У місті з гострим браком демократії, з чималою кількістю заборонених для публічного обговорення тем, сталась непересічна подія – вийшла з друку книга, у якій зібрані публіцистичні статті, які є альтернативним протестом проти пострадянського і гарнізонного буття.

Газета «Флот України» продовжила услід за позитивним прикладом найвпливовіших газет України видання своєї бібліотеки книгою свого політичного оглядача і одночасно експерта «Радіо Свобода» та Бі-Бі-Сі Ігоря Лосєва, яка має назву «Севастополь-Крим-Україна: хроніка інформаційної оборони». Статті автора 1996-2002 років, опубліковані свого часу в газеті, не втратили свою актуальність.

«Ерудованість, бездоганне знання історичного матеріалу, переконлива логіка — характерні риси творчості Ігоря Лосєва», — обґрунтовуючи появу книги, пише головний редактор газети Павло Шунько у вступному слові. Можна додати, що екскурси в історію, аналітичні та політологічні статті можна сприймати і як спротив автора пануванню несправедливості, агресії і нахабства, обурення невіглаством опонентів.

А відсутність на непересічному заході представників запрошених напередодні ЗМІ підтвердила, що замовчування як пропагандистська зброя досі залишається в арсеналі дійсних адміністраторів інформаційного поля, зокрема в Севастополі.

Окремо треба сказати про обкладинку книги – на ній на тлі карти військових дій зображені очільники остаточно сформованої авторитарної Росії, які потрапили в кадр в найвиразніших своїх станах – більшість із них погрожують глядачам пальчиками.

Як повідомив Ігор Лосєв у своїй презентаційній промові, історично так склалось, що після підписання українсько-російських угод щодо статусу Чорноморського флоту у 1997 році разом з певним зниженням рівня військово-політичного протистояння центр ваги всієї діяльності, спрямованої проти України, було перенесено у інформаційно-ідеологічну, культурну, освітянську сфери. І нелегким було і є одній газеті протистояти щонайменше кільком десяткам видань, що виступають з протилежних позицій і не дуже переймаються питаннями істини. Наполеон Бонапарт свого часу влучно сказав, що одна хороша газета дорівнюється дивізії.

У цій боротьбі філософ, політолог і публіцист Ігор Лосєв не займав позицію спостерігача, а стояв з одного боку барикад, і не приховує, що його позиція була однозначно українською. Але в той самий час він чесно інформував севастопольців про справжню позицію держави, про політику, про українську культуру в її найкращих проявах.

Автор свідомо не редагував те, що було написане раніше, не вдався до саморедагування. «Хай буде так, як було тоді – нехай не лише прозріння, а й ілюзії того часу залишаться для нащадків», – каже автор.

Відповідаючи на запитання присутніх, Ігор Лосєв сказав, що найбільшу користь книга може принести людям, які професійно займаються питаннями Севастополя, Криму і соборності України. В статтях можна віднайти чимало нюансів, про які навряд чи буде згадано в інформаційних циркулярах чи доповідях.

У питаннях до Ігоря Васильовича пролунала тривога, що книгу більш уважно прочитають деінде, ніж в Києві, з чим він погодився. Але автор запевнив, що ніяких таємниць, які загрожували б інтересам України не опубліковано. Натомість він пообіцяв чимало примірників книги передати тим столичним людям в різних керівних структурах, яким конче необхідно її прочитати для повнішого розуміння проблематики Севастополя і Криму.

Невідомо, скільки часу залишилось до того, як українська влада зверне увагу на інформаційний простір в Криму і Севастополі – а він страшний і злочинний, та нагадує інформаційне розпалення ворожнечі у Косово. Коли на наших очах свідомо нацьковують одну частину населення на іншу, ми розуміємо, що найліберальніша держава цього не мусить дозволяти. Влада поки що не усвідомлює важливості інформаційної безпеки, адже краще сьогодні затулити рота трьом-чотирьом провокаторам, які виходять за всі рамки і законів, і пристойності, ніж завтра ховати тисячі людей.

В державі мусять існують моніторингові центри, які час від часу вирішували б питання про ліцензії, коли газетярі чи телевізійники порушують існуючі норми законів. А у сфері ідеологічній владі треба діяти на випередження, не чекаючи катастроф і провалів.

Ігор Васильович Лосєв згадує, що закликав до чесної дискусії своїх опонентів, скажімо, директора гімназії №1 Оганесяна, який помилково вважає себе неперевершеним знавцем української культури чи пана Колесниченка, який уявляє собі, що ті слова, які він проговорює монологом на підвладному телебаченні, є істиною в останній інстанції, чи того ж голову міської ради Валерія Саратова, який вважає себе знавцем історії, свідомо маніпулюючи фактами і переписуючи її на догоду Кремлю. На жаль, ніхто з них не зміг дати прямі відповіді на наведені в статтях І. Лосєва факти та аргументи, чи навести хоч якісь контраргументи і вони уникають дискусій. Натомість часто з’являючись на своїх приватизованих екранах діють в поблажливому, тепличному режимі – без запитань, або з жорстко попередньо фільтрованими редакторами, без опонентів, без реальної дискусії. Цим людям з одного боку роблять нібито послугу, а з іншого – привчають працювати в таких умовах, після яких людина вже стає нездатною на нормальну дискусію. А відкрите обговорення існуючих проблем громадянського суспільства і могло б стати ознакою демократії, якої в Севастополі обмаль.

«Я лише виконав обов’язок свідка, але свідка вельми небайдужого», написав у зверненні до читачів Ігор Лосєв. Небайдужість цю можна віднайти і в зміні заяложеного гасла на правдиве і природне: «Севастополь–Крим–Україна». Чи зрозуміють важливість якнайшвидшого втілення його в життя господарі владних кабінетів у столиці нашої Батьківщини Києві, покаже час.