Десь у середині минулого століття психологи переконливо продемонстрували, як легко перетворити дітей двох команд у найлютіших ворогів. За лічені дні діти від усієї душі починають ненавидіти одне одного й самозабутньо шукати способи «розправи». Ситуація з політиками водночас і схожа, і разюче відмінна, і тут не йдеться про абсолютно зайву фразу «від усієї душі». Пощади до суперників не знають, жодними засобами не гидують - усе як у дітей. Під запитанням одне - чи вони самі грають у команді, чи хитро маніпулюють гравцями, нацьковують їх одне на одного.

Через кризу людям живеться важко. Вони хочуть, щоб назвали винуватих і щоб пообіцяли: треба тільки з ворогами розправитися, а за порятунок обов'язково візьмуться. А ті, за принципом «винуваті не ми», шукають своїм командам прості пакети відповідей, тобто, ворогів. Щоб одразу впадало в око - хто «наш», а хто ні.

Що все це давно вже отруює ефір, пресу та й саме повітря - тільки півбіди. Коли вакханалія ненависті переходить усі межі, а влада не реагує, ясно, що громадяни можуть сумніватися, для кого ж написано їхню Конституцію, а за кордоном починають запитувати, чого варті всі запевнення про відданість демократичним цінностям.

Протягом року депутат Херсонської міської ради Сергій Кириченко поширює суміш істерики, ненависті до політичного опонента та розгнузданого антисемітизму засобами масової інформації та інтернетом.

Важко не запідозрити, що все це напряму пов'язано з боротьбою за владу та намаганням Кириченка налаштовувати виборців проти політичного опонента. Що зусилля не увінчалися успіхом й опонент знову став мером, навряд чи сприятливо позначилося на психічному стані, можливо, і на здатності політика до раціонального міркування. Втім, чим зумовлена метаморфоза політика та колишнього (начебто притомного) народного депутата, нехай цікавляться колеги з політики та психологи.

Незрівнянно важливіше спитати, чому ж обраному представникові громадян України дозволяють фактично безперешкодно заражати людей своєю хворобливою ненавистю до цілої етнічної групи. Не так рідко трапляється, що знайомі чи колеги раптом починають поводитися неадекватно. Деякий час намагаємось не звертати уваги, але наступає момент, коли терпіти вже несила. Гадаю, щось подібне трапилось у Херсоні, адже більшість колишніх колег порвали з Кириченком відносини та вигнали його зі своїх лав.

Проте не можемо обмежитися гидливістю чи половинчастими заходами. Йдеться про чинного політика, який так чи інакше представляє державу та її громадян, зокрема й багатьох людей, на котрих він нацьковує інших. І що не менш важливо, він надзвичайно активно поширює свою отруту підконтрольними йому ЗМІ (у друкованому виданні «Вік» і однойменним радіоканалом, плюс на сайті http://www.grkontrol.org/jus.html). Відводити очі та сподіватися, ніби всім ясно, що це просто хвороблива маячня, ми не в праві. Своїм маразмом він ображає всіх українців і ганьбить державу в демократичній спільноті. Та й в умовах кризи, коли хтось огульно звинувачує одну етнічну групу в створенні проблеми та в усіх бідах, які, за його словами, на «слов'ян» завалилися, потенційні наслідки настільки передбачувані, що бездіяльність рівноцінна злочину.

Рабин Вольф і обурені громадяни майже рік намагаються змусити владу усвідомити всю небезпеку та неприпустимість ситуації. Гнітючу «хроніку відфутболювання» можна прочитати тут. Стільки разів за останні кілька років ми чули красиві слова з боку лідерів держави та керівництва різних відомств. Всі одностайно проти ксенофобії та антисемітизму, всі нібито вживають заходів. Створено кілька робочих груп і спеціальних відділів, розроблено чимало хороших документів. Але який у тому сенс, якщо, зіткнувшись із проблемою, всі відомства демонструють одне гостре бажання - звалити на будь-кого іншого відповідальність? Не заперечують проблеми, та й хто ж заперечує? Сам правопорушник на повний голос кричить, одного тексту з його висловлюваннями достатньо, щоби затурбуватися й реагувати, а їх безліч.

При такій масі отруйних речовин відверто вражає рішення Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, яка в лютому розглянула скарги на антисемітські висловлювання п. Кириченка в ефірі телекомпанії «Вік». Нацрада вирішила, що телекомпанія не несе відповідальності за висловлювання в прямому ефірі. На цій підставі вона відмовилася застосувати будь-які санкції й порадила... звернутися до суду. Куди суд нас пошле, невідомо, але ж зрозуміло, що складно одній людині, єврею чи ні, довести в суді те, що нам усім, зрештою, без слів ясно.

А як можна подати позов про захист честі, гідності й ділової репутації, якщо автор огульно лає цілу етнічну групу?

Залишається фактично одна стаття - 161 - Кримінального кодексу, яка карає за розпалювання ворожнечі. Але її суб'єктом є громадяни, фізичні особи, та й для цього потрібна кримінальна справа, яку прокуратура часто не бажає взагалі відкривати, чи згодом закриває, бо складно довести умисність дій, що розпалюють ворожнечу.

Логіку Нацради можна було би зрозуміти, якби так несподівано висловився якийсь відпадковий перехожий чи принаймні особа без жодного стосунку до даного ЗМІ. Але телекомпанію фактично контролює політик-антисеміт, і ці висловлювання нічим не відрізняються від сотень інших, які він поширює в друкованому виданні «Вік» та інтернетом. З огляду на це, на мій погляд, було би доречно порушити питання про скасування реєстрації «Вік». Щоправда, одна спроба закрити іншу газету, яка публікувала антисемітські тексти, вже провалилася.

Варто зауважити одну вельми цікаву деталь. Судячи з «хроніки відфутболювання», Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі (НЕК) теж брала участь у цій справі. Згадана комісія розглянула матеріали з цитатами висловлювань Кириченка й передала їх... знову в прокуратуру Херсонської області. Якщо це дійсно так, то напрошується висновок: представники НЕК вважають, що краще захищати вельми обмежене коло читачів від «порнографії» в романі Олеся Ульяненка, ніж широку публіку від нахабної пропаганди ненависті. Дозволю собі з ними не погодитися.

Виходить, захисту ніякого немає й нікого це не турбує? Механізми вкрай недосконалі, але чи не краще намагатися їх вжити, ніж просто вдавати, ніби нічого не помічаємо? Якщо наш колись цілком адекватний знайомий поводиться якось не так, ми можемо уникати неприємної конфронтації за умови, що він жодної небезпеки не представляє. Проте тут, перепрошую, небезпека - як для громадян, так і для міжнародної репутації України, впадає в око, й ганебна бездіяльність виключається.