Можновладці всіх державних рангів намагаються продемонструвати свою любов до «пересічного журналіста», але чомусь я, як один із цих пересічних журналістів, маю великий сумнів щодо щирості цієї «любові».

 

Напередодні професійного свята влада та засновники ЗМІ намагаються переконати суспільство (хоча, на мій погляд – перш за все себе), що, бач, у нас і не все так погано зі свободою слова та доступом до інформації. І якщо хтось вважає інакше, то тим самим він намагається спаплюжити досягнення України в царині демократизації преси в постпомаранчевий період. А у нас після 2004 року, як співає в популярній пісні один із народних депутатів, «все буде добре!».

 

У великих містах та в провінційних містечках протягом кількох тижнів кипіла завзята робота з підготовки до святкування цього дня. Годі було звертатися з якимось питанням до «громадських діячів» від журналістики, – вони були повністю поглинені виром урочистої метушні з підготовки до свята. Готувалися приміщення для урочистого зібрання, підшукувалися кошти на проведення цих «урочистостей», давалися гучномовні інтерв’ю про роль ЗМІ у житті українського суспільства etc.

 

Задля підвищення бойового духу в лавах ще не розформованої армії комунальних і державних ЗМІ та численних, проте розпорошених «партизанських загонів» фрілансерів, підводилися підсумки різноманітних журналістських конкурсів. Зверхньо плескаючи по плечах парадно вдягнених працівників ноутбуків та телекамер і вручаючи їм грамоти з гучними словами чи конверти з грошовою допомогою, можновладці в такий спосіб, як на мене, намагаються приручити останніх представників потужного колись роду «акул пера», які вже перебувають на межі своєрідного вимирання. Зрозуміло, що йдеться не про фізичний стан, а про духовну складову такого поняття, як «незалежна преса».

 

(До речі, справжніх українських «акул пера» вже можна заносити до вітчизняної «Червоної книги», бо чисельність незаангажованих представників преси прямо пропорційно зменшується на фоні стрімкого зростання кількості їх джинсових псевдоколег по журналістському цеху. І навіть періодичні ін’єкції недержавних грантів, що здебільшого мають іноземне походження, не є рятівним колом для купки «чесних та відчайдушних». Тим більш, коли за цю «пристрасть» до грантів їх поза спинами кличуть «грантожерами»).

 

А ось численні урочисті промови, нагородження найкращих з-поміж кращих журналістів, гучні заяви про журналістську солідарність – усе це є невід’ємною частиною декорацій до Дня журналістики, які наступного ж дня будуть розібрані та складені в шухляду до наступного святкування через рік. Все це є не більше як гарнір до головної «страви» усіх подібних урочистостей – фуршету. Адже хильнути чарочку-другу за рахунок влади – місцевої чи державної – це ж святе!

 

Хоча, на мій погляд, збоку це виглядає так само неприродно, як і єднання в одному кублі удавів із кроликами. Адже обійми кілець удава врешті-решт мають за мету не проголошення дружби зі своєю потенційною жертвою, а суто фізіологічну функцію самозбереження – наповнення шлунку. Уявляєте, як важко удавові стримувати себе та зберегти межу «дружніх обійм» із кроликом?!

 

... Дивлячись, бувало, на таке єднання «сторожових псів демократії» із паплюжниками цієї демократії, так і кортить заявити про спеціальний «дрес-код» для подібних святкувань: вхід тільки у джинсі!

 

Чи існує взагалі якась журналістська солідарність в українському медійно-джинсовому просторі – питання, радше, риторичне. На жаль, моя особиста думка в цьому може не співпадати з «офіціозом», тим більше непередодні Дня журналістики. Адже мій погляд на проблему журналістської солідарності є поглядом «знизу», а офіційні особи навряд чи дозволяють собі так низко нахилятися, аби побачити медійну спільноту очима пересічного журналіста. Для цього ж треба зробити надзусилля та спуститися з провладного Олімпу на грішну землю.

 

А от так звану журналістську «солідарність» я відчув певною мірою на собі, коли кілька днів тому був присутній на прес-конференції, одне з питань якої було присвячене конфліктній ситуації на телеканалі «Віта». Цей захід, незважаючи на велику кількість присутніх представників мас-медіа, навряд чи можна було б назвати саме прес-конференцією, бо змогу ставити питання пан ведучий надавав виключно обраним представникам ЗМІ. (Мені чомусь здалося, що всі ці обрані були у джинсі з голови до ніг.)

 

До числа «обраних», звісно, ані головний редактор телеканалу «Віта» (!), ані представник бюро журналістських розслідувань ТО «Каховський плацдарм», не потрапили. Ба більше, вони навіть і не були офіційно запрошені! Марно намагалися ці представники преси поставити свої запитання – їм цього зробити не дав ані ведучий, який, до речі, є головним редактором однієї з обласних газет Херсонщини, ані керівник прес-клубу, який до того ж має безліч журналістських регалій – він і шеф-редактор, і засновник, і поважний член НСЖУ, і депутат обласної ради, і голова постійної депутатської комісії з питань свободи слова та інформації…

 

Більш того, над журналістським зібранням навіть пролунала фраза, мовляв, тут не місце, де ставляться подібні запитання. Отакої! А які запитання мають ставитися? І, зрештою, де ж це місце, де журналістами ставляться запитання, хіба це не прес-клуби та прес-конференції?

 

Коли вже було офіційно оголошено про завершення цієї «прес-конференції», головний редактор телеканалу «Віта» пані Ірини Мезєнцева запросила присутніх колег-журналістів до студії телеканалу, де вони зможуть ознайомитися з іншою точкою зору на причини та наслідки конфлікту та поспілкуватися безпосередньо з трудовим колективом та його керівником Тетяною Міщенко. Проте звертатися практично вже не було до кого: «акули пера» (чи, може, краще їх назвати «гієнами»?) стояли у черзі біля столика з напоями та приготувалися до заявленого червоним рядком у прес-релізі дійства (за рахунок, звісно, замовників) – фуршету.

 

І тільки одна з юних представниць другої «найдавнішої професії» відповіла пошепки, проте достатньо голосно, аби бути почутою усіма присутніми: «Ну, якщо ваша платня буде гідна, то можливо й прийдемо».

 

Фуршет, після якого деякі місцеві «гієни пера» весело розбігалися по своїх «норах», чомусь нагадав мені поминки. Поминки по свободі слова. У всій своїй красі. Такі собі фуршетні поминки напередодні Дня журналістики.

 

... Зі святом вас, колеги.