Неудовлетворенность отсутствием полноценной рефлексии в медиа и послужила поводом для того, чтобы провести круглый стол в киевском кинотеатре «Жовтень» по украинскому кинопроекту «Мудаки. Арабески». Обозначенная цель - выход за рамки обсуждения сугубо кинематографического поля и рассмотрение фильма в социальном и культурном контексте.

К моему глубочайшему сожалению, украинские интеллектуалы пребывают в академическом гетто, вне медийного мейнстрима. Не исключаю, что им там вполне комфортно, но такая маргинализация очень вредит общему гуманитарному полю. Если общество лишено полноценной коммуникации с интеллектуальной прослойкой, той своей частью, где происходит выработка отношений, то место их (интеллектуалов) занимает кто-то другой, а именно - люди с такой степенью понимания процессов современности, которая соответствует церковно-приходской школе. А далее и решения принимаются соответствующие. За примерами далеко ходить не надо, достаточно ознакомиться с решениями моральной комиссии. Впрочем, это так, к слову.

Поэтому хотелось бы, чтобы дискуссии такого рода стали правилом, а не исключением, чтобы они, так или иначе, находили отклик в СМИ.

Что касается, собственно, обсуждения киноальманаха, то, на мой взгляд, были намечены две линии, которые заслуживают особого внимания, разумеется, если верить в то, что у украинского кино есть перспективы. Это, во-первых, традиционная нерефлексивность украинского кино и, во-вторых, готовность создания в Украине кино политического. Ведь вопрос, каким может быть новое украинское кино, остается открытым. «Мудаки. Арабески» - это скорее постановка вопроса, нежели ответ.

Альманах «Мудаки. Арабески» обсуждали: кандидат философских наук, доцент НУКМА Ольга Брюховецкая, психиатр и эксперт по вопросам гражданского общества Денис Полтавец; культуролог, кандидат философских наук, руководитель Центра визуальной культуры НУКМА Василий Черепанин; киновед и режиссер проекта «Мудаки. Арабески» Аксинья Курина; киновед и журналист Олег Шинкаренко; продюсер и режиссер проекта «Мудаки. Арабески» Владимир Тихий; дистрибутор, сопродюсер проекта «Мудаки. Арабески» и соавтор сценария новеллы «Украинская литература» Денис Иванов; директор кинотеатра «Жовтень» Людмила Гордиладзе; режиссер и оператор Дмитрий Тяжлов.

Публикуется с сокращениями

 (...)

Денис Иванов: Проект «Мудаки», с моей точки зрения, - это был стопроцентный прорыв, прорыв не столько в кинобизнесе, потому что «Мудаков» сейчас посмотрело больше трех тысяч человек и валовый сбор картины составил больше 100000 гривен. Это, по сути, дела очень хорошая цифра, т. е. сложно назвать ее кассовым чудом, но и кассовым провалом тоже назвать нельзя. Мы, как прокатчики, очень довольны.

95% украинских зрителей, которые посмотрели «Мудаки», находятся в Киеве, потому что региональные кинотеатры болеют ханжеской болезнью, что мудаки - это ругательное слово. Как только они смотрят в пресс-релиз и видят там название «Гiмно», «Кончена», они решают: мы не будем показывать это «Говно» у себя в кинотеатре.

Зрители реагируют во всех регионах достаточно тепло (...) Считаю, что проект все же успешный, потому что все-таки удалось сработать вместе на очень хлипких экономических основаниях. Ему (проекту) присущ дух сообщничества разных режиссеров, совершенно разных людей. Я думаю, что только поэтому этот проект можно назвать успешным.

Аксинья Курина: Хотела спросить, отличаются ли результаты проката «Мудаков» от проката другого артхаусного кино: лучше, хуже, средний уровень?

Денис Иванов: Думаю, что «Мудаки» можно назвать достаточно успешным проектом, потому что сборы на уровне хорошего европейского артхауса. Понятно, что это не очень большие деньги, в любом случае, это не коммерческий проект, если сделать наработку на количество экранов, то это хороший результат.

(...)

Аксинья Курина: Каких ресурсов при прокате украинского кино не хватает?

Денис Иванов: Изначально этот проект задуман был как маргинальный. Немногие зрители ждут развлечения от цикла короткометражек с таким «зубастым» названием. Они получают развлечение, когда приходят в кинотеатр, но многие ждут каких-то совершенно других впечатлений. Мы столкнулись с тем, что люди, идущие на эту подборку, готовятся увидеть продукт, который заведомо хуже, чем тот, который они увидят на экране.

(...)

На самом деле, все зависит от позиционирования, от того, на что рассчитывать. Мы изначально понимали, что это безбюджетный фильм, собирает как среднестатистический качественный артхаус. Посмотрим на прокат в России, который должен состояться, я надеюсь (...) Мы просто не будем выпускать фильм в прокат до тех пор, пока не исчезнет последняя надежда оказаться в конкурсе или в панораме какого-то из больших фестивалей класса А.

Владимир Тихий: (...) Цей продукт не ставив мети сперечатися з якимись блокбастерами чи мистецькими фільмами, які виробляють в Європі, Росії чи в Сполучених Штатах, все ж таки ми зіткнулися з ситуацією, де взагалі відсутній український кіноконтекст. Тому українське кіно, Денис каже, це завжди певний ризик, певний експеримент, коли глядач на нього йде, тобто він апріорі вибирає десь щось таке неперевірене. Це в першу чергу тому, що українського кіно немає, воно має десь історичний шлейф, але культурний, сучасний шлейф від нього абсолютно відсутній. Його немає з чим порівнювати, глядач навіть не розуміє, з якими фільмами «Мудаків» ставити поруч. (...)

Я бачу ще один (важливий) момент - зловити той час, у якому ми живемо, і почати усвідомлювати, де ми (...) і що це за країна - Україна.

(...)

Аксинья Курина: Скажи, пожалуйста, нужно ли украинского зрителя бомбить рекламой, у вас был опыт такой массированной рекламной кампании с украинским проектом «Штольня», который не безбюджетный, но очень малобюджетный. (...)

Денис Иванов: Я думаю, что те проекты, которые выходят, абсолютно штучные, к каждому из них совершенно разный подход: к «Мудакам» был один, к «Штольне» - другой.

(...) Прокат не стоит на потоке, если нет четкой, ясной аудитории, которая готова хотя бы раз в год ходить на украинское кино, не приходится говорить о том, что появятся какие-то универсальные технологии. Потому что зритель еще не связывает украинское кино с успешно проведенным вечером, увы.

И до тех пор, пока этого не произойдет, пока оно не станет смотрибельным, хотя бы 3-4 тысячами интеллектуалами, если не будет постоянно даже этой аудитории, которая будет за такими вещами следить, от украинского кино нечего ждать. Это всегда будет рулетка.

Кинопроцесс - это постоянное, циклическое воспроизводство одних и тех же схем на новом витке. Сейчас такого процесса в украинском кино нет (...), какое-то оживление появляется, но нет продукта, нет задач сделать кино, которое будет нравиться зрителю.

Аксинья Курина: Насколько украинское телевидение готово принять «Мудаков» и показать в эфире?

Денис Иванов: На самом деле это вопрос исключительно наших амбиций. Потому что мы можем сейчас показать «Мудаков» в ночном эфире какого-нибудь телеканала, например, «Сити». Но мы бы хотели побороться за премьеру на каком-нибудь большом канале, потому что мне кажется, что нужно щедро этим делиться (...)

Ольга Брюховецкая: Десь хто знає, що я свого часу теж була кінокритиком, але потім відійшла від цієї справи, тому що я люблю кіно і не люблю розчаровуватися від фільмів. І якось у мене було багато з українським кіно дуже проблематичних зустрічей, потім я довгий час не стежила за процесом (...)

Я вперше побачила дуже великий крок уперед в українському кіно (...). Можливо, я перебільшую, але, чесно кажучи, була дуже приємно вражена цим фільмом. Пригадуючи, наприклад, такий проект, як «Любов - це...», який знімався за подібним форматом. Колектив молодих режисерів кожен знімає фільм. Але та безпорадність, яка була тоді, в неможливості вийти до реальності, в штучності гри акторів, у надуманості сюжетів, у неправдоподібності начебто психологічних історій, тодішня ситуація (була) досить плачевна. В теперішнiй ситуації з «Мудаками», як на мене, можна говорити про певний прорив. (...)

Щодо якихось ліній, які варто обговорити. Пропонувалося поговорити про те, наскільки це відображає національний характер. Мені здається, що така постановка питання проблематична, для цього ми маємо знати, що таке національний характер. Для мене саме це визначення є дуже проблематичним.

Якщо ми живемо тут в Україні, говоримо українською чи російською мовами, живемо в різних регіонах, для зовнішнього ока передбачається, що ми твердо знаємо, що таке національний характер, що ми, українці, по пунктах можемо перерахувати основні риси, але ж ми знаємо, що це зовсім не так. Можливо, не треба ставити зразу себе в такі рамки. От Аксінья пояснювала враження російських колег - що це за український характер: це ж як у нас. Це, мабуть, досягнення. Може, в пострадянському світі якісь речі подібні, можливо, ті молоді режисери, автори, які зібралися і зробили цей фільм, і справді схопили ці риси, і варто сприймати не як якийсь докір (навіть якщо він звучить як докір), а як комплімент, бачити в ньому комплімент, до якого я приєднуюся.

Я побачила в якомусь прес-релізі, що це відповідь «Догмі-95», і дійсно в цьому фільмі є реалізоване бажання вийти в реальну обстановку (...), тобто це знімалося в реальних обставинах. Дуже відчувається ця правдоподібність деталей.

З іншого боку, там є різні фільми і частини з фільмів, там є хороший баланс між дуже реалістичними замальовками і тим, що я б назвала почуттям гумору. Його, - якщо взяти лінію кіно, що знімається в Україні (уникаю слів «українського кіно», тому що - а що таке «українське», давайте перерахуємо основні риси і т. д.), - а це такий чорний, темний гумор, - мабуть, розвиває кіно Кіри Муратової та її сюрреалістичний гумор.

Побачимо, як складеться далі історія українського кіно, вона може кристалізувати новий підхід, який диктується нашою реальністю. Наша реальність настільки травматична, що дуже важко до неї підійти, якось про неї говорити безпосередньо. І цей сюрреалістичний гумор тут досить адекватний. Я побачила, мабуть, у добрій половині фільму таке відсторонення, парадоксальне, сюрреалістичне. (...)

Це начебто перехід до якихось конкретних моментів, але я хочу трохи збити цей героєфікуючий тон, яким я почала, і сказати, що мені не сподобалося. Я вже не зовсім кінокритик, але злобність у мене збереглася.

Мені дуже не сподобався початок цього фільму, ця шапка, яка намагається пояснити, що це за фільм. Я поясню, чому він мені не сподобався. По-перше, там кілька разів хвалиться, що це дуже хороший проект, мені здається, це сарказм і самоіронія, але не всі знають, як тяжко українським режисерам і взагалі, може, їм не так тяжко, як усім іншим людям? І так вихвалятися й пояснювати, які ви герої, - це насправді не додає честі проекту. Все те, що там хотіли сказати, можна було дати одним титром, і це би спрацювало. Як на мене, краще голосом дідуся Панаса розказувати казочку про те, як цей фільм створювався, які всі молодці і хороші.

Це одне, а друге - щодо цього прологу (...). Там дається дуже чітка інтерпретація, про що цей фільм. Мені здається, фільм ширше, ніж ця інтерпретація. Її треба піддавати сумніву, вона лише одна з можливих інтерпретацій, хоч і авторська, або продюсерська.

Можливо, це Володя Тихий придумав, можливо, художника розчавлює, - дуже перепрошую, - але там, де ідентифікується проблема про соціально-культурний нігілізм... По-перше, я не зовсім розумію, що це таке, і взагалі, чи є сенс говорити про таке явище? Мені здається, це дуже важка печатка, яка ставиться на кожен фільм, а фільми піднімають, як на мене, значно більше проблем.

Якщо розглядають можливості подальшої долі, а особливо фестивального життя в розряді фестивалів класу А, на що, я вважаю, цей фільм абсолютно заслуговує і я його бачу в такому фестивальному кіно і, можливо, навіть в конкурсі.

(...)

Глядач сам має дати інтерпретацію цього фільму. Йому не треба пояснювати, про що він. А те, як він робився, можна описати мінімально, стримано, і можливо, це буде діяти значно сильніше. От щодо конкретної, критичної і навіть найбільшого критичного зауваження щодо фільму. Я відчуваю, що я, як модератор, вже окупувала дискурсивну територію, тому я пропоную теж поділитися своїми першими враженнями Василю і Денису.

Денис Полтавец: (...) Зритель не обретает идентичности в результате просмотра этого фильма, я имею в виду и героев. Они лишены, по всей видимости, какой-то особой идентичности, потому что такой фильм можно было представить себе снятым в Лондоне, Токио, в принципе в любом мегаполисе и от этого ничего бы не изменилось. Для меня фактически все эти фильмы представляют собой пособие по эволюционной психологии приматов или представление характерных, типичных форм поведения, связанных с размножением, питанием, приобретением ресурсов и т. д. Я бы сказал, здесь присутствует экзистенциальная слепота, если хотите. То есть у героев не возникает вопросов: зачем мы? где мы? что мы? куда мы? Нет драмы, которую можно было бы ждать от артхаусного кино. Здесь мы ее не находим, но может, это и хорошо, потому что мировой кинематограф предлагает нам достаточно разного рода подобных изысков.

Второе, что характеризует эти фильмы в целом, - это философия непричинения вреда. Несмотря на то, что нам показывают даже сцены вроде бы жестокости, фильм не оставляет ощущения какой-то истинной злобы, здесь нет зла. Даже эти милиционеры (прим. - «Глухота» Мирослава Слабошпицкого), которые избивают этого бедного глухонемого мальчика, они не выглядят носителями абсолютного зла. Они не демоны, просто заблудшие, плохо воспитанные, не знаю, как их определить, - «педагогически запущенные персонажи».

Подобная презентация типов, собственно, и указывает на главную особенность современной украинской идентичности. Я бы ее обозначил таким термином, как «глобалистическая готовность», «готовность к глобализации». Такие люди, представленные в фильмах, это люди завтрашнего дня, готовые войти в любое урбанистическое общество, принять любую идентичность, начать говорить на любом языке, и встроиться в любую систему. В этом их принципиальная жизненность. (...) Они не видят вокруг себя ничего такого, что может им воспрепятствовать встроиться в систему любых общественных отношений. Все герои принципиально атеистичны. Здесь другая сторона отсутствия экзистенциальной глубины. (...) Это люди без метафизического плана, без поиска идеала, они принимают жизнь так, как она дана, во всей ее очевидности.

Еще одна особенность, которая меня немножко удивила, потому что, если серия фильмов снимается с намеком на украинскость, то обычно украинскость тесно ассоциируется хотя бы с какими-то вышиванками и т. п., - это фильм принципиально городской. Если там есть отсылки к деревне, то нужно очень хорошо знать украинскую деревню, чтобы увидеть намеки на этнические корни героев. Глобальный зритель, посмотрев этот фильм, ничего не поймет, когда ему покажут, что такое украинская деревня, не увидит никакой связи.

Ну и еще одна особенность, которая мне лично неприятна, и я пытаюсь в себе изживать, но здесь она показана очень хорошо: это отсутствие сильных позитивных целей у всех представленных героев и даже у авторов фильма. Если мы спросим авторов фильма, зачем они сняли это кино, ну, ответ мы услышали, что это «как бы эксперимент». (...) Заработать миллионы миллиардов денег и покорить аудиторию всего мира. Вот правильный ответ на вопрос, зачем мы снимаем кино.

Денис Иванов: (...) По поводу того, что не имеют позитивных целей - так проект об этом, называется «Мудаки», сразу ясно, что там люди без позитивных целей, априори.

Я думаю, что не совсем правильно обвинять авторов фильма в том, что они не додумали, не посмотрели на это так или сяк. У авторов фильма задача вообще другая, это просто зубило, которое работает и снимает то кино, которое на определенной идеологии замешано, но отражает сегодняшнюю реальность. В этом был процесс, основная идеология, больше ничего не было. (...) Самое главное, что кино - это зеркало, и оно должно быть этим зеркалом и только если оно будет очень хорошим зеркалом, оно будет популярно в кинотеатрах. Для людей - это аттракцион, идти и узнать там себя. (..)

Аксинья Курина: Денис, я хочу тебе возразить. «Мудаки» стали зеркалом не только общества, но неотрефлексированности (самих кинематографистов). Режиссура - это осознанное творчество. А проект - не отрефлексированный. Для меня, как для киноведа, большинство работ, и моя в том числе, - не додуманные, не отрефлексированные, то есть всем нужно к психоаналитику на кушетку, чтобы осознать, чем они занимаются. (...)

Денис Иванов: В этом-то вся и прелесть короткометражного кино, там же есть разные фильмы. Абсолютно разные идеи и тенденции, собранные в рамках одного альманаха. Для кого-то самым главным фильмом станет фильм «Трусы»...

Аксинья Курина: Не об этом идет речь, речь о том, что каждый автор не до конца отдает себе отчет в том, что он делает.

Денис Иванов: Так он и не должен отдавать себе отчет.

Ольга Брюховецкая: Як людина, яка спеціалізується на психоаналізі, я хочу процитувати Фрейда, який сказав, що несвідоме винайшли художники. Він дуже цінував саме цей несвідомий погляд. (...) Не повинні всі рефлексувати. Це наша, інтелектуалів, справа - рефлексувати. Художники можуть нам показати щось інше й іншими засобами. Це не означає, що я знімаю якісь критичні зауваження щодо непродуманості, але воно на рівні візуальної мови, на рівні якихось деталей, які не вкладаються в слова, на рівні якихось речей, які ми ще не можемо сформулювати словами, відкриває ці речі, які потім можуть рефлексуватися інтелектуалами.

Денис Иванов: Я как раз хотел эту мысль поддержать, что не все художники являются критиками. Критики - это, на самом деле, отдельная профессия, этот проект состоялся благодаря осколкам кинокритики. Которая смотрит на процесс вот таким вот образом, а не с точки зрения денег. Мне кажется, что этот кинопроект должен не только деньги приносить, он должен быть каким-то явлением культуры.

(...)

Есть люди, которые могут показать уровень, понравившийся трем тысячам человек, которые придут и проголосуют за это деньгами. Это уже хорошее начало. Думаю, в дальнейшем нужно обязательно раскачать Министерство культуры и вот эти все неповоротливые органы для того, чтобы они все одумались и перестали тратить на кино большие, сверхъестественные бюджеты, например, «Богдан Хмельницкий - 3», если за это время могут сделать 20 полнометражных фильмов и 100 короткометражек. Это будет уже совершенно другое количество и качество процесса, в которое может перейти украинское кино. Сейчас это («Мудаки. Арабески») пример, который можно положить на стол и сказать, вот есть технология, вот есть некий результат, он был проверен на фестивалях, на критике, на зрителях. (...) И можно положить все фильмы, которые были сняты державним коштам, и посмотреть с точки зрения очень скромных для мирового кинопроката результатов. (...) «Мудаки» - это прелюдия к качественному изменению, пониманию кинопроцесса в Украине.

Аксинья Курина: Смотрю новое румынское кино. Можно сравнить с фильмом «Полицейский - прилагательное» или мы, например, вспомним Новую французскую волну, т. е. режиссура в этом смысле - это осознанное творчество. Это очень точная стратегия. В «Мудаках», например, мне этого не хватает в каждом фильме, и в моем в том числе. А то, что касается вообще новоукраинского кино, вспомнить тот же «Любовь - це...», какой это был ужас, и для меня это был ужас в том числе, потому что ты неосознанно воспроизводишь все эти паттерны из сериалов и из рекламы и осознаешь это только после того, когда проект готов. С «Мудаками» то же самое. (...) Мне, например, в «Мудаках» реальности как раз и не хватает.

Дмитрий Тяжлов: Как их (паттернов) может не быть, если это делают те люди, которые занимаются, зарабатывают себе на жизнь, снимая рекламу, клипы и прочее. Как сказал один композитор, нельзя писать неделю для свадеб, а неделю - для вечности. Это дает опечаток, и в картинке это тоже есть, и в изображении это есть.

Аксинья Курина: Я же не призываю в данном случае оправдываться, просто высказываю свое мнение. (...) Это недостаточно реалистичный проект.

(...)

Василий Черепанин: З одного боку, я приєднуюся до приємних слів про успіх проекту «Мудаки». Тут є претензії до терміну «соціально-культурний нігілізм», але, думаю, це була спроба авторів та режисерів підібрати синонім до слова «мудацтво» із філософського словника. Для мене насамперед важливо, що у фільмі від самого початку проголошено соціальне спрямування. Це можна тільки вітати, оскільки прагнення працювати з безпосередньою соціальною реальністю, активна соціально-ангажована мистецька позиція без (історичної) міфологізації дуже потрібна й актуальна.

Мудацтво як право людини бути свинею, коли начхати на всіх інших, всі ці «мєнти», «сємєчки», «блатняк», кічева п'янь, «кончєність», заявлені в цьому фільмі, - це спосіб роботи із неврегульованою українською соціальністю, її варваризованим повсякденним побутом. Хоча абсолютного зла тут справді немає, але зло буває не тільки метафізичне, а й банальне, тому цей повсякденний рівень злий у своїй тупій банальній наявності, яку важко подолати.

Але спосіб роботи із соціальною реальністю в цьому фільмі було обрано в ілюстративному ключі - що, мабуть, свідчить загалом про нашу кіноситуацію. Репрезентація соціальної дійсності проводиться надто в лоб, буквалістськи, трохи по-аматорськи, відчувається присмак сировинного матеріалу. Кінозамальовки «Мудаків» можна розцінювати як чернеткові нариси, з якими треба ще працювати, щоб щось із них зробити. Якщо етапно оцінювати ці короткометражки, то я б сказав, що вони штрих-пунктирно окреслили картину нашої дійсності - тієї, яка і повинна вриватися в кіно, бо якщо вона не виводиться у візуальну мову, то починає гнити.

Володимир Тихий у своєму інтерв'ю заявив, що «Мудаки» як кіножест зроблено в умовах, коли, мовляв, єдине, що залишається, - це сміятися. Така позиція, як на мене, теж не до кінця продумана, навіть цинічна, коли ми можемо посміятися, поіронізувати, але це тільки підігрує домінуючій владі і сприяє відтворенню status quo. Так, ніби ми посміємось над нашими соціальними проблемами - і вже «здорові». Сміх - це необхідна рефлексивна ланка, але обмежуватися просто іронічною фактажною констатацією замало, це конформістський, афірмативний дискурс.

Також важливо, що автори «Мудаків» визначають конкретного адресата, на якого розрахований такий кінопродукт, - це молода міська патріотична людина з вищою освітою. Насамперед під цей опис підходять самі творці і виробники цього фільму, що свідчить про певну тусовочність, розрахунок у створенні і в адресації на «своїх», властивий будь-якому процесу, який ще не набув самостійного запущеного маховика. Фільм загалом претендує на певну трансгресивність, але це трансгресивність для своїх, що нагадує роботи Шапіро, коли демонструється радикалізм вираження і змісту, але адресований мінімальній кількості людей. Це свідчить про соціальний контекст виробництва кіно в Україні. Ми в Центрі візуальної культури нещодавно показували фільм Крістіана Петерсена Fucking Different New York, заборонений на гей/лесбі-кінофестивалі в Києві у квітні цього року, який за формою та виробництвом схожий на «Мудаків»: ідентичність кіновиробників в Україні нагадує квір-ідентичність, ідентичність сексуальної меншини, і ця «меншинність» відображається на виробленому ними продукті, який виявляється надто герметичним, замкненим. Але це треба сприймати як помилку в правильному напрямку: вона зроблена і це вже добре. Тепер ми знаємо, що враховувати і що робити далі.

Олег Шинкаренко: (...) Щодо рефлексії, то вони у митця десь на третьому-четвертому плані. (...) Є, звісно, політичне кіно, але це специфічне кіно, не кожен режисер зобов'язаний знімати політичне кіно, або кіно-декларацію. Звичайно, в цьому кіно є певна частка декларативності, але з іншого боку, я не думаю, що режисери, що входять у цей проект, були просто агресивно спрямовані на якусь політичну або соціальну декларацію. Я думаю, що це було тут все ж таки не головне, таке було в другому місті.

Ольга Брюховецкая: (...) Тут є одна теоретична проблема щодо того, що має робити митець, що він не повинен рефлексувати, а створювати яскравий образ, може скластися враження, начебто я з вами погоджуюся, але насправді я з вами не погоджуюся. Я вважаю, що у митця інший тип рефлексії. І цей антиінтелектуальний дискурс, який існує на кінофакультеті з тих часів, коли я стикалися з ним, що ми - генії, і книжок не читаємо, і т. д. Це, насправді, послаблює українське кіно.

(...) Що таке «Мудаки», що його відрізняє від «Любов - це...»? Те, що це кіно про бідних людей, навіть умовно кажучи там є різні класи градації, але загалом це кіно про бідних людей, це не кіно про багатих, (...) без гламуризації, відповідно, без звернення до епосу буржуазії. Це фактично кіно про молодь, у першу чергу, про тих, хто перебуває в маргінальному положенні, хоча, звісно, є винятки. І є, наприклад, фільм, який у мене викликає найбільш критичне ставлення. Якщо загалом мені дуже я то є фільм, який збирає всю мою критичну злобу, це «Останній лист», я вважаю, що це фільм, який якраз створює, з одного боку, дуже повчальну, етичну історію, яка ніколи не трапляється в реальності, яка описана тільки в підручниках української літератури, а з іншого боку - візуально гламурізованої.

Тоді як, скажімо, фільм «П'ятниця» (режисер Юлія Шашкова. - Прим.) якоюсь мірою можна назвати українським «Ангелом-винищувачем», тобто це абсолютно бунюєлівський підхід до ситуації і, при всій мінімальності того, як це знято, - це абсолютно, ми розуміємо що це тупикова ситуація українських людей, які хочуть щось зробити, але ніколи не зважуються вийти, насправді вони не можуть вийти, і мене чарує в цьому фільмі, в інших такого типу - мінімальні засобі, тоді як раніше українське кіно, ну знову ж таки в загальному, нехай буде «Любов - це...», намагалися грати, щось зображати, якісь драми будувати. Це хвороба зростаня була, як на мене.

Ми перейшли до того, що власне, може кіно. Кіно не повинно писати розумні книжки і проповідувати якісь речі. Кіно говорить іншими засобами, зображаючи якусь елементарну мінімальну ситуацію, це міг робити Бунюель, вивести й показати оте власне несвідоме, той симптом, який ми не можемо схопити словами. Й оцей фільм і деякі інші фільми з цим справляються на рівні, звісно, не треба вимагати, щоб це був Бунюель, хоча чому б і ні? І, мабуть, все ж таки я б назвала це неореалізмом, але з таким фантазійним впливом. І до того ж є дуже хороший баланс між соціальною заангажованістю і фантазійністю, як всередині окремих фільмів, так і в тому, що ці фільми різні. Одні виключно про сексуальні бажання, інші - про ментівське свавілля. І вони знаходять місце в цьому переплетенні, в такому мареві нашої реальності.

Аксинья Курина: (...) Что мне в «Мудаках» не нравится, так это то, что это слишком нежный проект, он не радикальный ни по форме, ни по меседжу. Я ожидала, и от себя в том числе, гораздо большего. Это как раз связано с менталитетом, то, что он такой нежный, мечтательный, мягкий, сентиментальный и т. д. Проект как раз отражает какие-то черты национального характера. (...) Мне бы хотелось, чтобы следующий проект как раз был другой, чтобы он был действительно социальный, возможно - радикальный по форме, чтобы общество вздрогнуло.

Денис Полтавец: Я хотел бы продолжить, что действительно здесь есть какая-то махатмагандиевская философия непротивления злу насилием. Когда я говорил, что нет в этом фильме никакого зла, то нет зла и в отношении язв, которые фильм должен был бы помочь (...) вскрыть. Да, такое чувство, что нам показывают на картинках, вот такие бывают болезни, но никто нам не говорит, вот, посмотри, у тебя есть такая рана, которую можно взять, зашить и что-то с ней надо делать, потому что дальше так жить нельзя. Это первое. Второе - где-то на поверхности сознания у меня плавает вопрос: о ком заботятся авторы этих фильмов? В чем их забота о зрителе состоит? (...) Вступление такое, что, вот мы, старались, заботились, а в чем, собственно, эта забота? От чего меня хотят защитить или к чему меня хотят подвести? Такое чувство, что меня хотят немножко подучить или показать что-то, но в результате непонятен сам смысл этой заботы. Т. е. я выхожу из кинозала примерно таким же, каким я туда вошел.

Людмила Гордиладзе: А вы хотели, чтобы титр был в конце? Любое кино можно прочитать по-разному.

Денис Полтавец: Я говорю сейчас не об этом, не как врач-психиатр, а как зритель. И я чувствую, что это кино чуть-чуть могло бы меня изменить, а оно не меняет меня как зрителя.

Василий Черепанин: Приклад фільмів, які вас змінили?

Денис Полтавец: «Бойцовский клуб».

Ольга Брюховецкая: Тепер ви знаєте, що треба знімати!

Денис Полтавец: Или, например, «Американская история Х».

Дмитрий Тяжлов: Я думаю, что вся рефлексия... думаю, что, прежде всего, чтобы рефлексировали все кинокритики, должны рефлексировать авторы, и, как вы видите, они особо не хотят рефлексировать и их мнение интеллектуалов не особо интересует (из10 авторов альманаха, присутствовали только трое. -Прим.). (...)

Мы никак не можем привыкнуть к тому, что это все равно идет вне какого-то порядка, все мы говорим о каком-то прорыве. Сейчас, при такой информационной доступности, представьте, каким этот прорыв должен быть прорыв? Что меня может изменить, если я смотрю, к примеру, в месяц около 40 фильмов документальных высшего качества? (...)

То, что я замечаю, - это, прежде всего, сами авторы фильма, я не говорю «инициаторы проекта», сами авторы фильмов не готовы к тому, чтобы «выходить», чтобы заботиться о своем фильме, а это надо уметь. (...)

(...) Мое мнение: кино должно быть больше и разного. Меня крайне удивила реакция местных прокатчиков. Представьте - лейбл «Мудаки» используют в обиходе. Даже Муратова после «Трех историй» сказала: «Ребята, жизнь гораздо страшней! Я показала только верхушку. И это было всегда». Посмотрите криминальные новости, так какие там «Мудаки»? Такая жаркая дискуссия по поводу киноязыка фильма «Счастье мое» с моими студентами состоялась, и сейчас, если говорить, что следующий проект должен быть радикальнее, я думаю, что это будет?

Денис Полтавец: Я бы хотел алаверды сказать, коротенькую реплику, что в целом эти фильмы оставляют такое ощущение, что невозможна трагедия, в этом контексте невозможна никакая трагедия. Украинской трагедии не бывает. Трагедия - невозможный феномен. В целом вроде бы приведено достаточно потенциально трагических ситуаций, но глядя на них, ты понимаешь, здесь не может быть ни Гамлета, ни Макбета (...).

Ольга Брюховецкая: Я буду адвокатом цього фільму. Ми хочемо, щоб один фільм усе вирішив, усіх навчив, я взагалі вважаю, що кіно не має виконувати виховну функцію і вважаю, що це веде нас до комісії з моралі. (...) Фільми ставлять питання, і в цьому сенсі цей фільм, і кожен із цих фільмів, і так можливо ці питання нейтралізують, а можливо, навпаки, загострюють часто з додаванням гумору. Але це теж форма постановки питання.

Я не вважаю, що це досягнення вершини (...), але тим не менше, хотіла би захистити цей фільм у тому, що, знаючи досвід попереднього українського кіно, для мене це - прорив. Ми говоримо «прорив-прорив», скільки їх було, давайте з'ясуємо - прорив чого, куди і як. Я не говорю про кінопрокатну частину, хоча мені було дуже цікаво почути, головне, що я зрозуміла форму виробництва цього - кінокооператив. Це дуже цінний досвід. Добре, що режисери усвідомили: для того щоб запускатися, не треба дозволу Міністерства культури, за яким вони бігають, а насправді грошей не дають, просто дають дозвіл. А насправді цей дозвіл можна і не брати, а просто знімати кіно, тому що зараз техніка вже доступна, і можна брати в руки і робити значно краще. Політичне кіно починається з форми виробництва. Кінокооператив: ми не потрібуємо нікого зверху, ні продюсерів, ні капіталу, ні держави, яка буде нам дозволять щось робити. Насправді техніка пішла дак далеко, що досить професійне зображення - це все дешево, доступно. Просто що на рівні аматорського кіно - його знімають дуже багато. В принципі, тут говорилося про аматорське кіно, все ж таке це не аматорське кіно. Аматори чим відрізняються, вони не знають мови кіно, у них справді постійно йдуть штампи, бувають і дуже цікаві моменти, тут є якісь знання, яке воно там не є, школа, і нарешті усвідомлення, що ми можемо не чекати, щоб отам нас хтось поблагословив, а потім мучитися. Просто брати і знімати. Це дуже добре, хоча я розумію, що все не так просто, дуже важливо, щоб цей фільм отримав якусь касу, щоб люди повернули гроші, які вони вклали. Треба вирішити, чого ви хочете, якщо ви хочете прорватися до аудиторії, то, можливо, треба подумати після того, як пройде прокат.

Чого я пішла з кінознавства, з кінокритики? Тому що (здається) мета фільму - це заробити гроші. Краще пиріжки пекти, тоді більше грошей буде. Мета фільму - це щось повідомити аудиторії. Якщо прорив має відбутися до аудиторії, то використовувати ті технічні методи, які існують на сьогодні. Викласти цей фільм у Ютьюбі, цей фільм побачать дуже багато людей і як раз ті люди, про яких цей фільм знімається.

Аксинья Курина: А у меня такой вопрос, Оля, и вообще люди, в президиуме, как вы считаете, возможно ли сегодня в Украине политическое кино? Если да, то почему и почему нет? У меня есть свое мнение, но хотелось бы вас услышать.

Ольга Брюховецкая: В принципі, я ідентифікую політичне кіно більше в годарівському сенсі, це не тільки кіно про політику, і не тільки кіно, яке ставить якісь політичні питання, але й яке знімається політично, тобто і мова кіно теж працює на розкриття якихось політичних проблем, а політично, розумію, це дуже широко. Ось моє розуміння політичного кіно і відповідь така: я вважаю, воно можливе, поки що ми його не бачимо, але практика - це критерій істини. Я хочу сказати, що в Центрі візуальної культури зараз формуються отакі соціалістичні кінокооперативи, вони поки на рівні ідеї, вони формуються із студентів.

Ми будемо дистанціюватися від професійного кіно, яке загрузло в комерції і навіть пишається цим. Будемо намагатися, щоб кожен споживач був також виробником кіно, і мені здається, саме такого типу проект може перерости в політичне кіно, але я наголошую, що ми відкриті до всіх, хто захоче прийти, чи режисери, чи ті, хто має досвід, мріє про якесь інше кіно, приходьте, ми щось зробимо. У мене дуже практична на це питання відповідь: його ще немає, але обов'язково буде.

Василий Черепанин: Я погоджуюся, що «Мудакам» не вистачає політичності. Те, що Аксінья говорила про надмірну м'якість, сентиментальність, відсутність радикалізму, треба приписувати не якомусь міфічному трансісторичному національному характеру, а структурі суспільства, теперішній соціальній констеляції. Відсутність рефлексії у митця - йому не виправдання. Коли матеріал не повністю відрефлексований, це призводить до того, що фільм виходить таким погідливим, «соглашательским». Тобто це не чорна зона (трагедійність тут справді відсутня), а сіра зона, де все може бути і з усім можна погодитися. Автори «Мудаків» запозичили спосіб осмислення ситуації, про яку вони знімають, у самої ситуації, тобто користуються мовою, словником тих соціальних агентів, про яких знімають. Через догідливість і відсутність політичного радикалізму і в соціумі, і в кіно утворюється дискретна в'яла патова ситуація. Фільм виходить половинчастий, не чітко позиціонований, бо таке гумористичне позиціонування, як в «Мудаках», може бути використано як завгодно. Тобто кінозаява непроартикульована: сказано, але якось бочком, попри стінку. Я не хочу від одного фільму все й відразу, але варто все ж оцінювати кіно по-дорослому: якщо воно є, давайте і хотіти від нього того, що ми хочемо від кіно. Це передбачає усвідомлення кіноавторами своїх професійних засобів виробництва і відповідальність за те, як вони реалізуються.

Дмитрий Тяжлов: Розумієте, це і є проблемою, взагалі якщо самі автори подивляться самі на себе, це та ж проблема, що виходить і в сучукрлітературі, кожен пише про своє якесь окреме дуже вузьке середовище, в котрому він існує чи живе. Я багато знаю режисерів-операторів, але я ніколи нікого з них не бачив на якихось акціях протесту. Що він має? Він має тільки уяву про це в кращому сенсі, з чого? З телебачення! А потім правозахисники кричать: де ви, українські документалісти? У нас такі теми! Трагедії взагалі не треба вигадувати. Все є, ось тільки прийдіть і зніміть! Потім вони кажуть: «Ми вже зараз об'єдналися, і ми не професіонали, почали знімати, а ще організація "кожному по Flip-камері" кожен знімає, але 80 відсотків це не кіно виходить». (...)

Денис Полтавец: Хочу почеркнуть, что юмор есть прежде всего психологическая защита от слишком интенсивных переживаний. То, что подается с юмором, - психологическая защита против слишком травматического опыта и, как правило, есть выражением неспособности человека пережить слишком интенсивные эмоции, вызываемые реальными событиями вокруг него. В этом смысле «Мудаки» демонстрируют неспособность практически всех авторов принять всю полноту «жести», которую предлагает нам украинская действительность. Я сам себя спрашиваю, а есть ли в Украине кинохудожники, которые могут без юмора смотреть на украинскую действительность серьезно, так как она есть?

Возможно ли политическое кино? Я думаю, что, во-первых, решительно возможно. Во-вторых, думаю, что это будет единственное кино, которое будет по-настоящему востребовано зрителем, и зритель пойдет без особого приглашения. Какого рода будет это политическое кино, мне сложно судить, я не киномытець, но есть огромный интерес к механике властных отношений в обществе на микроуровне, (...) где решаются вопросы с собственностью земли, где бесконечно происходят так называемые передачи объектов собственности из одни рук в другие (...). Вот где разворачиваются даже не трагедии...Это, фактически война идет, которая незаметным образом для нас проходит, потому что о ней не очень говорят СМИ. Мы читаем отрывочные кусочки в интернете, там гибнут люди, там разрушаются семьи, там разлетаются в пыль состояния, целые города уничтожаются и уходят в небытие. Вот такого рода политическое кино было бы востребовано, конечно, если бы это было кино, где есть истинная забота о зрителях (...). Политическое кино - это то, что может стать даже кассовым.

Ольга Брюховецкая: Наше політичне кіно не буде турбуватися за спокій, насолоду і розвагу глядача, тому що це суперечить визначенню політичного кіно, воно, навпаки, має бути жорстким, як хірург, вриватися в нав'язані легкі форми дотику і розкривати на рівні візуальності, а не тільки на рівні історії трагедії. Тому воно за визначенням не може приносити насолоду, не може бути видовищним, касовим.

Аксинья Курина: Мне как раз кажется, пока в Украине политическое кино невозможно, потому что то, о чем говорил Дима, у кинематографистов нет политической позиции. Вот сейчас даже у журналистов ее нет, либо она неосознанна, не очень понимают, что это такое. Мне так кажется. Но если говорить о возможности политического кино, то я бы, например, то удовольствие, которое есть в кино (это то, что его отличает сейчас от современного некоммерческого искусства), я бы его не ампутировала. Зачем от него отказываться?

 (...)

Дмитрий Тяжлов: (...) Люди взагалі не в контексті розуміння відношення класів, соціальної нерівності. Заробляння грошей відбирає стільки моральних сил, якщо так можна сказати. (...) А це означає, що він не хоче прийти в кіноклуб і заплатити за те, щоб його ще раз «вдягнули».

Ольга Брюховецкая: Діма, давай я поясню, як перейти від самобичування (...) до того, щоб побачити прогресивний потенціал у цій жахливій ситуації. Так, те, що ти описав, ми добре знаємо. Ми знаємо, що ми в жахливій ситуації, у нас кругом «соціально-культурний нігілізм», тим не менше, навіть серед тих людей, які, як зомбі, заробляють гроші, є люди, які чогось хочуть. Звернутися спершу до них. А крім того, є інтелектуали (...), і це обов'язок інтелектуалів - звертатися хоча б до тих небагатьох людей, насправді їх не так уже й мало.

(...)

Я буду робити підсумок. Ми намітили цілий ряд проблем: не відбувається зв'язок - можна посипати голову попелом і казати, от не відбувається-не відбувається, а можна взяти його і налагодити. От «Мудаки» - це хороший приклад того, що щось відбулось. Можна казати, от у нас процесу немає, нічого, а можна побачити і підкреслювати, наприклад, у «Телекритиці» виділити як основну тему, що кінематографісти не чекали дозволу когось іншого, об'єднали зусилля, зняли фільм і зробили прокат.

(...)

Подготовила Аксинья Курина