1.На що треба звернути увагу при вивченні змісту позовних вимог.

Підготовка заперечень повинна починатись з детального вивчення змісту вимог позивача. Ці вимоги, як правило, складаються з: а) вимог про спростування відомостей; б) вимог про відшкодування моральних збитків.

Логічно було б і вивчення вимог в частині спростування робити окремо від вивчення вимог про відшкодування моральних збитків.

Отже, а) позовні вимоги про спростування відомостей.

За українським законом, спростованими можуть бути тільки ті відомості, які не відповідають дійсності (або неправдиво викладені) й водночас порочать честь, гідність та ділову репутацію позивача (ст.7 Цивільного Кодексу).

При цьому треба пам’ятати, що спростованими можуть бути тільки відомості про факти, але в жодному випадку не може бути спростованим те, що, відповідно до чинних норм, кваліфікується як оціночне судження.

Термін “оціночне судження” завдячує своїм виникненням діяльності Європейського Суду з прав людини, зокрема рішенню Суду у справі “Лінгенс проти Австрії” від 8 липня 1986 р. (№ 103) 8 E. H. R.R.

Це рішення посилює арсенал судового захисту права на свободу слова настільки, що знання про цю справу та знання про можливості використання рішення Європейського Суду у цій справі в українському судочинстві заслуговують стати відомими кожному українському журналісту .

Пан Лінгенс - австрійський журналіст, редактор віденського журналу “Профіль”.

Після виборів 1975 р. у Австрії Президент Єврейського центру документації Симон Візенталь оприлюднив відомості про те, що голова ліберальної партії Австрії Фрідрік Петер служив у першій піхотній бригаді СС під час другої світової війни. На захист Петера активно виступив тодішній канцлер Австрії Бруно Крайський, який звинуватив Візенталя у застосуванні “мафіозних методів”.

14 жовтня 1975 р. “Профіль” оприлюднив статтю “Справа Петера”. В цій статті з приводу наведеного вище висловлювання канцлера було зроблене наступне зауваження: “якби їх зробив хтось інший, то це, мабуть, було б охарактеризовано як опортунізм низького гатунку”.

В другій статті 21 жовтня 1975 “Примирення з нацистами” було сказано: “Правду кажучи, поведінку пана Крайського можна критикувати не з раціональних позицій, але з нераціональних: вона аморальна, позбавлена гідності”.

За приватними позовами п. Крайського австрійськими судами п. Лінгенса було визнано винним у наклепі за те, що він вжив певні вирази, як то “опортунізм низького гатунку”, “ аморальний, “позбавлений гідності”.

В рішенні Європейського суду по цій справі, серед іншого, міститься таке: ”46… [Австрійські суди] зробили висновок щодо суті справи, згідно з яким існували різні способи оцінити поведінку пана Крайського і логічно не можна було довести, що одне тлумачення було правильним і виключало інші; відповідно вони визнали заявника винним у наклепі.

На думку Суду, слід уважно розрізняти факти і оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. У цьому зв’язку суд зауважує, що факти, на яких Лінгенс грунтував свої оціночні судження, були незаперечними, як і його сумлінність. (Тут і далі в цій цитаті виділене мною, В.Н.)

Згідно з п.3 статті 112 Кримінального кодексу [Австрії], взятої разом з п.2, журналіст у справі такій, як ця, не може не уникнути засудження, якщо не доведе правдивості своїх заяв.

Що ж стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 конвенції….

47. З різних викладених вище міркувань випливає, що втручання у здійснення паном Лінгенсом свободи вираження поглядів не було необхідне у демократичному суспільстві... для захисту репутації…”інших осіб”, воно не відповідало поставленій законній меті….”

В практичній площині це означає, що кожне судове рішення, яке зобов’язує спростовувати не факти, але оціночне судження (в українській інтерпретації це може бути “критична оцінка фактів”) повинне трактуватися як порушення вимог ст. 10 Конвенції про захист прав та основних свобод. При цьому для кожного автора оціночного судження важливим буде довести лише те, що таке судження грунтується на правдивих фактах, тобто зроблене сумлінно.

В українському варіанті “справа Лінгенса” майже стовідсотково була відтворена у судовій справі за позовом міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка проти журналіста газети “Киевские ведомости” Cергія Кисельова.

Характерним є події довкола одного фрагменту. Так, в позові Ю. Кравченка містилася вимога спростувати наступний текст:

“…Если представить себе, что в истории с приобретением для министра внутренних дел Украины Юрия Кравченко Мерседеса S-600 L нет никаких нарушений криминального характера, если отбросить все эти опубликованные признания главного милиционера о том, что автомобиль был проведен через фонд “Милосердие” для того, “чтобы уменьшить налоги”, то как выглядит в этой ситуации руководитель МВД с моральной точки зрения...” ( “КВ” 17 червня 1997р. ”Время платить за Мерседесы и время расплачиваться за Мерседесы”)

Міністр вважав цей текст неправдивим, таким, який порочить його честі, гідність та ділову репутацію й вимагав його спростування.

В своїх поясненнях С. Кисельов стверджував, що він не розповсюджував відомості про факти, але оприлюднив свою критичну оцінку розповсюджених раніше фактів про обставини придбання Мерседесу для п. Ю. Кравченка. При цьому С. Кисельов навів докази того, що обставини придбання Мерседесу, серед іншого, стали відомими зі слів самого міністра і у якості доказу надав наступний текст:

“[Запитання кореспондента]— Давайте по пунктам. Сколько у вас автомобилей?

[Відповідь Ю. Кравченка]—Три. Представительский “мерседес- 600”, полученный от Южно-Украинской АЭС (через фонд “Милосердие” его просто “провели”, чтобы уменьшить налоги), старый “мерседес-190”, на котором я ездил еще в гостаможне, и зимний “форд”.

(“Всеукраинские ведомости” за 23 травня 1997р. стаття під назвою ”Подозреваемый Кравченко готов отвечать на вопросы (допрос с пристрастием”)

Суд першої інстанції (Старокиївський райсуд м. Києва), не зваживши на аргументи журналіста, виніс рішення на користь Ю.Кравченка. Суд другої інстанції (Київський міський суд) відхилив скаргу Кисельова та інших відповідачів й визнав рішення суду першої інстанції.

Верховний суд України за протестом заступника Голови суду п. П. Шевчука скасував рішення суду першої інстанції і повернув справу на повторний розгляд до суду першої інстанції. У повторне судове засідання ані Ю. Кравченко, ані його представники не з’явилися, позов не підтримали, внаслідок чого справа була закрита.

Серед причин скасування рішення суду першої інстанції Верховний суд України назвав таке: “Заперечуючи проти позову, відповідач Кисельов С.В. посилався на ці відомості [інтерв’ю Ю. Кравченка] і вказував, що він критично підійшов до їх оцінки….Суд, вирішуючи спір, всупереч вимогам ст. ст. 15, 62 ЦПК України, не перевірив належним чином заперечень відповідачів і не дав їм належної оцінки в сукупності з іншими доказами”.

Звичайно, висновкам Верховного суду України у цій справі бракує тієї глибини дослідження та професійної чесності, які притаманні рішенням Європейського суду. Та й посилання на рішення Європейського суду в ухвалі Верховного суду України явно бракувало. Але в українській практиці це був перший випадок, коли була зроблена (хай завуальовано) спроба відокремити відомості про факти від “критичної оцінки” цих фактів, тобто виокремити оціночне судження. Термін “оціночне судження” й надалі “сором’язливо” замовчується у практиці українського правосуддя. Натомість Верховний суд стверджує: “Критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та

судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для

задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.” (Постанова Пленуму Верховного суду України N 4 від 31.03.95 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди ( Із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001)

Насправді “критична оцінка”, тобто оціночне судження не тільки не може бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, але й не може бути спростованим. ОбЄрунтувати останнє положення в українському суді допоможе таке роз’яснення: “Відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зокрема, до них належить ратифікована Верховною Радою України Конвенція про захист прав людини та основних свобод (виділене мною, В.Н), яка, як і інші міжнародні договори, підлягає застосуванню при розгляді справ судами.” (Постанова Пленуму Верховного суду України N 4 від 31.03.95 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди ( Із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду N 5 від 25.05.2001)

При цьому важливо пам’ятати, якщо судам України рекомендують застосовувати Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, це зобов’язує українські суди зважати на рішення Європейського суду з прав людини, який створює прецеденти, обов’язкові до застосування в кожній країні, яка визнає зазначену Конвенцію.

Звичайно, немає жодної гарантії від того, що знайдеться суддя, який вам скаже, що він знати не знає про якийсь там Європейський Суд, а тим більше, про якогось там ЛінЄенса. В цьому випадку треба, не чекаючи судового рішення, звернутися до Вищої Ради юстиції, а також до відповідної кваліфікаційної комісії суддів з заявою про те, що рівень професійних знань згаданого судді явно не відповідає посаді, яку він обіймає.

Корисні приклади застосування норм права щодо свободи слова можна найти і в багатьох інших рішеннях Європейського суду. Найбільш відомі з цих прикладів, а також такі, що можуть бути корисними для ведення справ в Україні, містяться у поясненнях, наданих до Верховного суду журналістом С.Кисельовим. Ці короткі пояснення дають знати не тільки про прецеденти Європейського Суду, але й про те, як можна використати ці прецеденти в українському судочинстві, тому я наводжу їх в повному обсязі.

До Верховного суду України

Пояснення з приводу протесту (в порядку нагляду) заступника

Голови Верховного суду України Шевчука П.І. на

рішення Старокиївського районного суду м. Києва

від 4 червня 1998 р. за позовом міністра внутрішніх

справ Ю. Кравченка до газети ”Киевские ведомости”,

журналістів С. Кисельова, Г. Кириндясова.

Відповідно до ст. 9 Конституції України” Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.”

З огляду на це беззаперечною є дія в Україні Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ратифікована Верховною радою України законом N 475/97 від 17.07.1997р.), зокрема ст. 10 Конвенції, яка говорить: ”Кожна людина має право на свободу виявлення своїх поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів.”

Для забезпечення дотримання зобов’язань учасниками Конвенції створено Європейський Суд з прав людини.

В рішенні Європейського Суду по справі Хендісайд проти Об’єднаного Королівства в грудні 1976р. Суд підкреслив важливість дотримання свободи слова в демократичному суспільстві: ”Свобода висловлення своїх поглядів є основою такого суспільства, вона прислуговується обов’язковою умовою для його прогресу та розвитку кожної людини. При дотриманні параграфа 2 статті 10 вона застосовується не тільки у відношенні до ”інформації” або “ідей”, які зустрічають схвальне сприйняття або розглядаються як необразливі й нейтральні, але й до таких, які ображають та шокують країну або частку населення. Такими є вимоги плюралізму, терплячості та широти поглядів, без котрих немає демократичного суспільства” (Європейський суд з прав людини, Рішення по справі Хендісайд від 7 грудня 1996р., Серія А, т. 24, параграф 49 ).

По справі Де Аес та Жизельс в березні 1997р. Суд нагадав, що: ”... свобода журналістів обіймає звернення до деякої дози перебільшення і навіть провокації”. У цій же справі в доповіді Європейської Комісії з прав людини підкреслено: ”…загальний інтерес у публічному обговоренні, якщо його предмет достатньо серйозний, навіть якщо при цьому використовуються образливі або шокуючі висловлення, переважають над законним інтересом захисту репутації інших людей” (Див. Т. 19983/92 Л. Де Фес та Х. Жизельс проти Бельгії, доповідь 29.11.1995р. параграф 63).

Вищезазначеним я в жодному разі не хочу стверджувати що, мої публікації містили якісь перебільшення або провокації. Я тільки окреслив визнані у Європі (а отже і в Україні) стандарти демократичних пріоритетів.

Я наголошую, що мої публікації - це не розповсюдження якихось відомостей, про котрі ніхто нічого не знав. Я лише виніс на розсуд читаючою публіки в Україні свій погляд на діяння посадових осіб МВС України, зокрема й міністра внутрішніх справ України п. Юрія Кравченка, про які було відомо широкому українському загалу ще до моїх публікацій. На мою думку, ці дії виходять за межи моральної та легальної поведінки у цивілізованому суспільстві.

Ніхто і ніколи не може і не має права примусити мене цю думку змінити.

Рішення судді Старокиївського райсуду м. Києва - це покарання за мої переконання і тому повинне бути скасоване, як таке, що суперечить чинному в Україні законодавству, й зокрема ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Прошу судову колегії Верховного суду України у цивільних справах врахувати ці пояснення й скасувати рішення Старокиївського районного суду м. Києва від 4 червня 1998р. за позовом міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка до газети ”Киевские ведомости”, журналістів С. Кисельова, Г. Кириндясова.

З повагою, — 21.12.1998р. Сергій Кисельов

Зазначені вище поради та приклади будуть корисними у тих випадках, коли позови пред’являються стосовно тих публікацій, які спираються на правдиві відомості, навіть за тих умов, коли автори цих публікацій висловлюють погляди та думки, які декому можуть прийтися не до вподоби. Але ці поради ніколи не стануть корисними тим, хто грішить проти фактів, а говорячи просто, - бреше. Дії таких людей якраз і дають підстави для стверджень про низький професійний рівень українських журналістів, які дозволяє собі Дмитро Табачник. Поки що я не чув про те, щоби хтось спробував притягти новоспеченого віце-прем’єра до суду.

В наступній консультації мова піде про те, на що треба звернути увагу при вивченні змісту позовних вимог в частині відшкодування моральних збитків.

Віктор Ніказаков, для “Детектор медіа”