За останні два роки короткометражна стрічка «Двері» ірландського режисера Хуаніти Вілсон здобула визнання кількох європейських фестивалів. Першими нагородами фільм відзначили на World OFF Film Awards у Польщі, французькому Cork International Film Festival, Bilbao International Film Festival в Іспанії, Sarajevo Film Festival у Боснії та Герцоговині, а також на Foyle Film Festival, Irish Film and Television Awards у самій Ірландії. Про картину багато писали в Європі. І хоча цементує екранізовані події історія родини з Прип`яті, cуто фільмом про Україну «Двері» вважати не можна. Оснований на творі білоруської письменниці, знятий ірландцями в Україні за участі білоруських акторів, що розмовляють у кадрі російською, фільм є радше відстороненим поглядом на події, що відбувалися після аварії на ЧАЕС. Без будь-якого пафосу цю історію розповідають самі їх «учасники».

Двері у великий кінематограф

Хуаніті Вілсон з міста Дубліна пророкують майбутнє режисера, що переймається речами, про які говорити непрестижно. Закінчивши зі зйомками дебютної соціальної короткометражки, вона працює над ігровим фільмом «Ніби мене не існує» (As If I'm Not There) - про особистісні пошуки молодої сербської вчительки у таборі для військових полонених під час 1990-х років.

Її власна кінематографічна мова походить з арту і допитливості: Вілсон закінчила Національний коледж мистецтва і дизайну, де здобула освіту журналістки. До того, як розпочати власні зйомки, майбутній режисер довго працювала у сфері кінематографу. Зокрема, виступила продюсером таких фільмів, як психологічна драма «В собі я танцюю» (Inside I'm Dancing) режисера Деміена О`Доннелла (2004), фільм H3 (2001) Лес Блер, а також серіалів. Кар`єру режисера Хуаніта Вілсон розпочала після 40 років. На перший власний фільм її надихнула титулована літературними преміям книга білоруської письменниці Світлани Алєксієвіч «Чернобыльская молитва». Між іншим, за мотивами цього твору було й кілька театральних постановок.

Саму Хуанітту Вілсон найбільше вразив «Монолог о целой жизни, написанный на дверях». Це сповідь білоруса Миколи Калугіна, родину якого евакуювали з Прип`яті. Він втратив доньку, і щоб гідно її поховати, вивіз із забороненого тепер для нього міста двері. Вони у його простій емоційній мові виступають несподівано сильним архетипом буття, переходом між минулим і майбутнім:

«Наша дверь... Наш талисман! Семейная реликвия. На этой двери лежал мой отец. Не знаю, по какому обычаю, не везде так, но у нас, сказала мне мама, покойника надо положить на дверь от его дома. Он так лежит, пока не привезут гроб. Я сидел около отца всю ночь, он лежал на этой двери... Дом открыт... Всю ночь... И на этой же двери до самого верха зазубрины... Как я рос... Отмечено: первый класс, второй. Седьмой. Перед армией... А рядом - как рос уже мой сын... Моя дочь... На этой двери вся наша жизнь записана. Как я ее оставлю?

Матеріали для фільму Вілсон спочатку шукала у Білорусі. Вже після завершення кастингу, білоруський продюсер Ілля Кузнєцов порадив їй побувати у Прип`яті, і Вілсон вирушила до радіоактивного міста. За півроку вона ще раз приїхала до України, щоб продовжити розповідь про Чорнобиль тут.

                                               «Хворі на лейкемію діти - справжні»

Кастинги тривали і в Києві. Але вийшло так, що типажі білоруських акторів підійшли краще. Тож на провідні ролі затвердили актора Республіканського театру білоруської драматургії Ігоря Сігова та Джульєтту Казакевіч-Герінг, що співпрацює з московским театром «Школа современной пьесы».

З-поміж українців у головній ролі - доньки Калугіних - знялася 8-річна киянка Ліля Гречк. Цю героїню знайшли випадково: мама привела на кастинг старшу сестру Лілі, але поки та кривлялася перед камерою, режисера зацікавила скромна дівчинка, що сумирно чекала на закінчення проб.

Дітей, задіяних у зйомках онковідділення, шукали найдовше, після довгих розмов з їхніми мамами. «Усі вони - хворі на лейкемію», - запалюючи цигарку, розповідає продюсер фільму, співробітниця української компанії ESSE Production House Тетяна Неістова. За її словами, протягом усіх восьми днів зйомок у 2008-му на майданчиках панувала тиша: і актори, і режисер переживали сценарій, ніби власну історію.

«Я побувала у Прип`яті тричі. Там багато усього кінематографічного: порожнеча, завмерлий момент швидкої втечі з міста. В шкільних класах і досі лежать зошити, в дитячих садках - книжки та іграшки. Біля Прип`яті - величезне поле, кладовище техніки. Втім, ми знімали тут небагато, намагалися ні до чого не торкатися», - не приховує продюсер. За її словами, часу на зйомки було небагато: в будь-який момент очікували на приїзд делегації чиновників з Києва, яка могла все припинити.

З небезпечних зйомок до фільму увійшло «чортове колесо» тьмяно-жовтого кольору, вулиця і відлуння кроків Калугіна, який, ховаючись від міліції, намагається дістатися власної квартири.

Сцени про те, як він таємно відриває двері від власної квартири, знімали у Києві. Довгі колони людей, які раптом залишають своє місто, теж насправді рухаються десь на початку Троєщини, в районі кінотеатру «Флоренція». Історію хвороби дівчинки помістили у коридори Київської обласної лікарні,що на Куренівці. Про будні колишніх чорнобильців розповідають штучні декорації, які обладнали в одній з міських арт-студій.

Зображені у фільмі кадри з України за рівнем емоційного навантаження нагадують повоєнні роки. У колористиці переважають чорні та сірі відтінки, стіни лікарні лякають неприхованою понурістю. На вечерю у переселенців з Прип`яті - варена картопля «в мундирах», яку вони їдять з залізних мисок у товаристві випадково заселених у, очевидно, комунальні квартири, сусідів.

 Чисті засоби

Фільм «Двері» на відтворення документальних подій не претендує. Факти відтворено з відносною точністю, радше з художнім осмисленням почутого і побаченого. У версії пані Вілсон історія викладена вкрай стримано: без зайвих слів та емоцій. Вона знайшла власні поєднання слів, кольорів, рухів і музики, і її мова проста і символічна, як біблійний переказ.

На відміну від попередніх фільмів на «чорнобильську» тему, у роботі Вілсон все ж більше метафоричності, аніж відчаю і сліз. Манері гри акторів притаманна легка відстороненість і навіть нотки театральності. Дійові особи поводяться так, ніби вони задіяні у постановці камерного театру для пари десятків глядачів, і від того кожне слово тут сприймається як зізнання. Враження навіть не псує білоруська російська: головну роль відведено простим людським емоціям.

Дівчинка Лєна виконує роль слухняної дитини і покірно рухається у такт дорослим. Вона ще надто мала, щоб зрозуміти, яку їй судилося зіграти роль. «Положили её на дверь... На дверь, на которой когда-то лежал мой отец. Пока не привезли маленький гроб... Он был маленький, как коробка из-под большой куклы», - пояснила у своєму творі Світлана Алєксієвіч .

Зелені двері - найсильніший герой фільму, метафора, що втілила і повсякденність, і невідворотність. У фільмі вони відіграють радше художню місію: надто естетичні, надто високі асоціації викликають. Що ще могли віддати своїй малій доньці батьки, які втратили все?

«Мы не просто потеряли город, а целую жизнь», - каже батько в оригіналі твору. У фільмі рефреном звучать слова Калугіна «Мы не просто потеряли город, мы потеряли весь мир». На жаль, Вілсон не розчула різниці між значеннями, і в цьому одному слові вона програла.

Втім, суть подій 26 квітня 1986 вона зрозуміла точно. Особливо ясно це відчуваєш під час перегляду кадрів поховань дівчинки. Для зйомок обрали сонячний день і велику засніжену долину. Кілька випадкових сусідів Калугіних ступали по стежці, дівчинку несли на дверях. І довкола - такі відтінки снігу і така приреченість, що словами додати нічого.

У фільмі не наведено статистики щодо того, скільки в Україні вмирає дітей і дорослих від наслідків Чорнобильської катастофи. Не згадується, що шикарно анонсована «Дитяча лікарня майбутнього» і досі не збудована. Ірландська короткометражна стрічка не містить жодних підтекстів чи навіть натяків на радіаційні «захворювання» державного рівня. Кожний кадр цього фільму є лише присвятою дитячій безпорадності перед катастрофами. Він про те, що з різних причин рада на цю беззахисність в Україні - безмежжя простирадл і, якщо пощастить, - безкоштовний білий сніг.

Фото - www.thedoorshortfilm.com