За останні п'ять років нічого не змінилося: створення суспільного мовлення залежить від політичної волі. Проблема лише в тому, що цієї волі немає - в країні, де вибори відбуваються ледь не двічі на рік, українські політики просто її утрачають. Адже впровадження суспільного означає для них зміну комфортних і приємних правил існування у медіасередовищі, коли редакційна політика того чи іншого каналу або газети контролюється за допомогою телефонного права. А поява лідерів нації на центральному телебаченні, губернаторів - на ОДТРК, голів адміністрацій - на шпальтах «районки» оцінюється не крізь призму інформаційного приводу та дотримання журналістських стандартів, а з точки зору передвиборчих технологій та політичної доцільності.

Тому сьогодні можна сміливо констатувати: головною перепоною ідеї запровадження суспільного мовлення є наявність державних засобів масової інформації. І поки країна не проведе повного роздержавлення медіа, мрії про застосування в Україні зразкових журналістських стандартів Бі-бі-сі залишаться самим витвором уяви. Жодна українська влада, вихована на цінностях партійної радянської номенклатури, не здатна відмовитися від державного медійного ресурсу. Адже головною цінністю для Ющенка, Тимошенко або Януковича є боротьба за владний абсолют, а не виведення країни на лідируючі позиції у світі.

Наявність державних медіа - це ситуація кругової поруки, коли все всіх влаштовує. За різними оцінками, в Україні лише газет, що утримуються з бюджету, нараховується від 750 до понад 1 000. Частина з них існує лише на папері, у вигляді юридичної особи з печаткою. Але фінансування навіть таких «мертвих душ» відбувається справно. Раптом їх потрібно використати як «Вісник президента», для політично доцільного друку Указу про черговий розпуск парламенту? Більш дієві газети висять на гачку бюджетного фінансування та телефонного права: що їм говорять, те вони і друкують. Не треба занурюватися у глибинку районок - достатньо лише простежити за редакційними уподобаннями «Голосу України» та «Урядового кур'єру», які міняли свою точку зору, немов герої фільму «Весілля у Малинівці». Вчора їхній кумир - Мороз, сьогодні - Яценюк, а завтра дійде черга і до Литвина. Причому про всіх цих діячів «Голос України» писав в однаково райдужних відтінках.

Картину тотального жаху доповнює наявність 30 державних телерадіокомпаній. Серед них є НТКУ, яку давно потрібно різати по-живому, але політична воля керівництва держави не дає знищити цю «чорну дірку» бюджетних коштів. І поки черговий кандидат у начальники державного телебачення обіцяє президенту країни носити вишиванку і не допускати до ефіру ворогів держави, відставання НТКУ від комерційних каналів невпинно зростає - з величезного до безнадійного. Причому сама телекомпанія давно перебуває у розтяжці між сумнівним правом президента України призначати головного керівника та тими, хто сидить на краниках бюджетних коштів. Тому зробити щось із бажанням Тимошенко черговий раз звернутися до народу телекомпанія не може. Причому бажання прем'єра - лише квіточки, ягідки вирощують інші люди, що теж мають відношення до фінансових потоків. Є приклад з особистої практики, коли заступник голови Держтелерадіо наполегливо рекомендував зняти сюжет про комерційну донецьку авіакомпанію.

Втім, на фоні більшості інших державних телерадіокомпаній НТКУ ще виглядає острівцем стабільності. Є компанії, які майже не мають власного мовлення, але вони теж отримують фінансування, яке вкупі складає сотні мільйонів гривень. І відповідно до поставлених завдань ці телекомпанії не мають жодної альтернативи перетворенню на відеоблог того чи іншого губернатора.

Доповнюють картину комунальні медіа, які теж утримуються коштом платників податків. Лише сумнозвісний Київський медіахолдинг отримує з міської казни під 50 мільйонів гривень на рік, маючи при цьому право на ведення комерційної діяльності. Чи відмовиться українська місцева влада, репрезентована такими особами, як Черновецький, від подібних медіахолдингів? Чи захоче підтримати створення суспільного мовлення?

Ідея запровадження суспільного мовлення була зруйнована ще 2005-го самим президентом, сповненим майданних обіцянок та людської любові. Тоді, коли діяти можна було швидко і рішуче, хтось наспівав йому у вуха про недоцільність перетворення державного мовлення на суспільне, особливо з огляду на парламентську кампанію 2006-го. Про це Стецьківу «і Ко» в кулуарах Секретаріату говорив Маркіян Лубківський. До необхідності збереження державного телебачення закликав тодішній секретар РНБО Петро Порошенко. А феєричний Олександр Зінченко видавав на-гора фантастичні проекти на зразок «українського Діскавері».

Політики свого досягли. За п'ять років оптимізм перетворився на апатію та зневіру. Суспільне мовлення залишилося без своєї основної групи лобістів - прогресивної журналістської спільноти. Люди, які одразу після помаранчевої революції водили веселі хороводи навколо цікавої ідеї, сьогодні займаються зовсім іншими речами. Андрій Шевченко пішов у політику (щоправда, нещодавно він таки зареєстрував Закон «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України), Євген Глібовицький - у бізнес, Роман Скрипін - з 5-го каналу, транзитом через «РБК-Україна», - на ТВі. Олександр Ткаченко сьогодні очолює «1+1». Багатьом іншим це, в принципі, було і залишилося «до лампочки». А без прихильників у журналістському середовищі ідея громадського мовлення, і без того не надто популярна в політикумі, втратила останню принаду «теми важливої та актуальної».

Серед явних лобістів ідеї суспільного мовлення залишилися різного роду недержавні громадські організації, які здійснюють свою діяльність за рахунок грантів. І у відповідності до вказівок та побажань грантодавців. Із цими громадськими організаціями дві проблеми. По-перше, вони не мають реальних важелів впливу на процеси, що позначається на ефективності. По-друге, вони, як не дивно, не дуже зацікавлені у кінцевому результаті. Тут логіка проста: чим довше триває процес, тим привабливіше виглядає проект. У підсумку вся робота щодо втілення ідеї громадського мовлення зводиться до чергових заяв, круглих столів, релізів та статей.

Не додає оптимізму і позиція щодо суспільного мовлення власників та топ-менеджерів деяких каналів, які просто бояться появи на ринку небезпечного конкурента. Адже новий рейтинговий канал, на їхнє переконання, у будь-якому випадку завдасть їм фінансових утрат, незалежно від того, буде чи ні суспільне продавати рекламу. Тому деякі керівники озвучують такі думки, що громадське має стати чимось на зразок каналу «Культура», який акумулюватиме різний квазісоціальний непотріб. Із точки зору бізнесу - позиція зрозуміла. З точки зору здоровості галузі - є питання. Адже суспільне мовлення має стати саме тим еталоном, який захистить комерційні канали від історій на кшталт повторення 2004 року, коли ці самі комерційні канали просто були змушені показувати сюжети про Януковича і не показувати сюжети про Ющенка. А передумови для повторення такої ситуації існують: мовлення з виборчих окопів уже веде телеканал «Інтер». Звісно, що завжди є варіант відмовитися від політики, як це кілька років тому зробив Новий. І, глядячи на цифри якщо не першого, то вже точно другого каналу країни (за зрізом 14-49), тим самим шляхом можуть піти й конкуренти, яким політичні ризики можуть коштувати значно більше за ризики економічні.

Тому, ставлячи на порядок денний питання «Що робити?», можна накреслити кілька дієвих векторів:

- Пошук європейських партнерів для посилення тиску на керівництво Української держави. Річ у тім, що створення суспільного мовлення є обов'язковою вимогою перед Україною для її подальшого євроінтеграційного руху. Але європейці, що залюбки виділяють гранти на вивчення досвіду та проведення круглих столів, не в курсі, що гальмуванням громадського мовлення у нас в країні де-факто займаються люди калібру президента чи прем'єра. Адептам українського суспільного мовлення потрібно зробити так, щоби питання його створення стало предметом публічного обговорення між вищими посадовими особами країни та Євросоюзом.

- Торпедування процесу роздержавлення засобів масової інформації. Усі ці атавізми Радянського Союзу, від банальної районки до НТКУ, мають бути ліквідовані. По-перше, вони просто нераціонально смокчуть гроші з державного бюджету, фактично не даючи фахового продукту. По-друге, це не відповідає європейській практиці, адже незалежність медіа від влади є одним із наріжних каменів демократичного устрою. Лише тоді, коли влада та чиновники позбавляться такого важелю впливу на громадську думку, їхні мізки почнуть працювати у правильному русі та конструктивно.

- По-третє, потрібний публічний тиск на Ющенка, Тимошенко та Литвина (прізвища можна змінити в залежності від політичних реалій) з вимогою дати публічну відповідь на два питання:

а). Коли в Україні буде створена система суспільного мовлення?

б). Хто за це нестиме ПЕРСОНАЛЬНУ відповідальність?

І насамкінець. Говорячи про необхідність створення суспільного мовлення, хотілося б максимально уникнути малозмістовної пафосної тріскотні на зразок «нам потрібно об'єднатися» чи «нам потрібно порозумітися». Річ у тім, що впровадження суспільного мовлення вимагає від його прихильників певної пасіонарності і готовності діяти незалежно від потенційних особистих призів. Наївно займатися цією справою та мріяти про керівні посади, оскільки такий підхід нікому не дасть результатів. Тим, хто по-справжньому вірить у суспільне мовлення, потрібно лише його створити. Решту по місцях розставить історія.

Василь Самохвалов - директор із розвитку неурядової організації «Центр суспільних медіа».

Наталья Лигачева, шеф-редактор «Детектор медіа»:

- На самом деле, не думаю, что можно обвинять отечественные общественные организации, лоббирующие создание общественного телевидения, в якобы отсутствии заинтересованности в конечном результате. В 2005 году 13 общественных организаций, объединившись в Коалицию «Общественное вещание», сделали очень много для того, чтобы конечный результат был. Помимо разработанных программной концепции, концепции финансирования, концепции редакционной политики ОТВ, представители Коалиции принимали самое непосредственное участие в подготовке проекта новой редакции Закона об Общественном вещании в Украине. Шло плодотворное сотрудничество с профильным Комитетом Верховной Рады по вопросам свободы слова и информации, который тогда возглавлял Сергей Правденко. В результате Проект был подготовлен, вынесен на голосование в сессионный зал, прошел первое чтение и лишь на этапе второго чтения ВР был заблокирован народными депутатами.

В дальнейшем общественные организации также принимали самое активное участие в процессе. В частности, в рамках Национальной комиссии по свободе слова и развитию информационной отрасли при Президенте Украины, львиную долю которой составляют представители медийной общественности, в 2006 году были разработаны базовые Принципы внедрения стандартов ОТВ. В марте 2007 года эта идея объединила руководителей профильного Комитета ВР, Нацсовета по вопросам телевидения и радиовещания, Гостелерадио и Нацкомиссии, была создана межведомственная рабочая группа, существенную экспертную помощь которой также оказывали представители медийных общественных организаций.

Я считаю, что единственной причиной очевидного топтания на месте в деле создания ОТВ в Украине является отсутствие на это политической воли, прежде всего со стороны высшего руководства страны. Именно это отсутствие приводит к забалтыванию процесса, к созданию все новых и новых, теперь уже абсолютно непрозрачных рабочих органов, в которых, кстати, все меньше и меньше представителей общественных организаций... Кстати, я не преувеличивала бы и степень сопротивления созданию ОТВ руководителей и собственников частных вещателей. На самом деле при условии отказа ОТВ от коммерческой рекламы многие из них согласны даже с налогом на коммерческие телеканалы в пользу ОТВ.

Обвинять же медийную общественность в том, что она-де все сводит к «заявлениям, круглым столам, релизам и статьям», - вообще странно. А разве именно эти инструменты и не являются основной формой деятельности гражданского общества? Гражданское общество обязано предложить власти и социуму конструктивные идеи и содействовать их продвижению. В деле создания концепции ОТВ украинские медийные общественные организации сделали, я уверена, все от них зависящее, причем часто абсолютно бескорыстно, без всяких грантов.

Кстати, относительно пассажа о том, что общественные организации осуществляют-де свою деятельность исключительно в соответствии с указаниями (!) и рекомендациями грантодателей. Если у Василия Самохвалова есть опыт «указаний» грантодателей в отношении деятельности организации Центр общественных медиа, к которой он имеет непосредственное отношение, мне бы хотелось услышать конкретику, поскольку в моем опыте работы таких ситуаций не было. Разумеется, грантодатели поддерживают ту деятельность, которую считают нужным, но участвовать в ней или не участвовать - это уже выбор каждой организации.

Василий Самохвалов прав в главном: для создания общественного телевидения его лоббистам нужна некая пассионарность и готовность действовать независимо от потенциальных личных призов. Мне кажется, что как раз многие общественные организации и их лидеры в свое время такую готовность продемонстрировали. Мяч - на другой стороне.

Текст уперше опубліковано у журналі «Детектор медіа» №4/2009