Напередодні Нового року вразило повідомлення новин Національного радіо: йшлося про те, що розрив між Віктором Януковичем та Юлією Тимошенко скорочується - такі дані оприлюднила на прес-конференції якась соціологічна агенція. Яка саме - в даному разі навряд чи важливо. Важливим є інше: навряд чи агенція досліджувала лише рейтинги цих двох кандидатів у президенти. А от про інших кандидатів у повідомленні не було жодної згадки - так, ніби їх і немає.

У деяких друкованих та інтернет-ЗМІ щодалі виразнішою стає паніка: мовляв, що Янукович, що Тимошенко - нічого доброго з того не буде. Ніби не залишилося до виборів ще півмісяця (а на початок активної паніки - півтора місяця). Ніби не відзначають усі соціологи: кількість тих, хто відповідає «не визначився», є небувало великою, так само небувало великою є кількість тих, хто взагалі відмовляється відповідати. Ніби новорічно-різдвяні свята, за традицією, не є періодом такого собі «перезавантаження» суспільних настроїв та пріоритетів, коли, відійшовши від активного зацікавлення політичними подіями, значна частина суспільства починає потім дивитися на все «свіжим оком», по-новому.

Чи не самі ЗМІ, сіючи таку паніку, й навіюють суспільству: вибір полягає саме між цими двома кандидатами, третього не дано й не буде дано? Частину подібних публікацій, звісно ж, можна списати на спецтехнології. А іншу, більшу, частину? Що це - короткозорість? Недбалість у формулюваннях? Бажання загострити проблему, прибравши всі «але» та «якщо»?

Попри всю суворість нової редакції закону «Про вибори президента України», нинішня президентська виборча кампанія, як і попередні дві парламентські, відзначається значним обсягом матеріалів, більшою чи меншою мірою схожих на замовні. Новинні повідомлення, що стосуються кандидатів, часто мають вигадані чи дріб'язкові приводи, події, яким вони присвячені, не знайшли б відображення у випусках новин, якби не виборча кампанія, а прив'язування до подій кандидатів у президенти нерідко видається штучним. Причому акценти нерідко зсунуто з самих подій на постаті кандидатів. Майже щоденною практикою Першого каналу Національного радіо стало раптове переривання програм: «Ми перериваємо програму. Як відомо, Віктор Ющенко здійснює робочу поїздку...» (далі голос, що не назвався, зазначає область, яку відвідав президент, - і лунає некороткий виступ самого Ющенка, звісно ж, суто агітаційного характеру). Так і кортить назвати це застосуванням адмінресурсу; суто по-ющенківськи - ані відмовитися від адмінресурсу, принаймні у ЗМІ, бути вищим від таких «хитрощів» президент не зміг, ані вже бодай застосувати його так, щоб мати від того реальну користь. Якийсь виходить адмінресурс заради адмінресурсу, й не більше - ніби лише задля того, щоб нагадувати, хто тут поки що президент.

А як зрозуміти нинішню новорічну ніч, коли традиційне й офіційне привітання президента загубилося на тлі політичної реклами? Дуже, до речі, цікавим був перелік кандидатів, що вітали глядачів із Новим роком на більшості каналів: Віктор Ющенко (свою промову він вибудував у суто агітаційному жанрі, навіть не замаскувавши під звичне новорічне привітання), Юлія Тимошенко, Віктор Янукович, Володимир Литвин, Сергій Тігіпко (їхні виступи прямої агітації не містили). Президент, прем'єр-міністр, голова парламенту, лідер опозиції. Лише Тігіпко не надто вписувався до цього переліку офіційних осіб. Але ж кандидатів у президенти явно більше! То що ж, решті забракло грошей, щоб заплатити за привітання? Але от цікаво: якщо який-небудь Вася Тютькін, у якого грошей теж досхочу, вирішить наступного року привітати український народ із Новим роком от просто так, щоб випиндючитися - йому теж нададуть ефір одразу після бою курантів та дзвону келихів? Чи, може, Васі Тютькіну не дозволять цього зробити - мовляв, жорсткий хронометраж, недоречний момент тощо? То що ж це було? Лагідна посмішка адмінресурсу? Розділення українців на «тих, кому можна» й «тих, кому зась»?

Але повернімося до щоденної практики. Ледь приховані симпатії журналістів - часто-густо на рівні інтонації або стилістики, навіть коли їх чітко відділено від інформаційного тіла матеріалу, здебільшого позбавлені аргументації, переваги конкретного кандидата виглядають як загальновідома даність, яка не потребує доведення. Пригадується агітація Віктора Януковича п'ятирічної давнини: «Тому що лідер», «Тому що послідовний» тощо. Отакого самого штибу аргументація щодо всіх кандидатів заполонила сьогодні інформаційний простір: «Тому що Янукович», «Тому що Тимошенко», «Тому що Арсеній», «Тому що Тігіпко», «Тому що...».

А от нові обличчя, які не представляли б верхівку чинної політичної еліти, справді було ефектно відсіяно: їхні посади не дозволяють їм створювати інформаційних приводів, які знаходили б резонанс саме в інформаційних повідомленнях. Доводиться констатувати прикрий факт: наші інформаційні медіа залишаються до значної міри офіціозними - в тому розумінні, що предметом їхньої цікавості є лише вчинки та висловлювання представників найвищої влади.

Улітку широкий резонанс у ЗМІ викликало ухвалення Верховною Радою змін до Закону України «Про вибори Президента України». Треба віддати належне: вади нової редакції закону тоді, влітку, було висвітлено детально, аналіз наслідків ухвалення поправок був однією з провідних тем у ЗМІ протягом тижня, а то й більше, небезпеку їх упровадження було змальовано майже повно. За одним, трагікомічним у даному разі, винятком: от саме на медійний аспект змін до закону, на нові правові норми роботи ЗМІ під час виборчої кампанії, на фактично накладені обмеження у висвітленні її перебігу мас-медіа не звернули тоді уваги. От саме цей аспект був чи не єдиним, що не здобув широкого та повного висвітлення.

Як неодноразово писала «Детектор медіа», головною вадою цієї редакції є відсутність визначення поняття «агітація», що дозволяє тлумачити як агітаційні будь-які аналітичні та оцінкові згадування про кандидатів у президенти. Як уже було змальовано вище, це ані найменшою мірою не сприяло об'єктивності та незаангажованості суто інформаційних матеріалів. Ба більше: формальне (підкреслю - суто формальне) дотримання журналістських стандартів дозволяє маніпулювати аудиторією не гірше за недотримання тих стандартів. Представлено погляд Партії регіонів? Треба врівноважити його поглядом іншої сторони - БЮТ. Представлено погляд БЮТ? Треба врівноважити його поглядом іншої сторони - Партії регіонів. Решту сторін «цілком об'єктивно» можна не помічати. 

Та хоч би там як, а оцінювання кандидатів у президенти та аналізування їхніх позицій стало для більшості ЗМІ небажаним. Телевізійні ток-шоу перетворилися на суто агітаційні майданчики. Пригадується листопадова «Велика політика» з Януковичем: його поява у студії викликала дуже тривалі й дуже бурхливі оплески, а сектор глядачів ряснів від плакатів та прапорців на його підтримку. Усе це виглядало як одностайний рух глядачів у студії - ніби автори програми прагнули уникнути «антиагітації» навіть на рівні глядацького несхвалення промов гостя.

У такий спосіб свободу слова було підмінено її імітацією, муляжем. Свобода слова лишилася привілеєм політиків і припинила поширюватися на суспільство. Суспільство в особі ЗМІ було позбавлено права оцінювати політиків. Погодьтеся: критика якого-небудь кандидата з вуст іншого кандидата та з вуст незалежного експерта або журналіста - то речі принципово різні. І сприймаються вони по-різному: якщо я є прихильником кандидата А та противником кандидата Б, то хоч би яку тричі правду казав кандидат Б про кандидата А, дослухатися до неї я буду дуже й дуже обережно. Бо кандидат Б є такою ж зацікавленою особою, як і кандидат А. От уявіть собі судовий процес, на якому дозволено виступати лише позивачеві та відповідачеві, а свідкам давати показання заборонено. Або де від свідків вимагають пред'явлення угоди, за якою, за відповідну плату, свідок бере зобов'язання давати свідчення на користь однієї зі сторін. Чи можливе за таких умов правосуддя? Але ж вибори - то й є суспільний арбітраж, де громадяни вирішують, кому присудити право керувати ними. Відповідно, ЗМІ саме й мали би стати трибуною для свідчень суспільства.

За допомогою такої редакції закону про вибори президента політики не лише випхали за двері свідків, вони ще й обнулили свої політичні біографії. Українці мусять сприймати їх такими, якими вони хочуть виглядати сьогодні; українці мають чути лише те, що вони кажуть сьогодні. Пригадувати, якими вони були та що казали вчора, - зась! Робити висновки про їхню щирість, та хоча б про вміння не лише виголошувати красиві слова, а й втілювати їх у життя - ще більш зась! Агітація! Дуже хотілося б подивитися на кандидата, який заплатив би ЗМІ за об'єктивний аналіз його діяльності...

... А потім трапилося те, що трапляється в наших ЗМІ завжди: тема поправок до закону зійшла з ефіру та газетних шпальт. Набридла. Вичерпалася. Хоча чи справді вичерпалася? Ніякого результату піднятий засобами масової інформації ґвалт не приніс. Усе як було, так і залишилося. Чи можна в такому разі твердити, що ЗМІ виконали свою функцію? Функцію, не забуваймо, четвертої влади. Зрозуміло: тема внесення змін до закону про вибори президента не могла надто довго залишатися однією з топ-тем. Але не залишатися однією з топ-тем та зникнути зовсім - це далеко не одне й те саме. Вряди-годи нагадувати про внесені поправки, не дати суспільству забути про те, що сталося, та й владу спонукати до виправлення помилок, поки не пізно - чи не такою мала б бути поведінка ЗМІ у справді демократичній країні, у тій, де суспільство не лише чекає, що от прийде влада й влаштує нам демократію, а й саме виборює ту демократію та стоїть на її варті?

Абеткова річ: саме вільні ЗМІ є одним із основних інститутів демократії, це одна з фундаментальних їхніх функцій. У даному разі наші ЗМІ виконали цілком іншу функцію - функцію засобів випускання пари: поговорили й замовкли. Кілька десятиліть тому винахідливі японці почали виготовляти манекени начальників: кожен може купити собі такий і досхочу надавати знеособленому начальникові стусанів, висловивши в такий спосіб своє ставлення до свого, конкретного боса. Чи не так само повелися й наші ЗМІ в даному разі, чи не виявилися їхні «стусани» владі надто вже символічними?

Окрім того, що в даному разі ЗМІ не захистили громадян та їхнє право на вільні й чесні вибори, вони вчергове продемонстрували владі: їх не лише можна не боятися, на них узагалі можна не зважати.

Багато хто звинувачує Віктора Ющенка: він починає діяти лише тоді, коли ситуація стає для нього загрозливою. А чи ЗМІ наші поводяться не так само? Та й, власне, всі ми? Пригадаймо часи Майдану: тоді непідконтрольним владі засобам масової інформації не бракувало ані наполегливості, ані терплячості. Поки залишалася проблема, про неї вели й вели мову, не даючи читачам та глядачам забути про неї. Бо дуже вже тоді припекло. Сьогодні ще не припікає, лише є така перспектива. То й хай йому грець? Грім ще не гримить - то можна й не хреститися?

Наші ЗМІ (телебачення більше, газети дещо менше), на жаль, хворі на певний різновид снобізму. Для більшості з них існують лише топ-теми - ті, про які говорять усі й які забезпечують рейтинг. Якщо тема не є рейтинговою, якщо ажіотаж із її приводу минув - то й нема чого її піднімати. Задля розмов «про вічне» існують теми мови, Росії та НАТО, а всі решта приречені бути одноденками. Про них нема чого згадувати постфактум, після ажіотажу. От тому й перетворюються всі теми в кінцевому підсумку на пустодзвонство: «дотискати» їх і домагатися реальних результатів у нас не заведено. Пригадувати минуле, порівнювати з ним сьогоднішнє, якщо немає гарячої події, - так само. Відбулася неможлива, взагалі-то, річ: обмежувальні правові норми обмежили те, чого й без них майже не практикувалося. Чи не правда: було б дуже цікаво почитати добірку політичних портретів провідних кандидатів у президенти? У яких було б нагадано, що вони казали та які ідеї відстоювали п'ять років тому, чотири роки тому, три роки тому. Принаймні, щодо певних дуже рейтингових постатей напрошувався б однозначний висновок: будучи публічними політиками протягом дуже тривалого часу, вони примудрилися так і залишитися невідомими, такими, що ніхто достеменно не знає, якими є їхні цілі та наміри, які засоби вони можуть у разі крайньої потреби застосувати, й де пролягає та межа в засобах, яку вони ніколи й нізащо не перетнуть. (Щодо інших дуже рейтингових кандидатів, усе це з великою мірою ймовірності можна передбачити, але від того не стає легше.)

Уподобання влади та більшості самих ЗМІ в даному разі збіглися. Політикам небажано, щоб ворушили їхнє політичне минуле, а в ЗМІ не заведено цього робити, принаймні не для ілюстрування якоїсь конкретної суто поточної події, а заради самого ворушіння - аби пам'ятали й порівнювали. Політики подбали, щоб під час виборчої кампанії не було незалежного аналізу позицій та агітаційних засобів кандидатів, а значна частина ЗМІ й без того дбання не мала ніякого наміру й ніякої звички здійснювати такий аналіз. Може, саме тому обмежень для ЗМІ, закладених у нову редакцію закону про вибори президента, так довго й не помічали - бо просто не збагнули, що то є обмеження?

Не можна сказати, що до змін до закону про вибори президента ЗМІ жодного разу не поверталися. Поверталися, але здебільшого в суто новинному форматі - саме заради ілюстрування поточних подій. Коли був для того інформаційний привід: подання президента до Конституційного Суду, вердикт КС, ухвала Венеціанської комісії, тепер от заклик Юлії Тимошенко внести нові поправки, запропоновані КС. Усе це були конкретні факти, які ЗМІ старанно висвітлювали. Але те, що висновок Конституційного Суду було покладено у Верховній Раді під сукно, імплементацію рішення КС парламент безсоромно затягував і затягує, - це хіба не конкретний факт? Чи треба було очікувати на заклик Тимошенко, чи самі ЗМІ затягування не бачили? От де було б розгорнутися й Шустерові, й Кисельову, й Куликову! Яка була б тема! Цілком зрозуміло: українці так і не дізнаються, чому Тимошенко тепер закликає ухвалити зроблені Конституційним Судом зауваження, а влітку її фракція проголосувала за нову редакцію закону; не дізнаються вони й про те, що сталося за цей час і змусило змінити позицію - чи не наближення до завершення агітаційної кампанії, коли обмеження виконали вже своє призначення? І з погляду нової редакції закону копирсатися в цьому небезпечно, і для самих ЗМІ - неформат.

Дивно, але навіть детальне аналізування у ЗМІ внесених улітку поправок до закону про вибори президента не дало відповіді на запитання: чому й навіщо? Справді, чому дві антагоністичні політичні сили були єдиними у прагненні саме таким чином змінити закон про вибори? Які інтереси чи які переконання об'єднали їх? Виглядало, ніби самі по собі імена Януковича й Тимошенко геть усе пояснювали, й шукати якихось глибинніших пояснень уже не було потреби. То в чому ж полягав той спільний інтерес? Видається, от у чому: можливості фальсифікацій було зроблено відвертими, ледь не демонстративними. А отже, будь-яка зі сторін, чий результат на виборах виявився б не таким, на який вона очікувала, унаслідок внесення поправок отримувала змогу без будь-якого клопоту оголосити про фальсифікованість результатів виборів на користь суперників та про невизнання цих результатів.

Кому ці поправки зробили неоціненний (і не оцінений ним) подарунок, то це Вікторові Ющенку. Адже будь-хто може оголосити результати виборів підробленими, а самі вибори - такими, що пройшли з порушеннями, але тільки президент має реальні важелі без затягувань запустити легальну процедуру визнання виборів такими, що не відбулися. Але міркувати над усім цим - неформат.

Отут, мабуть, і криється частка відповіді на заочну суперечку між Отаром Довженком та Сергієм Грабовським. Від кого передусім залежить свобода слова у країні - від влади чи від самих ЗМІ? Передусім від влади? Коли йдеться про репресії, масові закриття ЗМІ, акції залякування та арешти журналістів - так, від неї й лише від неї. А коли нічого цього немає, а є лише норма закону, небезсумнівна з погляду права? Влада поводиться зі ЗМІ так, як вони дозволяють їй поводитися з собою. У даному разі вони навіть не дозволяють, а просто-таки закликають, благають: ну обмежте нас, обмежте! Влада зробила перший крок до темників, а ЗМІ проковтнули його, одразу навіть і не помітивши. Запитання для допитливих: що робитиме влада надалі? Коли ретранслятивний характер журналістики («той сказав, а той відповів», і більше нічого) домінує за неписаним звичаєм, рано чи пізно мусить з'явитися хтось, хто перетворить цей звичай на цілком писаний закон, із усіма належними підписами й печатками. Коли «той сказав, а той відповів» є чи не єдиним прийнятним форматом, дуже легко скласти список «тих», кого бажано не згадувати й чиї «сказав» бажано не наводити.

Президентська виборча кампанія не лише без програм кандидатів, а й без найменших натяків на них - це прямий наслідок панування ретранслятивної журналістики, коли персоналії - все, а концепції - ніщо. З'являючись на телеекранах, кандидати у президенти, замість окреслити проблеми - хай навіть самі проблеми, без шляхів їх розв'язання, виставляють їхніх суперників як єдине зло - «прибрати їх, і одразу запанує щастя». «От він (вона) є коренем та причиною всіх бід», - тицяють вони пальцем. Це - теж прямий наслідок ретранслятивної журналістики. Бездумне суспільство, яке чекає на доброго царя-чарівника, - от до кого звертаються всі кандидати у президенти, от кого вони хотіли б мати за своїх виборців. А чи не саме це навіювали ЗМІ протягом останніх років: той політик чорний, а цей - білий, той політик - диявол, а цей - янгол? Хай навіть нічого не підказуючи аудиторії, а просто привчаючи її: політика - то сукупність приватних інтересів політиків і ніщо інше?

Так само, як зовнішня політика є продовженням внутрішньої поза межами країни, так і міжнародна журналістика є продовженням внутрішньої журналістики, де її вади видно навіть більше. Так от: чи звертали ви увагу, що українська міжнародна журналістика майже не оперує поняттями «принципи та норми (міжнародного) права», «стратегічні цілі» - в ній є лише «інтереси» та «вигода»? Про засоби досягнення інтересів та вигоди узагалі не йдеться. Чи не притаманна та сама абсолютизація та апологізація інтересів політиків і внутрішній журналістиці?

Можна, звісно ж, скаржитися на тяжку історію й тяжке минуле українських ЗМІ, на злих, усі мов один, редакторів та власників. Річ, здається, в іншому. Коли до переважної більшості власників ЗМІ можна вжити будь-яке слово з коренем «арх» - тобто «влада», ЗМІ формуються як потенційно провладні чи, принаймні, конформістські, як засіб впливу власника, коли він отримає достатню кількість влади, на громадян. Ситуативно олігарх чи якийсь там іще «арх» може бути поза активною політикою або навіть в опозиції, але метою його завжди є політична влада й тільки вона, причому влада якнайбільша (бо що більшою є влада, то успішнішим є бізнес та більшими є прибутки). Опозиційність такого власника означає лояльність належних йому ЗМІ до певної опозиційної сили, а позаполітичність - оминання гострих кутів, та сама персоніфікація політики без висновків та узагальнень. Отакою є й головна мета існування ЗМІ, що належать подібному власникові. Повна, всебічна та неупереджена інформація метою не є й не може бути, у найкращому разі вона править за красиву обгортку, єдина функція якої - спокусити покупця. Масова інформація та влада за такої ситуації перебувають приблизно в тих самих відносинах, що колись газета «Правда» та ЦК КПРС.

Ілюстрація - http://ej.ru/