Літня пора цього року видалася багатою на різні події, серед яких домінують резонансні кримінальні процеси.

Приємно констатувати, що права як такого в нашому житті стає все більше. Це позитивна тенденція, бо в такий спосіб суспільство вчиться думати про різні суспільні процеси і аналізувати їх через призму правових норм і принципів права.

Шкода тільки, що так мало правників беруть участь у цій дискусії та допомагають розібратися. Брак професійної думки зазвичай заповнюється маніпулятивними тезами і веде в такий спосіб до викривлення стану речей.

Саме відсутність професійної реакції на ситуацію навколо закриття судового процесу у справі Пукача спонукала до написання цього матеріалу.

Спочатку кілька засадничих тез.

Кримінальна справа - це переслідування державою особи, яка підозрюється у скоєнні злочину.

Оскільки кримінальне провадження ґрунтується на принципі невідворотності покарання, то й метою його є покарання винного.

Однак вину особи треба встановити, і це завдання покладено на суд.

Суд може визнати особу винною, але може й виправдати її.

З огляду на загрози, які чатують на кожного підсудного у кримінальній справі (вилучення з власної родини, професійна ізоляція, позбавлення волі, конфіскація майна, позбавлення права обіймати певні посади на певний термін, обмеження для політичної діяльності і т. і.), закони демократичних країн покликані створити систему гарантій для такої особи задля справедливого судового провадження.

Йдеться перш за все про презумпцію невинуватості особи, її право знати, в чому її обвинувачують, право захищатися від обвинувачення, право користуватися послугами перекладача тощо.

Гарантією дотримання всіх цих прав підсудного є гласність судового процесу. Гласність судового розгляду - це можливість громадськості та преси переконатися в тому, як триває процес, наскільки переконливим виглядає зміст обвинувачення, якими є аргументи захисту.

За влучним висловом голови Верховного суду Англії та Уельсу (1922-1940) Лорда Х'юарта, «Justice has to be seen to be done» («Правосуддя не лише має бути здійснене, але й реально та безсумнівно виглядати як здійснене»).

На тлі підвищених гарантій для обвинуваченого чи підсудного в карній справі доводиться чути нарікання на незначні права потерпілих у кримінальному процесі. Сподіваємося, наведені аргументи допомогли зрозуміти, чому це так.

Кримінально-процесуальний Кодекс України (стаття 20) передбачає принцип гласності, який означає відкритий розгляд справ у всіх судах, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної або іншої захищеної законом таємниці.

Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивованою ухвалою суду в справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, в справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, та у разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист. Слухання справ у закритому засіданні суду здійснюється з додержанням усіх правил судочинства. Вироки судів у всіх випадках проголошуються публічно.

Європейська Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод концептуально інакше підходить до цього питання. Стаття 6 ЄКПЛ елемент публічності вводить запорукою справедливості і проголошує не як принцип, а як право особи:

«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах

- моралі,

- громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві,

- якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін,

- або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя».

До інтересів правосуддя суд у корпусі своїх рішень відносить: неупередженість судді, авторитет суду, презумпцію невинуватості підсудного, захист свідків та захист потерпілих.

Простий текстологічний аналіз обох текстів свідчить про відмінність підходів до закритого судового провадження українськими законотворцями та авторами тексту Конвенції. Однак при цьому суттєвим є те, що український суддя не може додавати не передбачених законом підстав при вирішенні питання про закриття судового процесу.

Інша важлива вимога, яка має висуватися до рішення суду про обмеження гласності судового розгляду кримінальної справи, - керуватися нормами всього масиву українського законодавства і демонструвати незалежність та збалансованість при оцінці аргументів учасників процесу. Адже цілком вірогідно, що на загал відкритий судовий процес може мати закриті слухання саме з огляду на інтереси правосуддя. І про це суддя може інформувати як учасників процесу, так і публіку.

Тому, приймаючи рішення про можливість проведення судового процесу в закритому режимі, суддя повинен не сліпо задовольняти клопотання сторони обвинувачення, але й вислухати аргументи захисту та самого підсудного, адже це його процес про доведення його вини у скоєному і це його право на публічний розгляд висунутого проти нього обвинувачення.

Наведена підстава закриття судового процесу у справі Пукача на клопотання прокурора, як це повідомлено у пресі, - запобігання нерозголошенню державної таємниці.

Для правового аналізу такої підстави для обмеження гласності судового розгляду у резонансній кримінальній справі варто звернутися до тексту закону «Про державну таємницю» і до Зводу відомостей, які можуть становити державну таємницю.

Як зазначено в законі України про доступ до публічної інформації (стаття 6 пункт7), «обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої не обмежений».

Очевидно, що в матеріалах справи по обвинуваченню Пукача є багато такого, що жодною таємницею вважатися не повинно, бо є темою суспільно важливою. То й закриття судового процесу задля обмеження доступу до такої інформації є абсолютно неправомірним.

І, нарешті найголовніше. Українське законодавство чітко виписує, що не може бути визнано державною таємницею. У нашій темі - це інформація про факти порушень прав і свобод людини і громадянина, а також про незаконні дії державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб.

Справа Пукача, кажуть, пов'язана зі справою зникнення Георгія Ґонґадзе. Можемо припустити, що генерал міліції розповів слідству про механізм та відомі йому деталі організації безпідставного переслідування журналіста, про зловживання посадовим становищем своїх босів у супроводі цих переслідувань чи щось подібне.

І не дивно, що прокуратура на своєму етапі роботи могла визнати це таємницею слідства, а тепер бажає не допустити витоку такої інформації і вживає заходів до визнання її державною таємницею, вимагаючи на цій підставі закриття судового процесу.

Відомо, що закон передбачає певну процедуру засекречення інформації, встановлює її категорії та терміни зберігання.

Паралельно українське законодавство містить запобіжники для зловживань цим процесам і не допускає можливості втаємничення інформації, яка не може становити державної таємниці. До того ж перевірка законності засекречення інформації може бути предметом окремого судового провадження.

Встановлені слідством злочинні схеми змови посадових осіб проти журналіста і його знищення - це інформація, яку українське суспільство має право і повинно отримати. Отримати, щоб не повторилися такі змови у майбутньому і нікому в силових відомствах не кортіло догодити комусь нагорі.

Прозорість щодо дій посадових осіб - повітря демократії, а втаємничення - її загроза.

Публічний судовий процес - чудовий спосіб провітрити затхлі коридорів інституту зловживання владою.

Наталія Петрова, адвокат, експерт із медіаправа