Раніше сказали б, що кінотеатри наші перетворяться на розсадник українського буржуазного націоналізму. Але тоді, при совку, про таке навіть мріяти не можна було. Якимось дивом переклали на українську „Щит і меч”. Народ так відвик від  нормальної  літературної мови, що повторював звичайні собі фрази з фільму, як дуже веселі і водночас дурні анекдоти. Отож, української мови в кінотеатрах  тоді не було і бути не могло.

 Тепер кажуть, що кінотеатри перетворяться на розсадники українського (буржуазного?) патріотизму. Оце читаю я про наполегливість уряду в запровадженні української мови в кінотеатрах і серце в мене медом обливається. Ну справді,  скільки ж це можна терпіти таку наругу – там жодного фільму не показують українською.  А тепер влада виявляє сталевий характер і відважно воює за її запровадження. А мені мрії всілякі в голову приходять. Уявляю собі,  як,  нарешті,  солов`їна зазвучить із належним долбі ефектом.  Ну, правда, не на повну котушку, а спершу  на 20 відсотків, потім не менше від 50-ти, а  далі вже і до 70-ти долізе. До стовідсоткової українізації справа не доходить. Це  все, мабуть, через опір ворогів в особі дистриб`юторів. Вони, п`ята колона,  все якісь байки розповідають про відсутність обладнання для дублювання і про те, що український народ не любить української мови.   Швидко вони до волі звикли. Раніше їх просто до стінки поставили б, а сьогодні умовляють. А вони ще й комизяться, чортові діти!!! Сталіна на них немає.

 Та всі мої веселкові мрії, як завжди,  один спогад псує. Сиділи ми якось у кафе неподалік від площі Лесі Українки в Києві. Навіть точну дату пригадую – 4 липня 2004 року. Саме того дня Віктор Ющенко висунувся у Президенти. Були там у компанії і колишні, і нині діючі депутати. Всі потирали руки від втіхи, мовляв, нарешті до влади справжній патріот прийде. А вони, мовляв, разом з ним  всім покажуть,  як неньку-Україну любити по-справжньому і розбудовувати. Один з них, ковтнувши пива,  радо повідомив: нарешті ми всі ті пам`ятники в Україні ідолу комуністичному Леніну поскидаємо. І цим самим ще один підлий спогад у мене в голові пробудив. Чи то я в книжці якійсь читав, чи то в кіно дивився про громадянську війну після жовтневого перевороту. Коли чергова влада у місті змінювалася, то якийсь обиватель відповідний прапор вивішував, щоб їй, владі, догодити. А одного разу помилився – його і розстріляли.
 
 Я до того, що влада може  Ленінів поскидати одним махом. Може видати наказ, згідно з яким все населення  буде зобов`язане не лише в україномовні кінотеатри ходити, а ще й у ліжку з коханим (з коханою) спілкуватися винятково державною мовою. Народ у нас терплячий – пристосується до чого хочеш. А дії влади буде сприймати як чергові витребеньки. Ну що з неї візьмеш? Вона ж влада. А це значить - трохи пришелепувата.

 Тільки сьогодні, слава Богу, якщо і розстрілюють, то хіба що під час кримінальних розборок. Народ більше вдає, ніж боїться владу. А іноді навіть і вдавати перестає. Може й голос протесту підняти, якщо дуже дістануть його. Отож, наказ віддати – найлегше. А чи буде він виконуватися? – дуже велике питання.

 Чи не краще зробити так, щоб народ на тому ж Сході сам захотів Леніна скинути? Або не ґвалтувати  кінодистриб`юторів,  а зацікавити їх у дублюванні фільмів українською мовою? Ясна річ, це складніше, ніж просто наказати. Тут якийсь інший підхід потрібний. Зате ефективність його буде набагато вища.
 
А сьогодні  дуже велика підозра виникає, що оця вся боротьба – вона більше до виборів. Уже скільки шуміли політики про захист мови. І про захист культури. А українське кіно як не розвивалося – так і не розвивається майже. А українські видавці як стогнали, так і стогнуть, бо  рідна держава їхній бізнес не захищає.

 Тут ще й серед федерастів з Партії регіонів знайшовся референдист. Синок колишнього кандидата в Президенти оголосив   SMS референдум на захист російської мови. За двомовність бореться. Тільки дивна вона в нього виходить. Він сам одну мову знає. Питання: для чого ще якісь референдуми за двомовність? Вивчи собі одну,  а ще краще  - кілька мов -  і будеш дво-  а то й тримовним. І ніякі референдуми не потрібні.

 Коротше, щось борці за мову як з одного боку, так і з іншого вельми між собою подібні. Тобто тактика  в них різна, а суть  методів одна – не про результат думають, а про електорат.

Деякі питання порядку розповсюдження і демонстрування фільмів (Постанова Кабміну)

Продюсеры решают судьбу украинского кино

Партія нам допоможе?