Богдан Яблонський, адвокат, старший юрист в Адвокатській фірмі „Грамацький і партнери”

На відміну від деяких інших нормативних актів, які регламентують відносини в інформаційній сфері, Закон України „Про телебачення і радіомовлення” достатньо чітко вказує на обмеження, про які йдеться в запитанні. Випадкам, що згадані вище присвячено дві самостійних норми, котрі закріплені у пунктах „ж” і „з” частини 1 статті 37 зазначеного Закону:

„Телеорганізація зобов`язана:

- не розповсюджувати матеріали, які порушують презумпцію невинуватості підсудного або упереджують рішення суду (пункт „ж”);

- не розголошувати інформацію про приватне життя громадянина без його згоди, якщо ця інформація не є суспільно необхідною. У разі, якщо суд визнає, що розповсюдження інформації про особисте життя громадянина не становить суспільно необхідної інформації, моральна шкода та матеріальні збитки відшкодовуються в порядку, встановленому чинним законодавством України (пункт „з”).”

Розкриваючи зміст першого зобов`язання, вочевидь, слід нагадати, що презумпція невинуватості, яка закріплена у статті 62 Конституції України, встановлює що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

У свою чергу, варто також зазначити, що навіть обвинувальний вирок ще не дає підстав стверджувати про те, що підсудний є злочинцем. За законом (ст. ст. 349, 354 Кримінально-процесуального кодексу України) обвинувальний вирок суду набуває чинності лише через п`ятнадцять днів з моменту його винесення, якщо його не оскаржено в апеляційному порядку. Більше того, навіть якщо законність обвинувального вироку підтвердить суд апеляційної інстанції, але протягом місяця із дня винесення постанови апеляційного суду така постанова буде оскаржена в касаційному порядку, говорити про те, що вирок набуває сили дозволяється тільки після того, як його правомірність визнає ще й касаційний суд (ст.389 Кримінально-процесуального кодексу України).

Таким чином, телеорганізація має право назвати особу винною у вчиненні злочину (назвати злочинцем або будь-яким іншим способом стверджувати, що ця особа вчинила певний злочин) тільки після того, коли вступить в законну силу обвинувальний вирок суду. У протилежному випадку, підсудний (незалежно від результатів розгляду справи) формально отримує підстави для притягнення телеорганізації до відповідальності.

Для того, щоб уникнути подібної загрози у телепрограмах, як уже зазначалося, варто уникати формулювань, котрі могли б бути витлумачені як вказівка на те, що обвинувачений (підозрюваний, підсудний) є саме тим, хто вчинив злочин. Найоптимальнішим варіантом уникнення можливих проблем є просте хронологічне відтворення подій, які пов`язані із процесом досудового або судового розслідування. Тобто, йдеться про те, що в матеріалі можна використовувати формулювання на зразок: „прокурор висунув обвинувачення”, „суд виніс вирок”, „підсудний звинувачується” і т. п.

Нарешті, у тому випадку, коли мова йде про ситуації, коли обвинувальний вирок вже винесено, доцільно повідомити глядача про те, чи набув такий вирок законної сили.

Щоправда, будь-якому журналістові, якщо йдеться про висвітлення питань, які пов`язані із особами, що вчинили злочини, варто пам`ятати про одну досить суттєву заборону. Вона стосується прав неповнолітніх, які встановлені законом України „Про охорону дитинства”. Зокрема, згаданий Закон у частині 5 статті 10 передбачає, що розголошення чи публікація будь-якої інформації про дитину, що може заподіяти їй шкоду, без згоди законного представника дитини забороняється.

Зважаючи на те, що викладене формулювання може видаватись достатньо „розмитим”, пропонується звернутися до статті 3 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”. У цій статті (незважаючи на те, що сам Закон охоплює лише сферу друкованих ЗМІ) достатньо чітко сформульовано один із різновидів заборони, котру містить Закон „Про охорону дитинства”, а саме: „забороняється розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представника”.

Отже, підсумовуючи останнє застереження можна відзначити, що будь-яке повідомлення про те, що дитина причетна до злочину, навіть якщо ця причетність доведена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має бути узгоджена із законними представниками дитини (дитиною у нашій країні, відповідно до статті 1 Закону „Про охорону дитинства” вважають особу, що не досягла 18-ти літнього віку).

Усе, про що йшлося вище, повною мірою може бути застосовано і до другої частини зобов`язання телеорганізації (не розголошувати матеріали, що упереджують рішення суду). З іншого боку, це обмеження має і свою специфіку.

Передусім, слід зазначити, що останнє має більш широку сферу застосування, оскільки презумпція невинуватості має відношення лише до кримінальних справ. Іншими словами, це обмеження можна тлумачити наступним чином:

- телеорганізація не має права стверджувати, що суд вирішуючи спір у цивільній справі, наприклад, визнав встановленими, якісь обставини, якщо рішення по суті спору не прийняте;

- не дозволяється стверджувати, що суд визнав винним у вчиненні адміністративного проступку особу до тих пір, поки не буде винесено відповідну постанову;

- заборонено у стверджувальній формі інформувати глядача про вирішення судом будь-яких інших процесуальних питань у кримінальних, цивільних або адміністративних справах, якщо ці питання не вирішені судом у формі відповідного процесуального документа, що його вимагає закон.

Говорячи мовою більш наближеною до буденної, викладені вище варіанти (їх перелік не є вичерпним) можна віднести до випадків, коли законодавець, крім іншого, намагається перешкодити спробам так-званого „тиску” на суд, який полягає у формуванні певної громадської думки, при якій судовий орган позбавлений можливості приймати об`єктивне і законне рішення.

Уникнути, відповідальності за поширення матеріалів, які, по суті, упереджують рішення суду, дозволяє використання права, що його закріплено у статті 471 закону „Про інформацію”. Мається на увазі право висловлювати оціночні поняття – думки, судження, критичні рецензії, сатиричне зображення дійсності тощо (про форми і способи подачі такого роду інформації йшлося у попередніх консультаціях).

Отже, законодавство України забороняє телеорганізаціям, до моменту, поки не вступить в законну силу обвинувальний вирок суду, у стверджувальній формі повідомляти глядачів про те, що особа, яка обвинувачується у вчиненні злочину, вчинила це діяння. При цьому, не заборонено інформувати громадськість про хід розслідування (незалежно від його стадії) та відображати події, які пов`язані із таким розслідуванням. У кожному випадку, коли журналістові відомо про винесений обвинувальний вирок щодо певної особи, рекомендується робити застереження про те, чи набув такий вирок законної сили.

Незалежно від того, чи набув законної сили обвинувальний вирок, якщо у вчиненні злочину звинувачено особу, яка не досягла 18-ти років, поширювати інформацію про таку особу пропонується тільки з дозволу її законних представників (батьків, опікунів тощо).

При підготовці телевізійних матеріалів, які відображають процес розгляду будь-якої справи, заборонено поширювати матеріали, що можуть бути витлумачені як такі, що упереджують рішення суду. Однак, якщо такі матеріали подаються у вигляді власних думок, суджень, критики і т. ін., їх поширення (за наявності усіх інших ознак) визнаватиметься викладенням оціночних суджень, що, у свою чергу, виключає можливість притягнення до відповідальності.

Далі буде.

Богдан Яблонський, адвокат, старший юрист в Адвокатській фірмі „Грамацький і партнери”