Я була гірко розчарована. На бієнале з красивою, але ні до чого не зобов'язуючою назвою - «Створюючи світи» - не прозвучало і натяку на спробу подолати світоглядну кризу чи принаймні якось відреагувати на всесвітню фінансово-економічну кризу, яка так вчасно прийшла нам на допомогу і наче вже зачепила кожного.

Натомість у Венеції сучасне мистецтво виявилося безпорадним. Його, за своєю суттю, салонна природа цього року почала давати слабинку, очевидну для суспільства. По всьому світі, і в українській пресі також, вийшли статті, в яких основним закидом до 53-го бієнале прозвучало: воно нудне!

Як не крути, відповідати за це, в першу чергу, має директор бієнале і його куратор Данієль Бірнбаум, швед, що вже тривалий час живе і працює в Німеччині. Замість заявленого «відходу від музейної форми та інтерпретації» його центральна експозиція в Арсеналі створила картину світу, що потроху розкладається. Якщо уважно продивитися перелік художників та виставлених робіт, стає зрозумілою причина такого враження - адже щонайменше половина з них належать 1970-м. Для багатьох цей період в історії мистецтва є особливим часом героїв, славною ерою народження концептуального мистецтва. Героїв не варто забувати, та навіщо ж обирати такий складний шлях відходу від музейної форми, масово виставляючи померлих чи ледь живих художників?

Відповідь криється в бажанні куратора повернути час назад для мистецтва в буквальному смислі, адже це збігається з його філософськими міркуваннями стосовно того, що час не є лінійним, і всі ми знаходимося у стані вічного повернення. Бірнбауму не до вподоби фетишизм, характерний для візуального мистецтва сьогодні, визнаючи, що «мрія про безкласове суспільство, в якому мистецтво є колективним, інтегрованим елементом, що належить усім, здається сьогодні наївним», він, тим не менш, вважає роботи минулих десятиліть актуальними через їх здатність продуктивно впливати на художників сьогодення.

Окрім нафталінових 70-х, іншим лейтмотивом центральної експозиції став «мотлохізм», або мистецтво, що складається з мотлоху. Не впевнена, чи такий термін уже є визнаним у сучасній теорії мистецтва, але після 53-ї бієнале його обов'язково доведеться ввести у вжиток. Бірнбаум позбирав їх із усього світу: Ханза-Петра Фельдмана (Німеччина) з його використанням «найскромніших із можливих матеріалів», геть нестерпного Георгеза Адеагбо (Бенін), який обліпив не один закуток бієнале своїм «культурно-значущим» мотлохом із власних архівів, Йону Фрідман (Франція), чиє демократичне картонне барахло нависає з великих авосьок у кількох залах Арсеналу, та Мошеква Ланга (південноафриканець із Нідерландів), сучасного картографа, що креслить за допомогою яскравих котушок, порожніх пляшок та старих іграшок. Кореянка ж Хаегью Янг, не лише навішала дротів із лампочками і в'язаними клаптиками в Арсеналі - «наче купку звичайних побутових речей тимчасово зібрали для домашнього пораду», - вона ще спромоглася і захарастити національний павільйон Південної Кореї, яку вона представляла.

Можливо, саме в такий спосіб, за допомогою мотлоху, Бірнбаум намагається переконати нас, що «витвір мистецтва є щось більше, ніж предмет, і здатен зробити більше для глядача, аніж товар». Проте, скоріше за все, це лише відображає його власний творчий підхід, навіть заключна стаття в каталозі відкривається словами: «Що за безлад на великому робочому столі переді мною... Це, мабуть, найближче до мастер-плану, на що можна сподіватися для цього проекту».

Та в результаті виставка «Створюючи світи» геть позбавлена свіжості і обіцяного погляду у майбутнє. Бо насправді куратору бієнале не важлива суть, скоріше, як у Джона Конора з «Термінатора», правда не має значення. Єдине, що є справжнім - це символ. Так, два «Золотих Лева» за життєвий внесок у мистецтво було присуджено цього року саме двом живим символам.

Джон Больдессері, старий викладач, прославився тим, що у 1971 році замість себе послав створювати експозицію своїх студентів, із вказівками написати на стінах музею: «Я не робитиму нудного мистецтва». З нагоди своєї участі в цьогорічному бієнале цей американець італійського походження зробив банер на гранд-каналі, що відсилає нас назад у 1971-й: «Я більше не буду робити нудного мистецтва». Та хто ж йому повірить?

Йоко Оно, другий одержувач нагороди за життєвий внесок у справу мистецтва, взагалі ніколи нічого оригінального в мистецтві не зробила, але вона одна з перших почала активно запозичувати ідеї інших. Найбільш потужним її вчинком стало одруження на одному з бітлів.

Та давайте вже відійдемо від нафталіну, аби зробити спробу відшукати, що ж було справді актуального. На мою думку, ним стала руйнація мистецтва. Не знайшовши в собі сили для пошуку відповіді на запит сьогодення, краще, що є в офіційному мистецтві, натомість обернулося проти самого себе. І зробило воно це не в холодно-інтелектуальній манері законсервованих екскрементів художника, а досить серйозно і емоційно вступило на шлях ретельного вивчення власного саморозтину.

Почнемо з італійця Мікеланджело Пістолетто, якій традиційно працює з дзеркалом, малює картини на поверхнях люстер, залишаючи вільні від фарби ділянки, аби глядач несподівано знаходив у них власне відображення, стаючи в такій спосіб частиною витвору. Для митця дзеркало символізує тотальність, фізичне та інтелектуальне продовження здібностей ока і розуму. На 53-й мистецькій бієнале в другому залі Арсеналу Пістолетто показав двадцять дві величезних обрамлених у золоті рами люстри, двадцять із яких були вщент потрощені тут же покинутим масивним дерев'яним молотком. Згідно із задумом художника, кинутий молот мав відтворювати відчуття негайності несамовитої події, наче вона щойно відбулася, але, здається, він також запрошує глядача приєднатися до події, бо залишилися ще два непошкоджені люстра. Виникає спокуса взяти в руки молот і власноруч заглянути за завісу, помацати, що це таке - мистецтво, що там усередині?

Загальний тон щодо того, аби розбити, розрізати і розкласти на частини, був заданий уже на перших сторінках каталогу бієнале. Ретельному розтину в ньому піддаються державні прапори країн-учасниць. Схоже, так Бірнбаум візуалізує свою філософську позицію щодо відсутності в світі чогось особливого, адже все можна звести, розкласти на цілком тривіальні складові. Шкода, що після цього не лишається вже дійсно нічого.

На тлі центральної виставки особливо яскраво виглядали деякі національні павільйони. Проникливою роботою руйнації мистецтва став відеопроект британця Стіва Мак-Квіна, який представляв на бієнале свою батьківщину. Його роботи завжди вимагали від глядача стати учасником, а не лише стороннім спостерігачем, а після того як він побував в Іраку в якості військового художника, призначеного державою, його мистецтво пішло ще далі, віднайшло новий емоційний вимір. Минулого року перший повнометражний фільм Мак-Квіна «Голод» - про останні місяці голодовки протесту члена Ірландської республіканської армії, яка закінчилася його смертю - отримав не одну престижну нагороду.

На бієнале Мак-Квін показав, на перший погляд, дуже просту за своєю концепцією, несподівано вільну від якоїсь контроверсійності, роботу під назвою «Джіардіні». Це фільм про простір бієнале взимку, в той час, коли життя в ньому завмирає, відсутнє мистецтво, немає відвідувачів. Ми бачимо лише сміття, старих гончих собак, що риються у тому смітті, та поодиноких людей - серед них і самого художника, - яким залишається буди свідками цієї порожнечі.

Простоявши чималу чергу за квитками на показ фільму, під час перегляду мимоволі починає наростати обурення обдуреної людини: що, власне кажучи, автор показує? Невже він справді думає здивувати красивими картинками вологих равликів чи ностальгічними дзвонами з видом на гілки дерев? Він що, знущається? Вискочивши по закінченні фільму на двір живого і функціонуючого Джіардіні, ти мало не плюєшся, але згодом тебе накриває якась інша, несподівана емоція порожнечі та відчаю, і ти думаєш: «Ах ти ж, чортів Мак-Квін»! Безумовно, ця робота, яка так підступно тельбушить мистецтво, в першу чергу адресована вузькому колу належних до арт-індустрії.

І все ж такі найбільш яскравою заявою на бієнале став спільний проект норвезького і датського павільйонів, створений кураторським дуетом Елмгрін і Драгсет. Їх канонічне зображення втопленого у басейні колекціонера облетіло весь світ наче вірус, розповсюджуючись у численних рецензіях та оглядах бієнале в медіа. Тут можна одразу впізнати руку Марти Кузьми, комісара спільного проекту і його явного ідеолога. Колись Марта очолювала Центр Сороса в Україні, вона завжди вміла створити по-справжньому актуальні, трохи хуліганські, незручні для загалу проекти.

От і цього разу, поки Бірнбаум, розповідаючи про те, що мистецтво не зводиться до об'єкту, створює подібну до музею-мавзолею виставку останніх, норвезько-датський проект, зосередившись на явищі колекціонування, крізь акцентовану увагу на підбір та розташування об'єктів мистецтва створює окремий світ двох психологічних портретів, світ цілої епохи мистецтва, і ставить остаточну крапку.

Саме епоха померла разом із колекціонером, чий труп символічно плаває тепер у басейні перед норвезьким павільйоном, а разом із ним відійшла у минуле й актуальність більшості з об'єктів, що він колекціонував.

Не є актуальними сьогодні ані гомосексуальне мистецтво, ані мистецтво класово-політичної боротьби, як нецікаві сьогодні й утопічно-інтелектуальні конструкти мистецького дискурсу, в цінність яких ніхто вже щиро не вірить. Це не означає, що проблеми зникли або що вони нікого більше не цікавлять, та старі підходи, затаскані аргументи вже втратили свою силу, і прийшов час віднести їх до музею історії.

«Мистецтво є цілковито некорисним», - стверджував Оскар Уайлд наприкінці ХІХ століття. Цей геній англійської літератури, поет чуттєвості і краси, загинув передчасно через необачний прояв власної альтернативної сексуальної орієнтації - факт у той час кримінально-карний. Сьогодні завдяки своїй неймовірній дотепності він би швидко розгледів - насправді мало що змінилося в цьому світі. В суспільстві постійно живе бажання знищити чуттєвість, поновити стару чи якусь новітню, політично-коректну мораль, обмежити, знищити мистецтво. Але він чітко знав, що не існує моральних або аморальних творів, лише гарні чи погані. І єдиним виправданням створенню речі, від якої немає жодної користі, Уайлд бачив у палкому захопленні нею.

Всі ми в мистецтві сподіваємося віднайти власне захоплення, наче прагнемо ще раз пережити кохання.

Оксана Мерфенко (Грищенко) - директор «Клініки Дорошенка Грищенко», поєднує міжнародний бізнес-консалтинг із діяльністю у сфері мистецтва. В минулому - помічник міністра енергетики (2006-2007 рр.), директор рекламного агентства BUZOK, учасник проектів із іміджу України у світі.

Фото: Роботи Елке Кристуфек, національний павільйон Австрії

Оксана Мерфенко,  для «Детектор медіа»

Вперше текст було опубліковано в журналі «Детектор медіа»  № 7-8 (2009)