Другий Міжнародний правозахисний кінофестиваль «Сходи», який проходив у Києві з 27-го по 30 листопада, залишив по собі неоднозначні враження. Небайдужий глядач переважив у мені старанного журналіста. Бо глядачеві насправді байдуже, отримав якусь нагороду фільм, який йому сподобався, чи ні. Адже мене як глядача цікавить не список лауреатів під фінал, а загальна тенденція, яку створює подібний фестиваль.

 

Через те охочих дізнатися назви відзначених фільмів відсилаю на сайт www.stupeni.in.ua, а інших запрошую до дискусії.

 

Спочатку – те, що не може не радувати: наявність у нашій державі затятих ентузіастів на зразок ініціатора та президента фестивалю «Сходи», кінорежисера Ігоря Парфенова. Ваш автор мав можливість слухати його виступи і спостерігати за ним не лише під час фестивальних заходів, а й на кіноринку «Молодість», де регулярно з’являються його прямолінійні і тому полемічні стрічки «Коли Боги поснули», «Безумство» та «Сповідь диявола». Саме таких людей називають фанатиками своєї справи, причому в слові «фанатик» – лише позитивний підтекст.

 

Слоган «Сходів» звучить так: «Побачити цю незручну правду». Справді, обіцяючи всім, що в кожному фільмі йтиметься про незручну тему, Ігор Парфенов не лукавить. Фільми, представлені у програмі (а їх трохи більше вісімдесяти), не завжди побачиш по телевізору і майже ніколи – в кінотеатрах. Таким чином, «Сходи» стає тим чи не єдиним майданчиком, де кіно, визначене як правозахисне, можна показати і подивитися.

 

Охочих побачити цю незручну правду було, як на мене, досить багато, що теж тішить. Приємно, коли є глядач, для якого можна працювати. Навіть маючи охоту переглянути всю програму, я не мав такої можливості: неможливо передивитися вісім десятків фільмів за чотири дні. Які, до всього, йдуть одночасно в Малому, Синьому і чомусь холодному Червоному залах Будинку кіно, а також – у кінотеатрі «Київ». Через те, щоби відчути загальну атмосферу, я переходив із залу в зал.

 

Власне, це ще одна причина, чому я вирішив не акцентувати зайву увагу на тому, хто лауреат, а хто ні. Мені здається, «Сходи» – фестиваль, учасники якого найменше повинні зважати на такі речі, як диплом. Вдумайтесь: ось цей фільм нагороджений, бо він більше правозахисний, ніж оцей, а ось ці два недостатньо розкривають обрану правозахисну тематику. Звучить щонайменше абсурдно.

 

Проте Ігор Парфенов та його однодумці або забули, або не врахували однієї досить, як на мене, суттєвої обставини. Те, що у фільмах, де говорять про захист прав людей, тварин та охорону навколишнього середовища – незручна правда і серйозна проблема, в телевізійних новинах новітніх часів – «чорнушний» аж до «жовтого» сюжет, контент програм типу «Свідок» чи «Надзвичайні новини» або, що більш форматно й актуально – «журналістське розслідування». Чого вартий свіженький галас довкола правозахисної діяльності «ТСН» в особі журналіста Жана Новосельцева та його сюжетів про порушення міліцією прав людини.

 

Виглядає, що те, чим уже не можна налякати або потішити «барбоса» за п’ять-сім хвилин телевізійного часу в прайм-тайм, стає приводом для незручних розмов на фестивалі «Сходи». Але висновок один: незручна правда, сказана фільмами – учасниками правозахисного фестивалю, мало кого справді шокує. Нам не відкривається нічого небаченого і нечуваного. Телевізор в особі редакторів новин і топ-менеджерів постарався: знищені ліси, каліцтва, гори трупів абощо нас уже, на жаль, не вражають. Ми живемо не просто поруч із цим – ми живемо в цьому. Організаторів та учасників фестивалю «Сходи», на відміну від редакторів теленовин, подібна ситуація не влаштовує. Та докричатися своїми фільмами до людської свідомості вони вже не можуть – новини жирно вгноїли ґрунт нашого сприйняття і зробили нас товстошкірими.

 

Очевидно, десь у підсвідомості людей, котрі роблять «Сходи», подібна правда про вітчизняний інформаційний простір незручна для успішної реалізації хорошої ідеї: врятувати людство від людини. Тому і під час першої, і під час підсумкової прес-конференцій розмова про правозахисний рух та його проблеми коли плавно, а коли надто різко переходила у проблеми вегетаріанства і взагалі захисту прав тварин. Часом гості фестивалю починали розповідати про свій особистий вегетаріанський досвід, ніби тривав не кінофестиваль, а якась медична конференція. А Ілона Гонсовська, гостя з Литви, чиї інсталяції на тему захисту тварин створювали відповідну атмосферу у фойє біля Червоного залу, навіть заявила: коли бабуся намагається часом годувати її доньку сиром (адже дитячий організм потребує молочних продуктів), вона як затята вегетаріанка забороняє це робити. Між іншим, пані Ілона прийшла до вегетаріанства сама, зробивши свій харчовий вибір. Позбавляючи свою дитину такого ж права вибору, вона, як на мене, вільно чи невільно порушує… права дитини.

 

Між іншим, відмова їсти м’ясо і пити молоко – ще не показник порядності окремо взятої людини. Зате розмови навколо цього – чудовий привід для піару. Принаймні, так мені здалося під час перегляду фільму Ігоря Капіліста та В’ячеслава Стасенка «Не убий…», в якому взяли участь українські селебрітіз: від Ніни Матвієнко через Олега Скрипку до Віктора Павліка. Кожен із них старанно промовляв на камеру банальні, в принципі, фрази: «Той, хто забиває тварин на м’ясо – нелюд, якого самого треба забити на м’ясо» тощо. Ще зрозуміло, коли такі речі говорить Сашко Положинський, лідер гурту «Тартак» – адже про його десятирічне вегетаріанство знає, здається, вся країна. Хоча вже сама розмова про власну харчову орієнтацію з часом викликає певні сумніви: а для чого Положинський так часто про це говорить? Та залишмо, зрештою, його в спокої, бо він виявився чеснішим за згаданого вже Віктора Павліка. Ревний парафіянин Посольства Божого, запально засуджуючи убивць тварин, на каналі «Меню-ТБ» охоче ділиться рецептами приготування м’ясних страв, у тому числі – шашлику, який так огидно жере безіменний герой цього гострого фільму.

 

Зрештою, ваш автор прямо запитав у учасників прес-конференції: «Слова прозвучали красиві і правильні, але чи підтверджуються вони конкретними справами?». Це просте і зовсім не ядуче запитання викликало, без перебільшення, шквал обурення: ну як, пане критик, можна сумніватися в чесності та щирості сказаного! Тим більше – такими людьми! І піару вони не потребують уже, бо без того відомі.

 

Згоден – прямого піару той же Павлік не потребує. Але додатковий, котрий додасть до чеснот співака ще й імідж захисника тварин, не завадить. Хоча в процесі дискусії, яка виникла на рівному місці, я таки дізнався: Стелла Захарова доглядає близько десятка собак, а Камалія буквально в новорічну ніч врятувала від бійні 16 породистих коней, які знімалися, крім усього іншого, в кіно та кліпах. Гаразд, чому би про це не сказати на камеру замість пафосних гасел?

 

Пізніше до мене підійшов один із гостей «Сходів», Костянтин Сабінін, відомий у Росії захисник прав тварин. Зокрема, він організував відомих російських артистів і діячів культури (один із них, музичний критик Артемій Троїцький, був серед гостей «Сходів») стати на захист більків – тюленячих дитинчат, яких забивають заради хутра. Пан Сабінін сказав наступне: «Цей фільм, мабуть, знімали люди, які не зовсім у матеріалі. І не розібралися, хто вегетаріанець, а хто – ні». Словом, тема харчової орієнтації постійно спливала й одразу ставала домінуючою. Ще трохи – і почалися б розмови про порушення прав акваріумних рибок.

 

Хоча Ігор Парфенов і наголошував, що стрічок на захист прав тварин у програмі фестивалю не так уже й багато, дозволю собі з ним не погодитися. Справді, з 85 стрічок права тварин і вегетаріанців захищають лише 23. Але, по-перше, це чверть усіх фільмів, що саме по собі немало. А по-друге, правам дітей, жінок, в’язнів, сексуальних меншин чи, наприклад, геноциду або просто загальній соціальній проблематиці, присвячено від одного до п’яти фільмів на кожну окремо взяту тему.

 

Трошки цікавої математики. Скажімо: політичні репресії – 3 стрічки, захист прав тварин – 23. Або: права наркоманів – 2 стрічки, права тварин – ті ж самі 23. Мене можуть звинуватити у профанації: репресії, геноцид, наркомани тощо – це все про порушення прав людини. А значить, фільмів на захист людини все ж таки три чверті проти чверті про тварин. Проте самі організатори фестивальної програми і зробили можливим такий поділ, зазначивши у програмці: «фільм про права людини» взагалі, «фільм про права жінки», «фільм про права дитини» тощо. Тоді як тварин не ділять на собак, коней, свиней, кролів, курей, жирафів, слонів, згаданих уже акваріумних рибок. Вся ця нехитра математика дає мені всі підстави вважати: фестиваль «Сходи» справді більше симпатизує тваринам, яких ми з вами їмо у вигляді сала чи м’яса.

 

Ще одне незручне запитання, яке я поставив охочим говорити незручну правду: а чи доречно включати до фестивальної програми ігрові фільми? Нехай серед них є навіть такі потужні, як відома, відзначена престижними нагородами стрічка Сиддика Бармака «Усама». Актор Володимир Кошовий висловив свою думку: шанувальникам мистецького, якісного кінематографу краще пошукати інші майданчики. Фільми, які показують «Сходи», мають насамперед соціальне значення. Ігор Парфенов не погодився з актором, який зіграв головну роль у його фільмі «Сповідь диявола». Я теж не погоджуюся: соціальний, проблемний кінематограф може бути одночасно і мистецьким (хоч «Політ над гніздом зозулі» Мілоша Формана згадайте). Одначе мова про інше: документальні кадри у стрічках на кшталт «Не убий…», «Моя правда про СНІД», «Пейзаж після мору» тощо говорять самі за себе. І набагато красномовніші за ігрове кіно, в основі якого, хто б що там не казав, усе одно лежить вигадана сценаристом історія й акторська гра. Незручна правда не може бути художнім вимислом, а значить – не прозвучить мовою художнього кіно. Тут безжальні документальні кадри спрацюють краще, ніж бутафорська кров.

 

З того, що я встиг побачити, можу відзначити польську стрічку «Музичні партизани» (режисер Мирослав Дембринські) – про білоруський музичний андеґраунд, рок-музику, яка в Білорусі поки що є чи не єдиною ознакою опору режимові Лукашенка. Відсутність пафосу в молодих білоруських рокерів помітно перетягує неодмінний пафос, із яким показують кадри з різницької чи м’ясокомбінату, обов’язково присутні в кожній стрічці про захист прав тварин.

 

До речі, кадри, де різники забивають худобу, Ігор Парфенов радить показувати і дітям. Нехай бачать, звідки походить той бутерброд із ковбаскою, який мама кладе в шкільний портфель. Але в романі Ентоні Берджесса «Механічний апельсин» від жорстокості відучували приблизно таким самим шляхом – змушували дивитися на сцени насильства і провокували при цьому нудотні рефлекси.

 

Ваш автор у дитинстві дивився, як дід убиває кроликів. Тепер можу впевнено сказати про себе: не агресивний, люблю людей, протестую проти хамства, жлобства, фізичного насильства і взагалі морально підтримую правозахисний рух. В тому числі – ідеї фестивалю «Сходи». Але при цьому не тримаю вдома домашніх тварин, бо вважаю, що це неправильно. Тварина, навіть миле пухнасте породисте котеня, не може бути забавкою домогосподарки.

 

Проте, щоби не порушувати право людини на висловлення власних думок, вимагаю не оскаржувати права тих, хто готує цей безумовно оригінальний фестиваль, на однозначне сприйняття світу як ворожого і до людини, і до тварини.