Я давно помітив, що за зовнішністю Коцарев трохи нагадує співака Кіркорова - високий, чорнявий, середньої довжини волосся трохи в'ється. Але є між ними й кілька відмінностей, головна з них - Кіркоров не пише віршів. Ну, принаймні, українською, бо припущення, що Кіркоров може писати російською чи болгарською, цілком має право на існування. Та Коцарев не поліглот - він пише як уміє і про те, що знає. Втім, знання його абсолютно своєрідне, як і ті речі та явища, епізоди та спостереження, котрі стають віршами:

Поглянь на СБУ

Вечірнє й млосне:

Всі фіранки жовті

А одна -

Зелена

Безумовно, щось у цьому є східне - танково-гайкувате, хоккуватисте. Втім, цей вірш один із небагатьох, що перекочував із першої книги «Коротке і довге» у другу , нову, випущену в світ спільно видавництвом «Факт» і серією «Зона Овідія» накладом 1500 примірників. Чи знайдеться в Україні стільки людей, здатних зрозуміти тонку, ніжну іронію Коцарева? Без жодних сумнівів і вагань відповім - так, адже тексти його передусім життєствердні. Хоча б своїм фіксуванням того, що «Люди не хочуть теревенів,/ Люди сміються і ліплять напліпки на вітрину,/ Й один викладає слово „дуля", а другий слово „оля",/ А потім - різко поспішають додому,/ Де в під'їзді озброєна жінка/ Прибиває у ліфті табличку:/ "людину треба нещадно використовувати /й людині треба нещадно помагати!"».

Коцарев упевнений - праця, як і життя, має бути радісною. І навіть коли ліричний герой стає соціально неврівноваженим, не складно, зовсім не складно відчути до нього симпатію:

я подзвонив і попросив море

визирнув у вікно й побачив

як хмари вишикувались у стрункі ряди хвиль

і повільно опускались на місто

затоплюючи спершу останні поверхи

потім середні

й тепер уже підвали

а також старі сухі клумби

даремно мене залишили в офісі самого

І хоча за неофіційною статистикою кожен другий працівник комерційних структур і кожен третій держслужбовець у глибині душі мріє послати подалі своє керівництво, засунути гарячого паяльника директору просто у витріщене око, прочитати ілюстровану монографію про харківський мистецький авангард 20-х років, а потім голосно проспівати в караоке улюблену пісню - Коцарев щиро і вперто продовжує згадувати миті, з котрих можна було би скласти щасливе майбутнє для окремо взятої людини.

І вже по дискотеці на честь останнього, курва, дзвоника

Я затягував одну дівку на дах твого будинка,

Кажу: "Ну давай! Ходімо зі мною на дах!

А то що ти винесеш з цього вечора?"

Та вона не погодилась лізти на дах,

Не схотіла нічого виносити з того вечора,

.......................................................................

А тіні міцного молодого листя

Рухались у жовтогарячій калюжі ліхтаря

Що поробиш, як і увійти двічі в одну річку, час призупинити неможливо. І коли помічаєш, що старшим за тебе дівчатам дозволяють водити трамвай - можна лише спробувати зафіксувати сьогодення, вловити за протерті джинси тінь Кіркорова. В такі моменти Олег Коцарев навіть намагається взяти в помічниці риму, але все дарма - на момент виходу книжки курси валют уже не ті.

І лишається тільки всміхатись,

Руку стиснути і сказать:

Євро, падла, сім вісімнадцять,

Долар, падла, п'ять нуль п'ять.

Але поезія тим і прекрасна, що не розпадається на слова у залежності від економічної або політичної ситуації. Тому й окрім книги Олега Коцарева «Мій перший ніж» ви у жодному місці не дізнаєтеся, чому Ярославна - бик, що навіть у Євросоюзі у травні попку може обпекти трава, яким чином з моря підіймається піна і дає глядачеві потужного ляпаса та чимало інших незаперечних фактів. Все просто і дивно у цього Коцарева. Але його караоке не зупиняється!

Воно просто ще не вміє зупинятися.

От і добре.