Виклики місяця Протягом листопада запорізькі медіа пройшли певне тестування кількома знаковими подіями у суспільно-політичному житті регіону. Реакція ЗМІ на ці події дозволяє не лише скласти характеристику їх сьогоднішнього стану, а й змоделювати їх поведінку в майбутньому, яке обіцяє бути ще спокусливішим для журналістів.

Отже, на інформаційний топ-привід місяця у Запоріжський області претендує відставка губернатора Юрія Артеменка, який, звичайно, усі ЗМІ використали сповна. Зважаючи на домінуючу критичну тональність висвітлення його перебування при владі, можна було очікувати їдких та злорадних коментарів з цього приводу. Однак, відставка Артеменка так часто прогнозувалася і здавалася неминучою, що коли, врешті-решт, вона сталася, це прозвучало не як сенсація, а як закономірність. Останнім часом це питання, що називається, витало у повітрі. Коли під час візиту в область у жовтні Віктор Ющенко заявив на прес-конференції, що цінує роботу Артеменка, багато спостерігачів провели паралель: за два тижні до відставки Президент також ставив високу оцінку уряду Тимошенко. Не пройшло й місяця, як у випадку з Артеменком ситуація повторилася. Правда, за проміжок часу між цими двома подіями губернатор умудрився опинитися в епіцентрі внутріпартійного конфлікту, який до відставки досяг апогею.

Справа в тому, що пан Артеменко очолює обласну організацію НСНУ. Його обрання приїхав проконтролювати особисто “патрон” Петро Порошенко. Вже тоді журналісти й деякі однопартійці критично відгукувалися про недемократичність проведення партійної конференції, вибори лідера з однієї кандидатури, вибори керівного складу, які пройшли взагалі без обговорення. Через короткий час стосунки між соратниками почали псуватися, про що інформація іноді скупо просочувалася в пресу, аж поки не вихлюпнулася повноводним скандалом, коли керівник міської організації НСНУ Вадим Тихонов призупинив своє членство в партії, звинувативши Артеменка в узурпації партійної влади. Подальший розвиток внутріпартійних подій подарував журналістській братії бурхливий потік інформаційних приводів. Замість пошуку компромісу керівництво обласного осередку добилося виключення Тихонова та кількох його яскравих прибічників з партії.

Саме під час протистояння відбувалося нагородження відзнакою "Гвардієць революції". Список нагороджених не лише дуже здивував журналістів, а й дав привід поставити під сумнів демократичність і справедливість “помаранчевої” влади, які декларувалися як базові цінності Майдану. Бо у цьому списку не було...правильно, Тихонова і його команди, які, фактично, були натхненниками і спонсорами запорізького майдану, натомість новоспеченими “гвардійцями” стали люди, помічені у близькому оточенні Артеменка і які, водночас, не були дуже помітними на майдані. На цьому «розправа з інакомислячими» не закінчилася. Проти такої кадрової політики та партійних чисток почав активно і, головне, публічно виступати авторитетний у місті Анатолій Береза – генеральний директор абразивного комбінату, депутат облради та керівник фракції “Наша Україна”, член політради НСНУ ( умисно перелічую регалії, щоб було зрозуміло, що мова йде не про примкнулого кон’юнктурника). Наслідок: стараннями Артеменка та, слід думати, за підтримки пана Порошенка на політраді розглядалася персональна справа Берези. Заключним гучним акордом у сумній справі партійного будівництва по-запорізьки став масовий вихід з партії – понад 300 членів міської організації НСНУ на знак протесту написали заяви про вихід з партії. Можливо, ця остання крапля стала точкою у губернаторській кар’єрі Артеменка – через кілька днів з’явився президентський Указ про його звільнення.

В очікуванні призначення нового глави області та гаданні щодо подальшої регіональної інформаційної політики можна підбити підсумки попередніх взаємин влада–преса. До безсумнівного позитиву належить те, що Артеменко-губернатор був максимально відкритий і доступний для медіа. За 9 місяців перебування у кріслі голови облдержадміністрації він провів 12 чи 13 брифінгів і прес-конференцій, не рахуючи численних прямих ефірів, “прямих ліній”, ексклюзивних інтерв’ю, журналісти могли зателефонувати йому на мобільний і взяти коментар. Перші гучні заяви губернатора стосувалися саме преси: роздержавлення обласної комунальної газети, створення суспільного мовлення на базі обласної державної телерадіокомпанії, реорганізація управління у справах преси та інформації облдержадміністрації… Однак цим благим намірам не судилося збутися через об’єктивні причини (відсутність законодавчої бази і механізмів) і суб’єктивні (хто ж віддасть потрібний інструмент перед виборами). Реорганізація управління у справах преси все-таки відбулася, але суто формально: воно перестало існувати де-юре, та служба з усіма функціями перекочувала до управління внутрішньої політики, внаслідок чого реорганізація перетворилася на дезорганізацію роботи.

До активу обласної команди слід зарахувати охолоджувальні рухи відносно деяких гарячих голів райдержадміністрацій, яким дуже кортіло поміняти редакторів районок на своїх людей. Юрій Артеменко першим (а, може, й єдиним) серед губернаторів підписав Меморандум про співпрацю зі ЗМІ. Практична його дієвість невідома. Швидше навпаки, той факт, що Артеменко непродумано направив позов до суду на газету “Истеблишмент”, не дуже вкладався у площину співпраці. (Газета опублікувала інтерв”ю (а не авторський матеріал) з лідером обласних соціалістів С.Кузьменком, у якому той звинуватив Артеменка у використанні коштів російського бізнесмена Григоришина на свою передвиборну кампанію.) Отже, демократизм закінчувався там, де починаються власні інтереси? Мабуть, зрозумівши це, позивач претензії до газети відкликав.

У підсумку можна констатувати, що за період губернаторства пана Артеменка регіональний медіа-простір загалом лібералізувався. Вплив облдержадміністрації на редакційну політику державних ЗМІ (обласної комунальної газети, облтелерадіокомпанії) зменшився, принаймні для людського ока. Регіональна газета «МИГ», якою до свого народного депутатства керував Артеменко, зберегла незалежну позицію, попри часом дратівливу реакцію колишнього шефа на критичні публікації. Логічно припустити, що природа лібералізму у даному випадку полягала у тому, що Артеменко – сам журналіст за фахом, колишній заступник голови комітету ВР зі свободи слова, відомий у журналістських колах і глибинно розуміє роль четвертої влади. Тобто, ми можемо говорити на прикладі Запоріжжя, скоріше за все, не про об”єктивне становлення демократичного середовища, якому органічно притаманна свобода слова, а про залежність ступеня демократії і свободи слова від доброї волі окремо взятого посадовця, який формує політику. Опосередковано на це вказувала мимовільна сентенція, висловлена якось одним із чинних заступників губернатора: “Така розумна людина робить такі дурниці”, що розшифровується так : “розумна людина” – це редактор “помаранчевої” газети, “робить дурниці” – критикує “помаранчеву владу”. Тож з великою долею впевненості можна передбачати, що подальші параметри свободи слова у регіональному вимірі можуть коригуватися наступником Артеменка, та ще й з поправкою на таку "обтяжуючу" обставину, як передвиборний момент.

Втім, за тих реалій, у яких живе наш медіа-ринок, було б несправедливо покладати відповідальність за свободу слова як суспільну цінність, за можливість користуватися професійними стандартами як інструментом її реалізації, тільки на владу. Наприклад, при висвітленні річниці Майдану регіональні ЗМІ скористалися свободою слова сповна, оцінюючи досягнення і дії влади у відповідності до свого бачення, політичних уподобань чи позиції власників. Критика лилася рікою, але ніхто не поставив під сумнів таке досягнення, як свобода слова. На загальному тлі різким дисонансом прозвучав лише сарказм у матеріалі аля-“мочилово” редактора газети “Позиция”: “зато у нас демократия и свобода слова!”. Втім, як би таке одкровення журналіста не виглядало шокуючим, по-своєму він був щирим. Бо його свобода слова до останньої коми залежить від волі власника, який, у свою чергу, визнає дві думки: свою і неправильну. Та найгірше інше: що такий порядок речей так званого журналіста, і, на жаль, не одного, влаштовує.

Ще одна резонансна подія у журналістському середовищі Запоріжжя і вселила надію, і позбавила ілюзій одночасно. “Детектор медіа” вже писала про конфлікт між редакціями трьох газет – «МИГ», “Суббота плюс”, “Наше время” - та власником Будинку преси, де видання орендують приміщення. Вселила надію, з одного боку, бо журналісти вперше так масово продемонстрували готовність до солідарності і згуртованості у відстоюванні своїх прав, проявили громадянську мужність, “піднявши руку” на наймогутніший у Запоріжжі фінансово-промисловий клан (підконтрольний меру міста Є.Карташову – «ТК»). З іншого боку, у всій красі постала пресловута залежність журналістів від власника. Медіа цієї ФПГ, зокрема, газета “Индустриальное Запорожье” про конфлікт (з його приводу відбулася гучна прес-конференція) не написала жодного рядка – і це в той час, коли сюжети про нього були на першому місці у теле- і радіоновинах, на перших шпальтах газет і цією подією буквально гуділо все Запоріжжя. Підконтрольна телекомпанія ТВ-5 підготувала сюжет, але такий однобокий і маніпулятивний, що, як вичерпно сказала головний редактор “Субботы” Ірина Василенко, краще б не показувала.

Як не шкода, але такий стан взаємин “власник – медіа”, схоже, зміниться не завтра. Скільки б не намовляли шановні столичні теоретики журналістів домовлятися з власниками ЗМІ про правила гри, підписувати редакційні угоди, але реалізувати (не на папері) ці настанови на регіональному рівні об’єктивно важко через слабку фінансову конкурентність бізнесових медіа-проектів, обмежений професійний ринок праці, через психологію “удільних князьків” власників і нігілізм журналістів, дрімотний стан громадянського суспільства.

Районки: вибір без вибору

Все пізнається у порівнянні. Якщо регіональні журналісти тихо заздрять професійному становищу столичних колег, то районщики не можуть й мріяти про світле журналістське майбутнє. Одразу розділимо райони Запорізької області на дві категорії, щоб не плутати форму з суттю.

Найбільші районні центри – Мелітополь, Бердянськ і самостійне місто Енергодар (де працює Запорізька атомна станція) - цілком самодостатні території: мають працюючу промисловість, пристойну інфраструктуру, кваліфіковані кадри, вузи, досить розвинутий бізнес. Відповідно тут сформувалося і медіа середовище, співставне з регіональним, хіба що менше за обсягами: виходить до півдесятка газет, у Мелітополі і Бердянську свої телекомпанії, в Енергодарі – телестудія. Провідні газети “Південна зоря”(Бердянськ) і “Мелитопольские ведомости” мають тираж пристойних обласних видань – понад 20 тисяч і достатньо конкурентні. “Південна зоря” цікава ще тим, що ще за старої влади, коли про таку “крамолу”, як роздержавлення преси, не було й мови, добровільно відмовилася від бюджетного фінансування, і як бачимо, непогано себе почуває в ринкових умовах. Це єдиний виняток, який, на жаль, не можна використати в ролі універсального рецепту для роздержавлення районних газет. Характеристики й проблеми регіонального медіа-простору екстраполюються на ці території, тож більше зупинятися на них не будемо.

А ось так звані сільські райони (хоча більшість райцентрів формально мають статус міста) і їх районки живуть зовсім іншим, відмінним від міста, життям. Головна і універсальна відмінність районної газети – відсутність вибору. Точніше, вибір є: відмовитися від бюджетного фінансування і гордою і незалежною газетою померти від голодної смерті, чи залишатися дотаційним “органом” райдержадміністрації з відповідними наслідками. З двох зол вибирають менше, тому всі районки області залишаються у державному лоні.

З приходом нової влади в усіх районах помінялося керівництво, а відтак, і стосунки на осі райдержадміністрація – районна газета. Оскільки глав районів призначали суто за партійними кольорами, то у багатьох негайно виникло бажання поміняти “неправильних” редакторів (у відповідності до того, як і про кого ті писали до виборів, зрозуміло). Де вони навзамін збиралися знайти екзотичні для сільської глибинки журналістські кадри – велика таємниця. Так само риторичними залишаються багато питань, відповіді на які можна спробувати пошукати хіба що у послужних списках новопризначених. Наприклад, серед провідників державної політики районного масштабу є вчитель фізкультури, фотограф, культпросвітпрацівник, у відношенні одного з районних голів порушено карну справу за підробку диплому. Не хотілося б узагальнювати, але висновки щодо кадрової політики напрошуються, особливо у світлі розвитку подій.

Тож як за ці 9 місяців вибудувалися стосунки “районна влада – преса”? Тут слід застерегти, що власні імена, навіть назви районів вживати нема змоги – небезпечно для редакторів газет. Адже тут не сховаєшся за формулюванням “одна з газет району”. А от якщо узагальнити, то після спілкування з редакторами районок та вивчення ситуації можна зробити висновок, що сформувалося умовно три типи стосунків між районними виданнями та владою.

Перший тип: з виданнями, що “лягли” під владу. Така риса, як аморфність , є корисна для людей, яким байдуже з ким і на кого працювати, аби лиш платили і не чіпали. Вони (здебільшого ще радянської закваски) з однаковим запалом оспівували ще Леоніда Ілліча, палко хвалили Кучму, а тепер вітають демократію і Ющенка. Під час розмови з одним з таких редакторів, який гаряче захищав свого “патрона”, аж сумнів закрався: це журналіст чи адвокат? Інший не зображував ідеологічну ідентичність з владою, а свої полюбовні стосунки пояснив цілком прагматично: “Я ще не з’їхав з глузду, щоб критикувати роботодавця”.

Другий тип: конфліктні. Причини кризових стосунків: коли редактор неслухняний, коли глава району хоче поставити свою людину.

Третій тип: умовно конструктивні. На щастя, у більшості районів намагаються налагодити співпрацю, “притертися”, що вдається з перемінним успіхом. Чи не найбільшим каменем спотикання є проблема фінансування, що використовується владою як інструмент шантажу. За рідкісними винятками, редакторам доводиться випрошувати те, що належить по закону, як милостиню. Цьому сприяє абсурдна колізія: рішення про обсяги фінансування приймає рада, а розпорядником коштів є райдержадміністрація. Тож щоб зійшлося, редактору (колективу) треба всім догодити. А це не завжди можливо. Не рідкість, коли райрада і райдержадміністрація між собою конфліктують, і газета в результаті стає заручником чвар. Аналогічні ситуації виникають, коли засновниками газети спільно виступають міська влада і районна, і вони мають нести відповідні долі фінансування. Горе тій газеті, де між містом і районом нема злагоди. Був такий прецедент, коли газета перетворилася на листівки для переписки ворогуючих сторін. Поширеною проблемою для районок є вимоги голів до висвітлення себе улюблених, які, буває, переходять межі здорового глузду. Як зізнався один редактор, попри нормальні взаємини, його вже нудить від вигляду голови у фас і в профіль у кожному номері.

З наближенням виборів у районників проблем ще побільшає. Адже на районному рівні владу очолюють, в основному, представники Нашої України, БЮТ і соціалісти, які тепер по різні боки барикад, і кожен намагається перетягнути газету, як ковдру, на себе.

Отже, висновки невтішні, а перспективи районних видань у порівнянні з усіма іншими найбезрадісніші. Абсолютно очевидно, що залишати районки у сьогоднішньому стані - це шлях у нікуди. Поки існує механізм тиску через фінансування, газета потенційно залишається інструментом для задоволення будь-яких примх, до яких особливо вибагливі місцеві “царки”. Про об’єктивне інформування громадян взагалі не йдеться, що для сільської місцевості особливо небезпечно. Адже для більшості мешканців районки і дротове радіо – єдині і, що немало важливо, – авторитетні джерела інформації, на читання столичних газет і перегляди телепередач у селян немає ні коштів, ні часу.

В той же час, у разі роздержавлення районок шляхом відпуску у самостійне плавання для багатьох можна безпомилково спрогнозувати кінець існування. Бо за рахунок передплатників забезпечити необхідне фінансування нереально, ринок реклами тут нікчемний, спонсори і, тим більше, бізнес-засновники ще не виросли. Бачиться, що частково проблему районних газет можна вирішити шляхом виходу з-під жорсткого крила органів влади як засновників і переходу до стосунків на діловій партнерській основі – заключення договорів на висвітлення діяльності за цивілізованим правилом: за скільки заплатив, стільки отримуєш товару чи послуг. Хоча, звичайно, це не панацея і залежить від багатьох суб’єктивних факторів. Тож потрібні свіжі ідеї, можливо, радикальні. Поки найсвітліші голови вітчизняної журналістики зайняті глобальними проблемами, маленькі газети терпеливо чекають, коли ж звернуть увагу і на їхню нелегку долю.

Читайте також:

Запорожские журналисты против «хозяина»

Артеменко запропонував запорiзьким ЗМI спiвробiтництво i пообiцяв не втручатися в їх дiяльнiсть

Юрий Артеменко: «Власть должна иметь не средство влияния, а средство информации»

Запорізькі газети скаржаться, що їх виживають з Будинку преси