику с «Газпромом» у нас ведут энтузиасты. Так было и в первую, и во вторую газовые войны. И результат мы получали соответствующий. Пока что нет никаких оснований думать, что в этот раз все будет по-другому. И подавляющее большинство граждан Западной Европы будут искренне считать, что Украина всегда мечтает только о том, как бы украсть побольше газа и оставить Европу зимой замерзать.

Георгій Почепцов, професор:

- Є об'єктивні критерії, які це доводять. Наприклад, у випадку телевізійних російських новин це можна побачити за частотою згадувань, за інтенсивністю негативу та перенесенню негативу на нові, не газові об'єкти. А також за синхронністю виступу телеканалів. Саме ці канали - Перший, РТР, НТВ - були головними і в ситуації кампанії проти Лужкова. Тобто через усі ці параметри об'єктивно ми маємо розгорнуту інформаційну кампанію.

Він не настільки модифікований, особливо з нашого боку. Росія просто використовує відразу той рівень атаки, яким було завершено кампанію минулого разу. Чи відбулося навчання з минулого разу, ачи був час для підготовки, але це дозволило відразу почати з «артилерії».

Україна обирає завжди найслабшу з можливих стратегій - стратегію захисту. Стратегія нападу, яку обирає Росія, завжди ефективніша. Тим більше, що ми почули з нашого боку і фразу, що патріотизм виявляється в економії газу, що ми будемо зменшувати споживання, тобто нас одразу готують до програшу, що теж не є виграшною стратегію. Все це можна робити в кабінетах, а в новинах цього не повинно бути.

Денис Самигін, директор піар-агентства «Красні комунікації»:

- Війна - навряд чи. Війна була проти Ющенка. Тепер конфлікт, але непересічний. Росія атакує свого «протеже» Януковича. Цікаво, що сюжети на російських телеканалах почалися після того, як президент України як ніколи потужно задекларував свій україноцентричний та європейський вибір у промові до 20-річчя Незалежності.

Газова тема - це лише тло, на якому Кремль висловив свою образу на Януковича і Ко.

При всій нашій українській безпорадності я не поділяю песимістичної думки про те, що Україна приречена на черговий розгром.

Чи хоче Кремль «війни»? Не певен. За помаранчевих свою лють Кремль міг пояснювати собі та людям боротьбою з НАТО та «недобитими бандерівцями», які прийшли до влади. «Недобиті донецькі» - це вже занадто.

Навіть якщо Кремль піде на повторення повномасштабної інформаційної війни, то втрати будуть непомірно високими. А саме: схід та південь будуть більше схильні підтримувати свого Януковича, ніж «дядю» з Москви. Та й звичайним росіянам набридає, що в їхніх урядовців усі навколо винні. Продовжуючи військові аналогії, Україна захищається, а тому має перевагу.

І ще парадоксальний момент. На мою думку, сьогоднішня влада як люди, ближчі до російської ментальності, є більш «природженими пропагандистами». Лопнути, але тримати фасон вони вміють значно краще за помаранчевих.

Крім цього, «за одного битого двох небитих дають». Заангажованість російських ЗМІ стала відомим фактом навіть для широких верств.

За моїми спостереженнями, українські журналісти, громадські активісти стали консолідованішими, ніж іще кілька років тому, та одностайними в підтримці української незалежності та європейського вибору незалежно від мови та національного походження. Це свідчить про певну суспільну єдність у базовому питанні.

Зростає вплив соціальних медіа. Отже, час грає на боці України. Але чи зможе Янукович і Ко налагодити співпрацю з суспільством не тільки на словах?name="_GoBack">

Сергій Дацюк, консультант корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика», експерт у сфері комунікації, управління та стратегування:

- Ні, не вважаю з декількох причин. По-перше, що таке війна? Щось так просто війною вважати не можна. Щоби щось вважалося війною, потрібні ознаки війни. Тобто ви не просто кидаєте виклик, його мають прийняти, відповісти на нього, щоб конфлікт був наявним. Наведу простий приклад. Татаро-монгольське ярмо війною не вважається. Тому що навала була, насилля було, а відповідь з іншого боку була настільки мізерна, що це не можна вважати збройним конфліктом чи війною. Тому те, що робить Росія по відношенню до України, інформаційною війною не є. Це є інформаційне ярмо.

По-друге, з точки зору впливу інформаційної політики Росії, як усередині Росії так і на Україну, вона посилюється останнім часом з двох причин. Перша причина - вибори, а друга, яка дуже часто зображується дуже неправильно - це торгова війна в сфері енергоносіїв. Що означає ця торгова війна? Якби ця торгова війна була між корпораціями чи між державами, її можна було б зрозуміти. Давайте означимо цю торгову війну як таку, що лежить усередині російського інформаційного ярма. Це корупційний конфлікт. З боку Росії ми бачимо домінування інтересів «Газпрому». З боку України - домінування інтересів державної компанії «Нафтогаз» і зокрема олігархів у металургійній і хімічній сферах, які значною мірою користуються газом і є бюджетонаповнювачами для нашої країни. Та от, мова про те, що російська й українська еліти не поділили корупційної ренти. Не йдеться про справедливість ціни. Про справедливість цін можна говорити багато і довго. Справедливих цін не буває. Ціни бувають такі, які затверджено або не затверджено контрактом. Ситуація не вирішується в судах у принципі. І те, що Україна каже, що це можна вирішити в суді, - це зробити неможливо, тому що мова про корупційний конфлікт, причому корупційний як з одного боку, так і з іншого. Водночас ми хочемо показати, що хочемо подавати в суд. Ми будемо показувати легальну частину цих оборудок. Росія буде сміятися, бо всі розуміють, що причина цієї війни не в легальній площині угод, а в прихованій корупційній. У цьому й полягає друга причина, чому це не можна розглядати як міждержавну війну як таку.

Тепер щодо висвітлення моментів інформаційного ярма Росії. Скажіть, чи були колись у публічній сфері якого-небудь політика заяви про те, що українофобія - це реальний тренд російської влади. Що реально сьогодні щомісяця, щотижня, щодня, щогодини протягом доби породжується образ України і українця як ворога. У нас державна політика щодо цього відсутня. Тобто мова не про війну, а про нав'язування нам образу ворога, проти якого Україна фактично публічно не сперечається вустами найвищих посадових осіб. Оскільки президент публічно не заявляє, що стурбований тим, що українофобія стала частиною російської офіційної політики, це продовжує розгортатися. Тому повторюю, це не війна, бо з нашого боку в цій війні ніхто не бере участі. Це ярмо, коли ґвалтують, нагинають, змушують до чого завгодно, а ми не опираємося.

Арсенал жодним чином не модифікується, тому що, по-перше, протистояння можливе, коли є державна політика щодо цього, а по-друге - політика самих інформаційних корпорацій, інформагенцій, телеканалів, видань. Цього немає. Держава не може кваліфікувати цього як інформаційне ярмо. Але можуть зібралися корпорації, загальнонаціональні телеканали, інформагенції, медіа, неурядові організації й розібратися, чітко випрацювати політику, почати її впроваджувати через стратегії розвитку кожної компанії, яка має свої ЗМІ, через контракти. Тобто це можливо, але навіть корпорації цього не роблять. Отже не тільки держава нічого не роблять, а навіть корпорації нічого не роблять. Для того, щоб держава і корпорації працювали, вони мають почати воювати, а вони ніяк публічно не опираються ярму, хоча, звісно, їх така ситуація не влаштовує. Кого цікавлять розмови в кулуарах? Цікавлять реальні практичні речі, а цього немає. Вони спокійно спостерігають, як українофобія в Росії і на російських телеканалах, які транслюються в Україні, зростає, і ніяк на це не реагують.

Володимир Фесенко, політолог:

- Так, я підтримую цю думку, з єдиним уточненням, що йдеться про інформаційну війну з боку Росії. Причому це вже такий звичний стиль поведінки до своїх навіть друзів і партнерів. Це певною мірою нагадує інформаційну війну, яка свого часу була проти Лукашенка. В даному випадку є удари і по Януковичу, і по країні. Також є ще одна аналогія: повторення таких самих інформаційних бойових дій, які свого часу були з боку Росії перед двома газовими війнами.

Мені здається, тоді, коли була артпідготовка перед газовими війнами 2006 і 2009 років, Україна, на жаль, не дала адекватної відповіді, та й арсенал був слабкий. Тому що «Газпром» проводив тоді дуже потужну інформаційну кампанію через європейські медіа. Україна такого ресурсу, потенціалу, щоб відповідати через міжнародні медіа, на жаль, не має. Сьогодні приблизно схожа ситуація. В кращому випадку є офіційні відповіді з боку президента, з боку урядовців, але змістовної інформаційної кампанії захисту наших інтересів немає. Тому що ситуація ускладнюється тим фактом, що увага західних медіа відносно України сконцентрована на справі Тимошенко.

Тут річ не тільки в українському інформаційному просторі. У росіян більше можливостей грати в нашому інформаційному просторі, а в нас у Росії таких можливостей практично немає, і це достатньо відчутно. В крайньому випадку - через інтернет. Дуже важливо інше: що такі інформаційні баталії відбуваються і в міжнародних медіа. Тут треба боротися не тільки за те, щоб відстоювати свою позицію в себе в країні, а за те, щоб достойно представляти свою позицію і протистояти інформаційним атакам з боку Росії в міжнародному інформаційному просторі. От із цим у нас серйозні проблеми. І тут треба думати і тим офіційним структурам, які представляють Україну, як здійснювати таку комунікацію, як відповідати на інформаційні атаки, спрямовані проти України. МЗС сам по собі не може вирішити це завдання. Тут, я думаю, треба спільно думати й Адміністрації президента, й уряду, можливо, продумати на майбутнє порядок координації дій різних інформаційних українських структур у таких ситуаціях. Треба готуватися до таких інформаційних атак у майбутньому.

Фото - pravda.com.ua, dt.ua, gazeta.ua, golos.com, unian.net, sd.org.ua, lb.ua, radiosvoboda.org, liga.net

Ілюстрація - alphabetatech.com